Оголена правда війни

Війна. Вона, як рентгеном, просвітила суть кожного: одні кинулись допомагати і віддають останню пенсію війську, інші готують тушонки і вулицями печуть хліб та пиріжки нашим бійцям, хтось доставляє гуманітарну допомогу в Україну і везе її на передову та в міста, звільнені від рашистів, хтось плете в десятки рук маскувальні сітки, шиє форму, майструє бронежилети, влаштовує благодійні акції, концерти. А є й такі, що за копійки продаються ворогу, тікають з валізами, набитими грішми, за кордон, мародерять, хоча  такі явища відбуваються під час усіх воєн. Є й інша когорта, яка живе таким же звичним жит тям, як і до війни, до прикладу, міняйли. Цих дебелих дядьків війна не змінила. Вони не стояли в чергах, щоб записатися в тероборону і не стали волонтерами. Так само, як до війни, вони тримають свої ряди на обжитих майданчиках, повторюючи сотні разів на день одні й ті ж самі слова: долари, євро. Щопрада до їхнього словникового запасу замість рублів додалися злоті. І нікому до них немає діла, вони відчувають себе вільготно, попри те, що діяльність їхня є протиправною. Показали своє гниле нутро й частина політиків і народних депутатів, які втекли за бугор і доки йде війна, засмагають на світових курортах, водночас пописуючи патріотичні пости в соцмережах. Не виключно, що й зарплату за це отримують. Окремо варто зупинитись на проросійській партії ОПЗЖ, діяльність якої РНБО 19 березня 2022 року призупинила на час воєнного стану, а 14 квітня фракція ОПЗЖ у ВРУ офіційно перестала існувати. Чому варто зупинитись? Бо це інакше, як цирком, назвати не можна. Мабуть, усі пам’ятають сценки клоунів, якими вони заповнювали паузи між виступами акробатів: чудять щось вони, а до них підходить конферансьє і каже, що тут чудити не можна. Тоді клоуни, перемістившись в інший бік арени, кажуть: там не можна, а тут можна. Хіба не те ж саме відбулось і під куполом парламенту? Спочатку медведчуківці-рабіновичі заявили, що працюватимуть як позафракційні депутати, а 21 квітня більшість колишніх нардепів фракції створили у Верховній Раді нову депутатську групу “Платформа за життя та мир”, головою якої став проросійський нардеп Юрій Бойко, який разом зі своїми прихвоснями їздив на сповідь та причастя до путіна і перед виборами, і вже після виборів. Тобто, додавши до назви старої партії лише одне слово, так звані опозиціонери вирішили, що під цією вивіскою можна й надалі просувати в парламенті “рускій мір”? Ця ситуація нагадує вислів: карати не можна помилувати, лише не зрозуміло, де поставити кому, бо у нашому законодавстві не прописано, як діяти в такому випадку, а вносити зміни до Конституції під час воєнного стану не можна. Відтак краще б ці переверт ні самі пішли з парламенту за курсом російського корабля, або слідом за Кивою, а не демонстрували свою псевдориторику, бо на них у будь-якому випадку чекає доля фарбованого лиса, і це у кращому випадку. Продемонстрували своє ставлення до війни в Україні й деякі країни, зокрема 52 країни-члени ООН під час голосування, яке після повномасштабного вторгнення росії в Україну провела Генасамблея ООН, так і не визнали росію агресором. Приміром, той же Китай, який досі займає позицію “і вашим, і нашим”, демонструючи це кисільними заявами та закли- ками проявляти стриманість та врегульовувати розбіжності шляхом переговорів. В той час, коли Україна показала світу те, що вчинили рашисти в Бучі та в багатьох інших містах, зокрема й надала докази катувань мирних жителів, сексуального насильства, в тому числі й стосовно дітей, руйнування цивільної інфраструктури, такі заяви Китаю сприймаються як фактична підтримка порушень міжнародного права та підтримка путінського режиму. Китай також відмовився називати російське вторгнення війною та критикує західні країни за те, що вони постачають зброю Україні. Франція. Хоча від перших днів влада, ЗМІ та населення цієї країни стали на бік України, від початку війни вона боялася і прогнозувала швидку поразку України. І тут так само якась двозначність. З одного боку Макрон досить часто спілкується з президентом росії і намагається вплинути на нього дипломатичним шляхом, на кшталт “достукатись” до його розуму, хоча, з іншого боку, за 8 років так званих мінських угод та й зустрічі “нормандської четвірки” показали, що то марна справа, і вона, та справа, досить слизька. Макрон визнає росію агресором і називає російське вторгнення під виглядом “боротьби з нацизмом” брехнею, але не наважується назвати звірства путінізму проти української нації геноцидом. До того ж, підігруючи кремлю, називає українців та росіян “братськими народами”. Більше того, Макрон хотів допомогти зберегти обличчя путіну і заради цього пропонував Володимиру Зеленському частково поступитись нашим суверенітетом, що, в свою чергу, обурило українського  президента. Чимало країн і досі тримають нейтралітет, бо своя сорочка ближча до тіла, тобто залежність від росії, особливо економічна, бере гору. Щоправда, хід війни і провал планів путіна дещо змінили їхні погляди і позицію, але все одно дехто хоче, щоб війна тривала в Україні довго, аби ціною життя її народу виснажити росію. Дехто навпаки. Інші однією рукою підтримують нас, а іншою фінансують росію, купуючи нафту та газ, і цим настільки підтримують її економіку, що запроваджені санкції просто смішно на цьому фоні виглядають. Та чи не найбільше війна в Україні оголила міжнародну систему безпеки, довівши її неспроможність зупинити злочини росії, які та всупереч міжнародному праву чинить в Україні. Адже росія відверто робить те, що забороняють міжнародні безпекові інститути, і ООН не протидіє цьому. Хоча саме ООН мала усі повноваження створити безпілотну зону над Україною. А Будапештський меморандум, який зобов’язував країни бути гарантами ненападу на Україну, а в разі нападу — захистити її територіальну цілісність? А міжнародний комітет Червоного Хреста? Адже саме ця міжнародна інституція станцювала під дудку російських загарбників, взявши участь у насильному вивезенні українців із Маріуполя до росії, відкривши в Ростові-на-Дону нібито свій табір. Так само ЮНІСЕФ, яка не реагує на розстріли російськими фашистами українських дітей, чи ЮНЕСКО, яка мовчки споглядає, як російські загарбники знищують історичні й культурні пам’ятки Одеси, Чернігова, Харкова, Львова? Війна показала, яка церква насправді українська, а яка лише так називалася, оголила політику Ватикану, розвіяла міф про міць російської армії, вивела на чисту воду брехливого, мерзенного кремлівського карлика, довела, що росіяни — це насєлєніє, стадо і дика орда. Війна розвіяла байки путіна про спецоперацію з нібито визволення російськомовних українців від неонацистів і показала волелюбний, жертовний, нескорений український дух та безпрецедентну мужність і героїзм наших бійців. Війна показала, хто твій союзник, хто насправді підставив плече, хто визнав нацизм в росії і щиро хоче, щоб Україна перемогла. Це, насамперед, Америка, Великобританія, Польща, Литва… Війна показала і довела, що ми сильна нація, одна і неподільна. Бандерівці рятують східняків, яких прийшов “спасать” путін, а східняки кажуть: “Слава Україні!”. Демонструють дух всього українського народу й хмельничани.

І те, як чітко організований волонтерський рух в тергромаді, який працює, як маятник, вмонтований в годинник, насправді, вражає. Без усякого перебільшення і загравань — темп, ритм задає влада міста, яка об’єдналась з містянами і цим мотивує нас, спонукає до активних дій, згуртовує заради перемоги над озвірілим загарбником. І це зовсім не те, що ми начебто виправдовуємось за те, що в нас не падають бомби і не гатять з “градів” рашисти. Очевидно, така воля вищих сил, щоб залишався клаптик землі, який може прихистити тих, хто тікає від оскаженілих путінських псів, надавати допомогу пораненим, приймати і споряджати гуманітарні вантажі, направляючи їх тим, хто опинився у ворожому пеклі, і на передову. І місто це робить не на показ і не завдяки, а всупереч, цілеспрямовано, щодня. І так само відбувається в усіх наших містах, в усій Україні, бо ця війна — народна, а народ це сила, і ми вже це довели.

Ольга Сєргєєва