Навчання без меж у режимі “війна”

За інформацією департаменту освіти і науки Хмельницької міської ради, нині  854 дітей переселенців стали учнями хмельницьких навчальних закладів. А  загалом школи   області  поповнилися майже 4 тисячами юних українців,сім’ї  яких нині перебувають у громадах нашого краю.  Для  місцевих школярів онлайн навчання розпочалося з 9 березня, для переселенців — з 14-ого, втім, щотижня новачків більшає, адже потяги  з регіонів, де тривають воєнні дії, продовжують надходити,  і лише  в Хмельницькому , за даними міського штабу допомоги вимушеним переселенцям, нині мешкає  майже три тисячі дітей переселенців  різного віку.  Найбільше  школярів  прийняв наш обласний центр, і фактично всі освітні заклади громади  мають новачків. Втім, не лише  діти з “гарячих” регіонів  визначають особливості  нинішнього освітнього процесу.

Коли хмельницькі учителі нині розпочинають онлайн уроки, учнівська  аудиторія нагадує географічну карту Європи: понад сто  наших  школярів спілкуються з педагогами та однокласниками  тепер  з Польщі, Німеччини, Чехії та інших країн. Майже   тисяча  школярів  хмельничан тимчасово мешкають  в західних регіонах. І така розширена форма занять не створює  комунікаційних бар’єрів: допоміг досвід  дистанційки під час “ковідного”  карантину.  До речі, як повідомила в. о. директора департаменту освіти і науки міської ради Ольга Кшановська,  згідно з рекомендаціями МОНУ, учитель  не обов’язково повинен фізично перебувати  на місці робити, головне, щоб він був у процесі і  працював  з учнями відповідно до  освітнього завдання.

— Наш педагогічний колектив приступив до роботи після вимушених тижневих канікул, які тривали з 25 лютого по 8 березня, у стовідсотковому складі, загалом — це  89 учителів, які працюють у 39 класах, з першого по одинадцятий, — розповідає директор НВО  № 5 ім. С. Єфремова Андрій  Яківчук. — В онлайн форматі  щоденно  працюють групи продовженого дня. Проводимо щоденний моніторинг присутності  учнів на уроках, їх кількість нині нестабільна, і це зрозуміло, адже чимало школярів навчаються онлайн у школах, де тимчасово мешкають, але більше половини наших учнів щоденно працюють зі своїми педагогами предметниками, особливо  старшокласники.   Форма навчання без меж, тобто приєднуватись    до онлайн навчання в час воєнного стану можуть усі бажаючі діти, які нині мешкають в місті. У нас найбільше учнів з Києва та Харкова. Втім, коли є перевантаження,  надаємо перевагу тим, хто адресно мешкає в межах нашого мікрорайону. Форма роботи синхронна, тобто в межах реального часу, і асинхронна, тобто довільна. Це мотивовано тим, що коли звучить сигнал тривоги,  потрібно йти в укриття, де не в усіх  є інтернет- сполучення. Тоді урок можна переглянути у відеозапису, його обов’язково роблять педагоги. Працюємо  в освітній платформі Google meet, вона  найбільш апробована і універсальна.

Враженнями від  навчання  в НВО №5 ділиться Вікторія, мама п’ятикласника  Віталія, з Харкова: ”Уроки тривають півгодини. З деяких предметів вчителі відправляють відео з поясненням теми. Але на більшості уроках вони спілкуються з учнями напряму. Щодо домашніх завдань, то їх задають та перевіряють. Трохи незвично, адже колектив повністю новий, але, в цілому, вчитися сину  подобається. До того ж, у хмельницькій школі він  вже добре “підтягнув” знання української”.

Майже 30 учнів переселенців стали  й учнями 5-11 класів міської гімназії № 2.  І, що важливо, підкреслив директор закладу Віктор Байдич,  всі  їхні гімназисти продовжують навчання у рідних класах, хоч  мешкають зараз тимчасово в Італії, Польщі та Німеччині.  “Жоден педагог з нашої гімназії не покинув  міста, ми всі патріоти, – каже Віктор Григорович. –  Тому й навчаємо, і всі волонтеримо з першого дня війни.  Що найважливіше у цих  освітніх умовах? Найперше — психологічне розвантаження. Наші педагоги  разом психологами розробили  алгоритм  навчання, де  на першому місці — спілкування. Хоча  ми й завдання даємо, оцінки ставимо. Але  дехто з батьків попервах  скаржились, що  діти  менш завантажені, ніж зазвичай. Але нині примушувати дітей посилено навчатись  не зовсім доцільно, адже їх психіка й та перевантажена  дуже тривожною інформацією про  перебіг воєнних дій,   бомбування, обстріли, небезпеки і т. д.  У чому є проблеми? Звісно, підручники. Адже  коли люди  втікають від війни, книжки і зошити не на першому плані. Тому ми видаємо книги нашим переселенцям із шкільної бібліотеки, а ті, хто перебуває за межами міста, користуються онлайн підручниками. Ми провели нараду з класними керівниками, з ними всі учні на цілодобовому зв’язку, тому ситуацію моніторимо щоденно,  детально  знаємо про потреби наших гімназистів і тут, на місці, і за кордоном. Найбільше питань в дітей  до якості інтернету. З-за кордону, приміром, легше навчатися, ніж з подільського села, де  інтернет- покриття слабше”.

У  багатьох хмельницьких школах, крім тих, які розташовані в  середмісті,  нині облаштовані й місця для тимчасового мешкання  переселенців.  “У нашій гімназії ми  облаштували сто таких  місць — в бібліотеці,  в актовому  і спортивному залах, — розповів Віктор Байдич. — Із центру допомоги вимушеним переселенцям нам передали ліжка, матраци, постільну білизну, засоби гігієни, продуктові набори. Багато одягу, продуктів, засобів гігієни принесли й наші батьки. Поки що переселенці не мешкають у закладі, але ми готові у будь-який час доби приймати біженців.”

До речі, аби знайти  місце для ночівлі і кількаденного перебування,  дуже зручно користуватись чат-ботом міської ради,  де вказані всі місця. І люди, які рухаються в напрямку Хмельницького, можуть заздалегідь про це повідомити і отримати відповідну інформацію.

Мій онук киянин також став хмельницьким третьокласником ЗОШ №10 , вже познайомився з новим однокласниками, і вони спілкуються й поза межами урочного часу. І що приємно вразило: учителька  цікавиться, як діти засвоюють  урок не лише в процесі навчання, а й  спілкується  й після занять: це зближує і допомагає додати бар’єри і відчувати, що дитинство навіть в умовах воєнного стану — це особливий вік, який потребує  комунікації, особливо  позитивної.

“У нашому  класі троє діток переселенців з Києва і Харкова, —  каже учителька третього  класу цієї школи  Марія Денисюк. — Але й дехто з хмельничан нині за межами міста. — Знаєте, вони  дуже змінились, війна їх зробила дорослішими. Їм  хочеться виговоритись, розповісти свої враження. Це мене, досвідчену учительку, доводить до сліз, особливо, коли слухаєш родинну історію:  мама з дітьми вирушає в Польщу, тато довозить їх до кордону і повертається додому, в тероборону, і ця невідомість , новизна дітей дуже тривожить. Уроки часто переривають сигнали тривоги. А минулого тижня сирена гуділа тричі. І коли я останнього разу вибиралась  з підвалу, мої учні всі вже були за моніторами і перепитували, чому я так  так довго не вмикалась. Знаєте, що радує: жага дітей до навчання. Коли була “ковідна” дистанційка, їх умикалось менше, а зараз усі — не треба й нагадувати. Сьогодні п’ятниця, ми всі попрощались  до понеділка. І я  хочу найбільше, аби в понеділок всі мої діти знову були біля екранів”.

Тетяна Слободянюк