Хмельницькі переселенці: війна навчила нас любити Україну

Їхні історії різні. Втім, ми, журналісти, насамперед намагаємося знайти таку, від якої, як кажуть, кров холоне в жилах. І ми їх знаходили і знаходимо легко. Стрічки інтернет-сайтів і газетні шпальта переповнені такими розповідями. Адже майже кожний вимушений переселенець, втікач із сходу, пережив страхіття. Одні виїжджали з палаючих міст, виповзали з-під руїн, абикуди, лише б утекти від смерті. І вже в потягу перепитували єдине, доїхавши котрогось чергового міста: “А тут не бомблять?”. Інші обирали наші міста свідомо, знаючи, що тут не просто безпечно, тут рідна земля, їхня Україна.

Майже так опинилась у Хмельницькому, в гуртожитку ліцею електроніки, на вулиці Тернопільській, пані Ірина з чоловіком Василем, які покинули Запоріжжя в перші дні березня і виїхали в західні регіони. Бо коли приходить біда з боку росії, для багатьох рятівне слово “західна” уявляється територією, яку росіяни обминають, наче бояться самого духу Бандери. А для східняків нині російські вбивці страшніші, ніж міфічні бандерівці. І ці міфи розвінчує саме життя. Ми роками сперечались, як українізувати південні і східні регіони, і ось самі окупанти тепер “українізують” східняків реаліями їхнього “руского міра”.

“Ми виїхали із Запоріжжя на початку березня, — розповідає Ірина. — Бо наша сім’я вже в 2014-му побачила, що таке “рускій мір”: мої батьки жили в Луганській області, в тій частині, яка опинилась під окупацією. Українців в “лугандоні” принижують, вважають “другим сортом”. А батьки переїжджати в Запоріжжя не захотіли, бо все життя прожили у своєму містечку, з народження. Ми вісім років до них навіть їздити не могли, це було небезпечно. Минулого року тата не стало і потрібно було забирати стареньку маму, їй за 80. Вона пожила у нас лише півроку і відійшла в засвіти. А невдовзі, з 24 лютого, в нас почалося: знову ракети, знову лінія зіткнення. Все, як у 2014-ому. Найближчі родичі залишились на Луганщині. 28 лютого зв’язок обірвався, його відрізали, щоб не було спілкування, щоб ніхто не доносив інформації з України. Ми зараз про них нічого не знаємо. Син з невісткою залишились у Дніпрі, там відносно спокійно.

Нашу частину Запоріжжя не бомбили, але вибухи долинали вдень і вночі з передмість. Ми вже пережили одну війну, знаємо, як боятися кожного російського солдата. Які черги за гуманітаркою їхньою, бо нашу в “лугандон” не допускали. Це принизливо, образливо. Як зараз люди живуть у Запоріжжі, ті, що залишилися? Я до друзів часто телефоную, вони кажуть: сидимо або на чемоданах в квартирах, або в підвалі. Треба вибиратись. Буває, цілу добу обстріл. І ти не знаєш, чи будеш живий через хвилину. На нашу красуню Хортицю, наш острів-музей прямо в центрі міста, чотири дні тому випустили ракети. Зруйнували великий санаторій, і палаючі корпуси було видно з усього міста. Але Запоріжжя — наша фортеця. Орки не взяли наш обласний центр, але окупували, зруйнували майже всі райони: Якимівський, Кирилівку, Бердянськ, Енергордар, Гуляй-Поле інші. Що там залишать по собі, коли їх викурять наші хлопці, не відомо. Це дикуни. Але ми віримо в Запоріжжя. Наші хлопці так б’ються, такі герої. Дзвонила вчора до знайомих, питала, як там зараз. “Тут наші хлопці, тут все буде добре”, — кажуть. Ось так. І коли таке чую, дуже хочу додому.

До Хмельницького добиралися машиною більше двох діб.

А залишились у вашому місті, бо нас відразу оточили увагою. Тут стільки всього дають: і волонтери, і люди просто приходять, продукти, речі приносять. І дуже гарне місто. Люди добрі, чисті вулиці, клумби, все цвіте. Намагаємось тут допомагати, щоб перемога прийшла швидше, щоб користь приносити. Чоловік вже працює, влаштувався на макаронну фабрику, каже, що подобається. Я поки що не можу ходити на роботу, після перелому кульшового суглоба ще залишається біль. Але ходжу плести маскувальні сітки в ліцей. І майже знайшла для себе сидячу роботу: швачкою. Навіть не стільки заради грошей, а щоб рухатись, не сидіти і не шукати в телефоні новини. Це розбиває гірше, ніж хвороба. Але тільки почуєш: знову бомблять — серце стискається. А в Хмельницький після перемоги обов’язково в гості приїдемо. Знаєте, ця війна навчила любити Україну понад усе”.

“Зараз у нас проживає 151 людина, — розповідає Анатолій Проскурович, комендант гуртожитку. — В основному, прибувають зі східних і південних регіонів, де активні воєнні дії. Всі тут мешкають безкоштовно. Учні зараз навчаються онлайн, приміщення віддали на житло для тимчасових переселенців. Як буде в травні, чи буде якась оплата за проживання, не можу сказати, поки що не отримували розпорядження. В принципі, ми готові до цього, взяли інформацію від усіх, хто мешкає, який склад сім’ї, соціальний стан, хто працює. Люди з північних і центральних областей, які ще в нас залишаються, вже щодня на телефонах, хочуть чим швидше повертатися додому. Готують пожильці на наших кухнях самостійно. Волонтери допомагають продуктами: крупи, борошно, овочі, фрукти, закрутки, солодощі. Ось в холі, після Великодня, стіл досі закладений пасками, ласощами, крашанками, фруктами — хмельничани принесли. Багато містян знає, що в нас живуть переселенці, от і допомагають, чим можуть — їжею, одягом”.

Алла, працівниця гуртожитку: “Для всіх цих людей головне, що тут не стріляють, що спокійно. Більшість, як приїжджають, зразу в сльози, дуже стривожені. Ми довго до цього звикали. І хіба звикнеш до біди? Запам’ятала бабусю, їй було вже 89 років. Харків’янка. Другу світову війну пережила. А тепер от росіяни повністю квартиру розбомбили. “Дочечки, ось у двох сумках – все моє життя. Фашисти такого не робили, а ці просто знущаються, залишають голими-босими. Кажуть, ніби це нас “бандерівці” бомблять”, — розказувала нам. Два тижні перебували мама з донькою з Маріуполя. Жили там місяць у підвалі, чоловік загинув. Коли вони з малою вибрались між обстрілами з підвалу, йшли пішки, під’їжджали попуткою, знову пішки йшли. Кажуть, дуже страшно лежати притиснувшись до землі, як стріляють “гради”. Коли добрались до вокзалу, побачили перший-ліпший поїзд і втиснулись у вагон. Вийшли з потяга на кінцевій зупинці, в нашому місті. Зараз вони живуть в селі біля Хмельницького, в хаті. Повертатись їм немає куди. Шукали родичів, але на зв’язок ніхто так і не вийшов”.

На подвір’ї гуртожитку я зустріла дівчину з розтрощеного Ізюму, з якою спілкувалась кількома днями раніше. Вона досі не оговталась після пережитого, має зв’язок лише з братом, який зараз у ЗСУ, воює за Україну. Чи має роботу (вона кухар), знайомих у Хмельницькому? Марина каже, що ні. Хоче знайти друзів тут, але чомусь переконана, що хмельничани вважають таких, як вона, чужими. Чому? Дівчина відповідає, що ніколи не була далі Києва, а про Західну Україну чула єдине: тут не дуже привітні до російськомовних східняків. Але мені здалося, що вона просто розгублена і таки хоче нас пізнати. І допомогти таким, як ця згорьована дівчина, що втекла з ізюмського підвалу і майже тиждень добирались у рятівну “западную”, дуже хочеться. Марина — отой відголосок наших регіонів, куди за 30 років незалежності так і не добралась офіційна Україна, державна ідеологія, віддавши їх на поталу “п’ятій колоні”, колаборантам, російській пропаганді. І тепер ми, українська громада, маємо використати цей шанс: допомогти відчути східнякам, що ми — єдині, ми — їхня родина, а мовний бар’єр, на який робила ставку московська брехня, намагаючись розколювати націю, долається легко. Головне — бажання.

Тетяна Слободянюк