Харківський стиль незламності
Історія юної Софії Герасименко та її родини з Харкова особлива: коли російські ракети вцілили у будинок, де була їх сімейна майстерня з пошиття жіночого одягу, успішні підприємці Герасименки стали вимушеними переселенцями і перебрались до Хмельницького.
І тут, у новому місті, життя і бізнес довелося починати з нуля. Точніше, з нової локації: адже й у промисловому Харкові знали, що в Хмельницькому — один із найбільших речових ринків України, розвинена інфраструктура швейного бізнесу. Нині 19-річна Софія продовжує родинну справу і дистанційно навчається на модельєра-конструктора одягу.
У рідному Харкові першою вчителькою з крою та шиття для Софійки була її бабуся, знана кравчиня і підприємиця. На жаль, бабуся не пережила російського наступу, померла у 2022-му. Та її справу продовжила талановита онука. “Я часто спостерігала, як бабуся робить викрійки, щось шиє, як працює машинка. І вона заклала у мене початок уваги і любові до шиття”.
Бабуся й розпочала їхній сімейний бізнес. “Ми починали зі шкільних спідниць на 1 вересня, на них завжди був попит, адже в Харкові сотні тисяч учнів. Потім пішли трохи далі: шили костюми, сукні, пізніше додали ще й пальта. Генератором всього нового була бабуся. Вона знала, що в нас є і можливості, і потенціал творити в цьому напрямку. І коли вони почали працювати разом з мамою, відкрилось наче друге дихання, справа пішла”, — ділиться дівчина. За п’ять років родині вдалося заробити собі ім’я в харківській індустрії одягу, мали плани на розвиток. Однак все перекреслило 24 лютого 2022 року.
“У Харкові ми залишили все. В оселю моїх родичів прилетіли ракети, і будинок моєї бабусі був поруч. В неї вдома було приміщення, де працювали, створювали нові роботи. І, на жаль, після влучання ракети це місце стало непридатним для роботи”, — розповіла Софія.
Під обстрілами і бомбуванням Герасименки прожили в Харкові трохи менше двох місяців від початку повномасштабного вторгнення і прийняли рішення виїжджати з прифронтового міста. Вже в Хмельницькому, куди прибули як вимушені переселенці, знайшли приміщення для облаштування сімейного ательє. А бабусині креслення, лекала, інструменти для шиття, набори ниток — все, що вдалося вивезти, стали для Софійки і її робочими інструментами, і оберегами, і пам’яттю про дорогу людину. Бабуся також мріяла, аби внучка навчалась в університеті. І тепер Софія навчається на модельєра-конструктора і розвивається в бізнесі. Каже, що її дуже підтримує рідна матуся, вона ж запропонувала доньці відкрити й очолити сімейне ательє.
Софія часто згадує рідний Харків і мріє про повернення. “Коли думаю про це, така шалена енергія починає рухатися в мені. Я відчуваю досить велику відповідальність за цю справу. Якщо вже почала навчатися, то маю продовжити цю родинну справу, щоб вона надалі існувала”, — переконана юна харків’янка. Недаремно її ім’я у перекладі з грецької означає “мудра і вольова”.
Тетяна Руса
