Воїн Світла, який понад усе любив Україну
Звідки ж береться в людини ота дивовижна внутрішня сила, яка нізащо не дозволить прогинатися, відступати чи просто залишатися спостерігачем у непростих ситуаціях? Що стає оголеним нервом їхньої свідомості, змушує до складних рішень і неймовірних вчинків? Здавалося б, вони такі ж, як і всі — зі своїми буденними радощами і невдачами. Та в час найскладніших випробувань переконуєшся: вони особливі. Усвідомлюєш, що їхній погляд на життя теж особливий — без корозії, без іржі, а глибокий і відчайдушний.
Такі думки не раз зринатимуть під час розмови з пані Олесею — матір’ю Валентина Федоровича, воїна “Азова”, який загинув у 21 рік, захищаючи Маріуполь…
Не вмовляйте. Я все одно це зроблю…
“Жорстоке побиття студентів у Києві так потрясло Валентина, що він заявив нам: хоче бути учасником хмельницького Майдану. Важко й повірити, але в свої 13 років він настільки був переконливим, рішучим, що я та батько Валентина дали письмову згоду на те, щоб він брав участь у акціях місцевої організації “Правий сектор”.
Високий на зріст, добре тренований фізично, бо ж з дитинства відвідував спортивні секції — волейболу, дзюдо, кікбоксингу, вільної боротьби, — у ньому й не одразу розглянеш школяра.
Захоплювався не лише спортом, а й музикою, історією. У свої юні роки Валентин був зрілим патріотом. І ці патріотичні прагнення, а також загострене почуття справедливості привели його до молодіжних патріотичних організацій “Національний корпус”, “Сокіл”. Судження сина про політичні події в країні, відверто кажучи, вражали й мене, дорослу людину. Валентин і справді вирізнявся серед своїх однолітків не лише інтелектом, ерудицією, а й життєвою позицією.
Він чітко визначив свої пріоритети. І хоч після закінчення школи №19 вступив до Хмельницького університету управління і права, але незадовго поставив нас перед фактом: “Іду на схід, поки що на місяць. Не переконуйте, не вмовляйте. Я все одно це зроблю…”.
Йому на той час було лише 18. І у складі тактичної групи “Сапсан” добровольчого українського корпусу “Правий сектор”, без грошового забезпечення, він брав участь у бойових діях на Донеччині — в Авдіївці та Мар’їнці. В Авдіївці познайомився з Дмитром Коцюбайлом — легендарним Да Вінчі, з іншими добровольцями. І, думаю, бойове єднання однодумців лише розпалило патріотичні почуття та ідейні переконання Валентина.
Вже пізніше друзі сина розповіли (він нічого про це не говорив), що той місяць в АТО був надзвичайно складним для нього. Їх постійно крили мінометами, і якось Валентина засипало так, що ледь відкопали. Але всі ті жахіття не зламали його.
Валентин міг би належати до категорії молоді, яку називають “золотою”. У батьків була можливість створити красиве й комфортне життя для єдиного сина. Та він свідомо обрав шлях справжнього чоловіка — з почуттям гідності та силою духу.
А перший бойовий досвід лише зміцнив його переконання, що зможе винести випробування війни. І Валентин почав готуватися до служби в добровольчому об’єднанні “Азов”. Під час ретельного відбору, коли це право отримували кращі з кращих, він таки став у стрій “азовців”.
На навчанні молодих добровольців у Маріуполі якось були присутні кореспонденти журналу “Тайм”. Британців вразила не лише спортивна статура хлопця з численними тату, а й розповідь про його прагнення. Недаремно чи не на кожній світлині до цієї публікації — Валентин Федорович.
Командир із позивним “Парагвай”
Шлях воїна Валентин розпочав на посаді старшого навідника. А потім 19-річного бійця призначили командиром мінометного розрахунку. У зоні бойових дій він ще й пройшов курси медичної допомоги і передавав ці знання побратимам свого підрозділу.
Восени 2021 року Валентин приїхав у відпустку разом із Анею з Маріуполя, з якою хотів одружитися. Повідомив рідним і про те, що йому пропонують пройти сержантські курси на Львівщині, тому, можливо, скоро буде неподалік дому.
Але цим та іншим планам не судилося здійснитися. Звістка про повномасштабну війну застала Валентина у Маріуполі. У перші ж дні він потурбувався, щоб Аня поїхала до Хмельницького. Пізніше, у березні, і її батькам вдалося вибратися з уже окупованого міста, на вулицях якого велися жорстокі бої. Російська нечисть штурмувала й обстрілювала позиції оборонців, здавалося, безупинно. Серед відважних оборонців Маріуполя був і командир мінометного розрахунку Валентин Федорович із позивним “Парагвай”. 21 березня 2022 року Валентин востаннє зателефонував додому, сказав, що зв’язку не буде, виходять на завдання.
“У розбомбленому будинку, фото якого облетіло всі мережі, будинку, що стояв посеред руїн, як обгоріла свіча, і був мій син, — продовжує розповідь пані Олеся. — Він ніс чергування на спостережному пункті, як з’ясувалося пізніше, і туди влучила керована авіабомба.
Валентин не телефонував, і я шукала можливості вийти на зв’язок хоча б з кимось із його побратимів. Шукала його друзів по Інстаграму, може, хоч якась інформація, фото? Хлопець із Хмельницького, теж азовець, відписав, що мій син загинув, що евакуював його тіло на “Азовсталь”, куди всі вони змушені були пробиратися.
А я не могла в це повірити. Хіба мало випадків було, коли повідомляли рідним про загибель, а потім з’ясовувалося, що поранений чи в полоні? Я вдивлялася в кожне обличчя на відео з нашими полоненими, які виставляли рашисти. І коли нам офіційно повідомили про загибель Валентина, дуже надіялася, що це неправда. І навіть коли ідентифікували тіло за ДНК, прийняти, змиритися з тим, що назавжди втратила єдиного сина, я не могла.
Нам надіслали фото ноги з тату — точнісінько таким, як у Валентина. Я розуміла: це його нога. Але при цьому чіплялася за соломинку. Слідча сказала, що тіло фрагментоване. Отже, думала я, ногу могло відірвати, а син, поранений, десь у госпіталі… Не могла заспокоїтися і все шукала, шукала, шукала…
Судово-медичну експертизу доводилося проводити ще двічі, бо ж висновки різнилися. Але татуювання на інших частинах тіла, незалежна ДНК-експертиза змусили мене скоритися цій жахливій звістці, яка вбила мою останню надію.
А перед тим, як не дивно, мені наснилося, що Валентин маленький, плаче і каже: чому мама мене не забирає? Ми й поїхали забрати тіло…
Я сиділа в дворі перед київським моргом, сльози заливали обличчя і раптом відчула, що мені до ніг хтось тулиться. Дивлюся, такий великий гарний собака. А його хазяйка підбігає перелякана, мовляв, ні до кого з чужих він не йде…
Думаю, тепер мій син буде горнутися до мене чи то песиком, чи котиком, яких він дуже любив. Чи голубом, який після його похорону прилетів до мого вікна…”
… І пише: “Ми переможемо!”
Прощалися з Валентином Федоровичем із позивним “Парагвай” 27 листопада 2024 року. Його командир на псевдо “Фруті”, котрий у жовтні повернувся з полону та приїхав на поховання, розповів, що “Парагвай” був людиною виняткової мужності, взірцем для всіх воїнів, відданим патріотом, який доводив це щодня, кожною своєю клітинкою.
Старший солдат, командир мінометного розрахунку Валентин Олегович Федорович загинув 22 березня 2022 року. Загинув як Герой.
“Валентин сниться мені досить часто. І не так давно бачу уві сні спортивні змагання. Хто швидше пробіжить дистанцію, повинен записати в зошиті: “Я переміг!” І, бачу, мій син добігає до фінішу першим і пише: “Ми переможемо!”
Пані Олеся створила петицію про присудження своєму сину, воїну-азовцю Валентину Федоровичу, звання Героя України. Мати бійця каже, що той, хто іде воювати за країну за покликом серця, за своїми ідейними переконаннями, як і її син, заслуговує цього визнання. Ці люди й справді особливі…
І в День українського добровольця, який відзначаємо 14 березня, додайте свій голос на підтримку петиції (https://petition.president.gov.ua/petition/240950), як свідчення шани, поваги й вдячності Воїну Світла, який понад усе любив Україну.
Світлана Шандебура
