Українкою я народилася…
Найближчі її родичі пішли на війну. А племінник Богдан загинув у день її народження. На фронтах однокласники, сусіди, добрі знайомі Емілії Німцович — хмельницької волонтерки. І вона каже, що горе, яке переживає її родина, тривога за близьких, знайомих і те, що на власні очі бачила у фронтових окопах, госпіталях, змушує її ще більше допомагати бійцям, і навіть неможливе робити можливим. Заради тих, хто боронить, хто не пускає орду й на нашу територію…
Для сили духу воїнів
Насправді волонтерство увійшло в моє життя ще в 2013 році. Майдани Києва, Хмельницького — їх пройшла разом із іншими небайдужими людьми, які так прагнули для України іншої долі, іншого повітря — не рабського, а свіжого, вільного, — розповідає пані Емілія. — І з початком окупації Сходу московською нечистю разом із однодумцями ми організували збір коштів, речей, харчів у зону АТО, й самі доставляли туди необхідні вантажі. Неодноразово була у Старобільську на Луганщині.
Кожного разу, зустрічаючись із хлопцями, бачила, як потрібна їм також моральна підтримка, як позитивно позначалися на силі їхнього духу наша пісня, слово. І вирішила, що буду організовувати ще й концерти для воїнів. І ними я хотіла зігріти душу людей, які одягнули військову форму.
А в 2020 році мені вдалося організувати в Хмельницькому перший Всеукраїнський фестиваль “Я — українка”. — згадує Емілія Німцович. — Задум з’явився, але втілити його, скажу відверто, було непросто. Мені дуже допомогла тоді одна жінка з облдержадміністрації, дала п’ять тисяч гривень власних коштів і сказала: “Це вам на добру справу”. Відтоді вже відбулося п’ять фестивалів. Під час другого — у 2021 році мене нагородили орденом “Бойовий волонтер України”. І він для мене як єднання з нашими хлопцями, як стимул не спинятися та сіяти в Україні українське.
Бойовий волонтер України
Та коли про це говорили поранені бійці у госпіталях, коли чула про це у фронтових окопах, коли після таких спілкувань я “обростала” родиною досі незнайомих людей, то для мене це й була найвища нагорода.
Початок повномасштабної війни згуртував стількох порядних, патріотичних, безкорисливих людей. Така хвиля єдності могла знести й кам’яні мури. Я займалася волонтерством на блокпостах, а потім організувала житло для переселенців — для 54 дорослих і 34 дітей у Головчинцях, повністю взяла їх під свою опіку. Роботи для волонтерів було дуже багато. Якось в один із травневих днів 2022 року я вирішила відвідати онуків на Красилівщині. Транспорт тоді ходив погано, пального не вистачало. Я змушена була йти 16 кілометрів пішки, через поле. І ось тоді в моїй голові й народилася рядки: “Стою на дорозі, що йде на Хмельницький. Дивлюся на небо, на рідні поля. Моя Україна — найкраща у світі, найкраща країна, любима моя…”. Так і з’явилася пісня “Моя Україна”, мелодію якої також наспівала я. А аранжування зробив відомий подільський композитор Іван Пустовий. Ця пісня потім звучала на Донецькому, Харківському, Запорізькому напрямках. Хоч куди б я їхала — її співала разом зі своїми подругами Інною Бойчук, матір’ю чотирьох дітей, Наталкою Латун, яка переїхала на Хмельниччину із Запоріжжя під час війни. Разом ми відвідуємо поранених, їздимо до бійців, організовуємо збір коштів, вантажів. Разом доєдналися до хмельницького представництва Всеукраїнської спілки воїнів, безпосередніх учасників російсько-української війни, волонтерів “Бойового братерства України”. І нам вдалося реалізувати стільки задумів! За 2022-2023 роки, до прикладу, ми провели 156 патріотичних заходів — в університетах, коледжах, школах, госпіталях, лікарнях… Нікого не залишає байдужим акція “Бойового братерства” “Срібне серце”. Дітям, батьки яких загинули на війні, вручаємо срібне серце з ім’ям батька і символічною краплиною крові всередині. Воно назавжди зберігатиме пам’ять про найдорожчих людей, які віддали життя за Україну.
Особливо нині, на мою думку, отакі патріотичні посилання треба нести у молодіжне середовище. І щоразу, повертаючись зі Сходу, ми розповідаємо студентам, учням, що бачили, що доводиться переживати бійцям. Конкретні люди, епізоди, ситуації — це важливо. Цікаво, що під час зустрічей там, на фронті, хлопці розпитують про все, що відбувається в тилу, часто хочуть поспілкуватися з нами, як з мамою чи сестрою.
Згодом я очолила жіноче крило “Бойового братерства” Хмельниччини. Хтось із них воює, хтось — волонтерить, хтось працює, всіляко допомагаючи фронту. Ми, як кажуть, на одній хвилі, координуємо свої дії, спрямовуємо зусилля туди, де вкрай потрібна допомога.
Коли бачиш “конвеєр” важкопоранених…
Нині збираємо кошти на автомобіль для Покровського напрямку, де воює мій племінник.
А трохи раніше ми з Наталкою та Інною віддали автомобіль, який використовували для поїздок, для побратимів іншого мого племінника Богдана, який загинув 23 жовтня 2023 року, якраз на мій день народження.
Дізнавшись, що Богдан потрапив у госпіталь Запоріжжя, 10 днів залишалася біля нього, щоб допомагати медсестрам. Свого часу я закінчила медичне училище (це була мрія мого життя), працювала в лікарні медсестрою. Коли бачиш “конвеєр” важкопоранених, стільки болю, свідомість стає, наче оголений нерв. Думаю, багато хто з наших чиновників “прозрів” би, побачивши таке. Але чимало з них відсиджується в теплих кабінетах і навіть уявити не може ці страшні реалії.
Щойно племінник вийшов за поріг госпіталю, це було 17 жовтня, він, як і інші хлопці, мав відправитися на передову. Обійняв мене незвично міцно. І якесь недобре передчуття пройняло мене. Богдан сказав: “Бережи себе, тітонько. З Катею (це його дівчина) я вже попрощався. Тепер ось з тобою…” Я йому відповідала, що все буде добре, що скоро знову зустрінемося… А серце ніби вистрибувало з грудей. Приїхала додому і ще 23 жовтня почула його голос. Привітав із днем народження. І обіцяв зателефонувати… Але вже не судилося…
Машина, яку назвали “Богдан” і відправили згодом у частину, в якій служив племінник, пізніше підірвалася на ворожій міні. Автомобілі, як кажуть самі хлопці, дуже “розхідний матеріал”. Їх треба й треба. І мені прикро, що нині в Хмельницькому всі вулиці заповнені автомобілями, вже й місць для паркування не вистачає, а нашим хлопцям на фронті так бракує “коліс”.
Війна розкрила нам, хто є хто. Бачимо, скільки збагатилося за час війни, скільки нових машин з-за кордону нагнали “кручені пацани”. Побачили, що в окремих депутатів всі закутки в домашніх хоромах забиті доларами й євро. Я особисто писала, не раз ходила до Тетяни Крупи, щоб пораненим хлопцям після операцій оформити інвалідність — і це справді сім кіл пекла. Пенсіонери віддають чи не останні копійки, а є й волонтери, які не гребують заробляти на гумвантажах. Але все таємне, приховане все одно відкриється. Тому нехай не радіють, бо суд, людський чи Божий, їх наздожене.
Їм судилося відродити державу
Зараз я відновила практику і відкрила шість ліжок денного стаціонару, щоб для бійців, які перенесли важкі поранення, мають ускладнення опорно-руховому апарату, проводити безкоштовну реабілітацію. Серед моїх пацієнтів є хлопець із Рівненщини, без ніг, є воїни з Волочиська, Летичева, Хмельницького. Вони дивилися в очі смерті і Україна для них — не просто високі слова, і я вірю, що їм судилося відродити державу. І якщо депутати та їхні діти, які по закордонах ховаються, олігархи, які набивають кишені, шахраї, які ловлять сприятливий момент, інші будуть запевняти у великій любові до України, будуть знову рватися до влади і, як завжди, вішати нам локшину на вуха, не ведіться, люди, бо справжні Герої, лідери, патріоти ось вони — скалічені, але сильні духом. Я не могла стримати сліз, коли мій пацієнт із Рівного, той хлопець, без ніг, сказав, що хоче повернутися на фронт, робити, що зможе, аби тільки допомагати армії, захисникам. Ось такі справжні українці Україні ніколи не зрадять і не спустошать її…
Світлана Шандебура
