Скорботні дзвони Чорнобиля

  Усе навкруги пронизане болем. Навіть весняний цвіт, попри одвічну бадьорість та оптимізм, не в змозі по-справжньому втішити наше серце. В останні дні квітня ще більше туги додала сумна дата — 39-а річниця аварії на Чорнобильській АЕС. Вона особливо гостро відчувається нині, під час російсько-української війни. Ще одна з трагедій багатостраждального українського народу.
  26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія — найбільша техногенна катастрофа в історії людства. Від її наслідків постраждало майже 5 мільйонів людей (майже половина з них — жителі України). Однак статистика була б набагато сумнішою, якби не герої-ліквідатори (пожежники, працівники ЧАЕС, військові, медики, вчені), які відважно приборкували неконтрольований атом, ціною власного життя рятували світ. Так, ціна надто висока — масове опромінення тисяч ліквідаторів. Але лише завдяки цьому вдалося зупинити активне виверження радіоактивних речовин зі зруйнованого реактора четвертого блоку ЧАЕС.
  Понад 600 тисяч ліквідаторів гасили пожежу, очищали забруднену територію навколо станції. За їх свідченнями, не вистачало спеціальних костюмів для роботи, ба, більше, навіть респіраторів не було, а дозиметри видавалися зіпсовані. Окрема мова — про мобілізованих військовослужбовців, молодих солдатів, які теж брали участь у ліквідації — практично без елементарних засобів захисту. Вони просто лопатами (!) скидали з даху радіоактивний графіт, працюючи лише по дві хвилини…

    Власне, й дивуватися особливо нічому. Адже тоді, у 1986-му, місцеве населення ніхто не попередив про небезпеку ні 26, ні 27 квітня, не надав жодних порад про те, як слід поводитися, щоби зменшити вплив радіоактивного опромінення. Лише 28 квітня було зроблено на телебаченні перше офіційне повідомлення — під тиском обставин та міжнародної спільноти (у зв’язку з повідомленнями зі Швеції, куди долетіли радіоактивні частинки з ЧАЕС). Однак і воно містило дуже мало інформації про те, що сталося насправді. Складалося враження, що загроза минула, хоча це було не так. Апофеозом, так би мовити, турботи про народ стало проведення першотравневої демонстрації у Києві, коли радіоактивний фон перевищував допустимі норми у тисячі разів! Саме під гарячим сонцем по розпеченому асфальту тоді крокували дорослі і юні кияни, вигукуючи здравиці на честь КПРС і вбираючи кожною клітиною свого тіла смертоносну радіацію…
   Участь у ліквідації брали й співробітники органів та військ МВС. У 2011 році було створено Хмельницьку обласну громадську організацію “Чорнобиль” співробітників органів та військ МВС, яку очолив Віктор Чорний. З його ініціативи, власне, й було упорядковано “Книгу спогадів” учасників ліквідації, співробітників органів МВС. Самому Віктору Миколайовичу теж довелося брати участь у ліквідації — він був членом державної комісії з дезактивації міста Припʼять. За шість місяців вони дезактивували до 14 тисяч квартир. Головне завдання полягало в дезактивації квартир і знищенні всіх речей, аби вони не потрапили в руки мародерів. На жаль, знаходилося чимало охочих нажитися на чужій біді, які викрадали із залишених осель килими, кришталь тощо, й із спокійною совістю продавали на базарі у столиці чи ще деінде. І ніхто з покупців й гадки не мав, що купує собі смертельно небезпечну річ.

    Ось ще деякі із спогадів ліквідаторів із книги. Валентин Гнідий: “Нам видали темний формений одяг, а для захисту від радіації — марлеві повʼязки. Більше ніяких засобів захисту не було. А ще видали аерозольні балончики: коли зникав голос, бризкали в горло, і він відновлювався. Ми несли службу в 30-кілометровій зоні, охороняли порожні села від мародерів і грабіжників. За день долали по кілька сотень кілометрів, відвідували усі точки зони, в тому числі й реактор у Припʼяті. Автомобілі та люди накопичували стільки радіації, що виїхати за периметр зони через КПП було неможливим. Спрацьовували датчики, і машину відправляли на мийку, де вона оброблялася спеціальними розчинами.
   Взагалі 30-кілометрову зону можна було порівняти з великим мурашником, де всюди снують бетонозмішувачі, автобуси з ліквідаторами, вантажні і пожежні автомобілі та люди. Все це працювало цілодобово, не зупинялося ні на хвилину. Так ми разом, спільними зусиллями, зупинили невгамовний атом”.
   Микола Слабінський: “Ми працювали в імпрегнованій (спеціально обробленій проти хімічної зброї ) військовій формі. Але вона нас не захищала від опромінювання і практично не пропускала повітря. Ми постійно носили респіратори, але їх нам не міняли через те, що не вистачало. По декілька разів на день зривалися пилові бурі. Вітер здіймав стовпи пилу і куряви. Це було результатом розстрілу спеціальними снарядами грозових хмар, що збиралися в районі Чорнобильської АЕС. У такий спосіб в зоні намагалися уникнути дощу, а відтак — проникнення радіонуклідів глибоко в ґрунт”.
   Віктор Клопотюк: “Памʼятаю село Копаш, це за 16 кілометрів по дорозі від міста Чорнобиль до ЧАЕС. Стоять будинки, підʼїжджає трактор, риє яму. Інший ковшем згортає будинок у яму і ось так, за кілька годин, не стало села. Було боляче на це дивитися. Як і на місто-привид Припʼять. Стоїть місто, на балконах сушиться таранька, стоять автомобілі на майданчиках перед магазином, на той час — нові ВАЗ-2107. І наче все, як зазвичай, але навколо — ні душі. В останню вахту було моторошно”.
Ось такі болючі спогади ліквідаторів. У Хмельницькій громаді проживає 1170 людей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. З них — 760 брали участь у ліквідації наслідків аварії.
   Міська влада, попри складні часи, продовжує дбати про чорнобильців. Лише у 2024 році виділено 901,3 тисячі гривень на ліки з бюджету громади, 181,5 тисячі гривень — у межах обласної субвенції. Тож щомісяця майже 300 людей отримують безкоштовно необхідні препарати. Постраждалі від катастрофи на ЧАЕС мають пільги на оплату житлово-комунальних послуг. Також мають можливість безкоштовно оздоровлюватися — лише цього року виділено більше 2 мільйонів гривень на санаторне лікування.

    Цьогоріч, як і завжди, з нагоди сумної дати у місті представники органів влади, силових структур, громадськості та учасників ліквідації традиційно поклали квіти до памʼятників “Героям-пожежникам, які врятували світ від ядерної катастрофи” та “Героям і жертвам Чорнобиля”.
Трагедія Чорнобиля — на віки. Бо потрібні десятки а то й сотні років для розпаду радіоактивних елементів, які вивільнилися під час аварії. Бо діти Чорнобиля, хоч уже і стали дуже дорослими, але їх продовжують переслідувати хвороби. Бо так само хворіють і помирають ліквідатори. Бо так само мертвим залишається місто Припʼять. Воно, звісно, ніколи уже не оживе, а так і залишиться застиглим у 1986-му.
    І ось саме тому лунає Чорнобильський дзвін. По кому він дзвонить? Не лише по загиблих і померлих. А й по ненароджених, які могли народитися, якби не катастрофа. І по живих, які повинні памʼятати, якою ціною приборкали атом. І повинні надалі бути особливо пильними. Адже Чорнобильська катастрофа — не лише урок минулого. Особливо актуально це нині, під час війни, коли атомні обʼєкти України постійно під загрозою.
   Дзвін звучить. Чуєте?
  Тетяна Сікорська