Хмельницька переселенка: “Вони прийшли нас “рятувати” і за шість днів знищили місто
Із кожним днем у Хмельницькому більшає вимушених переселенців. Понад 50 днів триває війна, але розповіді тих, хто вирвався з пекла, зі східних регіонів, що піддаються з перших днів масованим обстрілам, продовжують вражати нелюдською жорстокістю окупантів, котрі буквально винищують українців, які, попри блокаду населених пунктів, намагаються пробратись вглиб України, на захід, дарма що до кордону, за яким “визволителі”, якихось 40 кілометрів. Це розтрощена Харківщина. Мої співрозмовниці, які нині мешкають у гуртожитку на Тернопільській, де прихистили майже 140 переселенців, з —Харківщини. 23-річна Анжела — з м. Ізюм, 26-річна Христина з мамою Марією — з села Слатине Дергачівського району.
Анжела приїхала до Хмельницького 9 березня, втім досі не наважується гуляти містом: боїться, що почнуть стріляти. Третього березня Ізюму фактично не стало, місто розтрощили бомбами, снарядами, “градами” і окупували.
“Це було пекло. Вони прийшли нас “рятувати” і за шість годин знищили все місто. Навколо спалені будинки, розбиті дороги, мертві люди лежать по вулицях, вздовж доріг. Ми, вісім чоловік, ховалися в погребі два тижні. Там холод неймовірний, вийти було неможливо: постійно падали ракети, лунали вибухи.Коли трохи вщухало, ми перебігали до будинку, шукали якусь їжу і спускались знову. Якщо ракети падали зовсім близько, осколки впереміш летіли з усіх боків. Вони стріляють по усіх і по всьому, не цілячись. До 3 березня ще працював одну годину магазин з 6-ої до 7-ої ранку. У цей час ми намагались туди пробігти, щоб купити щось. Трупи по вулицях просто обходили. Ми намагались виїхати з моїм хлопцем машиною, він зміг її відремонтувати, і нам пощастило прорватися, бо деякі машини позаду нас просто розстрілювали.
Я не знаю, чи живі зараз мої родичі, не можу з ними зв’язатися. Нещодавно тато зміг вийти на зв’язок, сказав, що не можуть вирватися з Ізюму, бо по волонтерах, які за людьми їдуть, стріляють також, вбивають тих, хто намагається виїхати, живих фактично тримають в полоні, в блокаді.
У мене залишився там рідний брат, він воїн ЗСУ, воює в Харкові в 142-й бригаді. Мої друзі ховалися в будинках, їх придавило руїнами від вибухів, тіла багатьох досі не можуть дістати з-під завалів. Багатьох людей присипало в підвалах, можливо, й неживі вже. Бо розкопувати всіх важко, у підвалах ховалося понад 20 тисяч людей. Думаю, там не вижив ніхто, бо руїни потрібно розбирати кілька днів. Орки все розграбували, що залишилося, магазини порожні, вони винесли звідти все.
9 березня ми приїхали в Хмельницький: я, мій хлопець і його молодший братик. Приїхали, в чому були, в переповнену машину не можливо було щось взяти, нас приїхало шестеро. Речі деякі знайшли в гуманітарці в університеті, там волонтери роздають одяг. Намагаюся влаштуватись на роботу, я за спеціальністю кухар. Ми ще не вивчили місто, досі страшно виходити на вулицю. Коли звучить сирена тривоги, хочеться кудись бігти, ховатись. У перші дні ми були, як дикуни, сахалися від кожного звуку. Не вірилося, що люди ходять вулицями, всі спокійні. Транспорт їздить, магазини працюють. Але нам лячно, що рускі й сюди прийдуть, бо їх дуже багато, вони надзвичайножорстокі”.
Христина: “Наше село майже на межі з Росією. В перший день війни, 24 лютого, коли сусідка на світанку подзвонила в двері зі словами: “Війна, росія напала!”, я не повірила: як війна? Вона каже: та он, ракети летять! Вийшли на вулицю, це були ракети. А о шостій ранку вже горів наш залізничний вокзал. І в той же день через село рухалась величезна колона російських танків в бік Харкова. Вони виїхали з росії, з бєлгорода. Ми побігли в центр села: догорає вокзал, поруч димиться кілька підбитих російських бетеерів. Ти стоїш в ступорі, нічого не розумієш. Потім почали ховатися по погребах. Випав сніг, було неймовірно холодно, і все швидко змінювалося, ми вже нічогоне тямили, що відбувається”.
“Наше село біля Бєлгородської траси, і танки з росії йшли на світанку напряму, без світла, як тільки наш кордон перетнули, — продовжує Христинина мама, Марія. — Обстрілювали дорогою лісопосадки, будинки, машини, які рухались дорогою. А з 25 лютого почалося справжнє пекло, вони палили все: хати, магазини, вулиці. Садки, поля вигоріли. Зараз у наші села нічого не возять, бо дороги прострілюються постійно, люди сидять без світла, без продуктів, без ліків. Багато виїхали, а кому нікуди виїжджати чи немає грошей, сидять по підвалах. Люди гинуть щодня, села майже немає. Там досі стріляють з усіх боків, магазини спалені, але найгірше, коли вони ціляться в будинки, в людей.
Ми змогли вирватися з села лише 4 квітня. Залізницю розбомбили, щоб люди не могли втекти. Добиралися, як могли: їхала машина в обласну лікарню, ми тисячу гривень заплатили водію, він нас вивіз в Харків. Всю дорогу молилися, щоб добратись живими. Молимося за Збройні Сили. Вони нас захищають, і ми це знаємо”.
Христина: “Дуже страшно було, коли летіли винищувачі. Вони летіли так низько, що під ногами дрижала земля… А через кілька хвилин скинули бомбу на Харків, це від нашого села за 40 кілометрів, а ми почули той вибух. Частина людей досі лишаються в селі, не знаю, як вони там. У нас у Вайбері є група, переписуємось. Частина людей пише:“…у нас тихо, зовсім тихо”, але це неправда. Пам’ятаю, як летіли “гради”, летіли в одну точку, ми нарахували їх одинадцять. Летіли на Харків, у нас повилітали всі вікна. Ми з чоловіком жили в гуртожитку, це на першому поверсі лікарні, її розбомбили. А після лікарні почали трощити всі магазини. Тоді деякі люди брали гуманітарку, продукти від руських. А продукти всі з наших магазинів… У нас богомільці, з молильного дому, роздавали людям хліб і макарони зі своєї церкви. Люди в чергах стояли, до 300 чоловік. Так їх будинок розтрощили, вони з сімома своїми дітками встигли виїхати. А чергу хлібну останню розстріляли. Росіяни дуже залякують людей. Запускають безпілотник, дивляться, де є скупчення людей і стріляють. Щоб купити буханець хліба, треба пішки три години йти в Дергачі, і ще там двогодинна черга. Коли нам хліба вже не дісталося, купили пачку вафель, “Артек”, за 65 гривень. Ділили вчетверо одну вафельку на день. Але ходити страшно, навіть у сусіднє село, можна не повернутися”.
Марія: “Нам вже все одно було, вб’ють чи ні, аби лише їжу десь знайти. Бо їжі вже не було. Планували весною картоплю садити ранню, а в полях і на городах зараз із землі уламки ракет стирчать, снаряди. Поблизу кордону в перші дні всі села захопили. І гатять, і гатять. Люди, хто ще там є, по погребах сидять. Але страшно навіть не це: насувається голод”.
Христина: “Страшно приїхати назад в село і не побачити жодної хати, людей. Досі пам’ятаю, як в перший день спалили машину, в якій їхав дорогою наш учитель історії. Він вигорів так, що залишились лише обвуглені кості. А позаду так само вбили і спалили хлопця, що їхав на мотоциклі. Вони просто потрапили їм на очі. У нас собаки перестали гавкати, лише виють і скавчать. І пташки не літають. Це не можливо передати словами, це лише відчуваєш. Ми приїхали в Хмельницький, наче в іншу країну. Тут люди живуть, а ти не можеш, досі боїшся виходити з кімнати. У нас щоранку був підйом о шостій. Виходили надвір і слухали, чи реве техніка: вони повзуть щодня з російського боку. Їдуть, їдуть, потім починають бахкати. І так щодня”.
Анжела: “Вони казали, що прийшли захищати “рускій мір”, а знищили майже все російськомовне населення. Але казали нам: це вас не ми бомбимо, це бандери вас убивають. Довести їм щось протилежне і страшно, і неможливо. Це не люди”.
Анатолій Росквас, комендант гуртожитку Хмельницького професійного ліцею електроніки, розповідає: “У нас не всі переселенці мешкають постійно. Одні від’їжджають далі на захід. Інші на кілька днів також зупиняються, але багато проживає тут. Живуть і харчуються тричі на день безкоштовно. Не знаю, як довго це триватиме, на скільки наших волонтерів вистачить. Комунальні послуги поки що під питанням, багато хто з пожильців оформили довідки переселенців, очікують на відповідні виплати. Коли їх отримають, вирішуватиметься й питання оплати комунальних послуг.
Тут живуть люди з різних регіонів, багато хто за тиждень-два вже працевлаштовується. Двоє чоловіків з Волновахи працюють у нас, у гуртожитку. Є такі, що допомагають волонтерам. Люди дуже різні, по-різному адаптуються, але ми розуміємо головне: вони пережили трагедію, яка зламала звичне життя, і вони потребують уваги і опіки. Адже втекли вони до нас, а не в Росію, яка зовсім поруч, за кілька десятків кілометрів. Коли приходить біда, люди тягнуться до своїх”.
Тетяна Слободянюк
