Ми не мовчимо!
Днями Летичів знову вийшов говорити за тих, хто сам не може сказати жодного слова. За наших полонених. За наших безвісти зниклих. За тих, чиї родини щодня живуть між надією і болем.
“Ми тримали в руках їхні світлини — і разом із ними тримали їхні імена, їхні історії, їхні родини. Бо за словом «полонений» — чийсь син. За словом «безвісти зниклий» — чийсь батько, чоловік, брат, кохана людина. За кожною світлиною — цілий світ, який чекає. Найстрашніше — невідомість. Не знати, де вони. Не знати, що з ними. Не мати можливості обійняти, почути голос, сказати найпростіше: «Я чекаю тебе».
Але ми будемо говорити. Будемо нагадувати. Будемо стояти стільки, скільки буде потрібно. Бо мовчання — не варіант. Забуття — не варіант”.
Летичів вчергове знову став голосом тих, кого чекають. І цей голос має бути почутий. Ми пам’ятаємо кожного. Ми чекаємо кожного. Ми не мовчимо!
