Ейфорія в тилу і дефіцит в окопах
Західна допомога йде! У більшості знову ейфорійне очікування контрнаступу, який, на жаль, не вдалося торік здійснити через брак обіцяної допомоги партнерів. І нині тривожні звістки про снарядний голод, про відхід наших підрозділів із утримуваних позицій засмучує, тому що за цим відходом неймовірні, незворотні жертви. Але ось-ось прийде озброєння, снарядний дефіцит буде зупинено… Розуміючи, що ситуація на фронті зможе кардинально змінитися, росіяни стягують до найважливіших для них ділянок потужні, масовані сили. Зв інформацією головнокомандувача ЗСУ генерала Сирського за 28 квітня, найскладніша ситуація на покровському і курахівському напрямках. На жаль, у нашого ворога є тактичні успіхи, і є відступ наших підрозділів з Очеретиного, Бердичів, Новомихайлівки. Військові аналітики центру ISW нагадують, що зараз росіяни мають можливості досягти значних результатів в оперативному плані поблизу Часового Яру та готують резерви для підтримки масштабних наступальних зусиль, які очікуються влітку 2024 року.
Як зазначив в ефірі сайту NV політолог, екскомандир роти батальйону “Айдар” Євген Дикий, Україна проживає надзвичайно критичні, пов’язані один з одним моменти: західна допомога, якої тривалий час не було, і ситуація на фронті. “Ми доживаємо останні дні і тижні, коли ще одночасно триває критичний дефіцит двох дуже вагомих ресурів — боєприпасів і людей. І ворог намагається максимально скористатися ситуацією. Орки дуже поспішають і, в першу чергу, намагаються вкласти якнайбільше свого ресурсу туди, де в них найбільші успіхи, а їх найбільше на поставдіївському напрямку. Після Очеретиного, справді, додалося ще два населених пункти, а близьке до них місто Покровськ з прифронтового, очевидно, перетвориться в зону бойових дій. Чи загрожує Покровську окупація— наразі не відомо. Військові стверджують, що триматимуть Покровськ дуже завзято, запекло, і там є для цього укріплені рубежі”.
Чи загрожує нинішня ситуація стратегічному обвалу фронту? Експерти в один голос стверджують, що ні. Стратегічним є Часів Яр, де дуже сильно тиснуть росіяни. Зрівняли все з землею авіабомбами і застрягли на східних околицях більше тижня. Їм дуже важливо зайняти Часів Яр до моменту, коли прийде американська допомога, і в українських підрозділах вже не буде дефіциту боєприпасів. Але, як зазначив Євген Дикий, коли вже навіть прийде допомога, нашим підрозділам вибити росіян із зайнятих позицій буде складно, бо там панівні висоти: якщо на них ворог закріпиться, то це для нас становитиме дуже серйозну проблему. Тому що тоді під ударами опиниться дуже велика, густонаселена територія — Костянтинівка, Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка, які можуть у випадку втрати Часового Яру стати зоною активних бойових дій із загрозою окупації. І лише коли повноцінно запрацює українська арта, шансів втриматись у росіян не залишиться.
Тобто, картина тривожна і абсолютно закономірна та очікувана. Хоча те, що зробили наші захисники за останні сім місяців без західної, американської допомоги, цього не спрогнозував би жодний західний аналітик. А наші воїни протримались. На жаль, надвисокою ціною. “ЗСУ не дали ворогу прорвати фронт, він не посипався. Але якщо снарядний дефіцит уже доживає останні дні, то з дефіцитом людей гірше. Тому ми не можемо впадати в ейфорію, мовляв, “Ура! Зброя йде!”, і все стане добре. Звісно, стане краще, ніж зараз, але питання особового складу так одномоментно з американською і західною припізнілою допомогою не вирішити. Бо жодна зброя не воює сама, а виключно в руках бійців”, — каже “айдарівець” Дикий.
Але суспільство хоче штурмів і перемог, водночас старанно уникаючи мобілізації. Хтось із посадовців сказав, що чим більше нам дадуть зброї, тим менше треба буде мобілізовувати людей. Але якщо ми впадемо в таку ілюзію, то ситуація на фронті може не поліпшитися. Наші медіа і політики пів року розповідали світові, що Авдіївку втратили через те, що було обмаль військової допомоги від наших партнерів, “Трамп не дає снарядів”. Це дійсно так. Але, як кажуть військові, не було і чим воювати, і кому воювати. І от тепер питання “чим” знімається. І коли далі буде просідати фронт, то ми вже не зможемо це звалювати на Трампа, а нам почнуть задавати абсолютно прямі запитання: шановні, ви просили допомоги, вона є, а де ж успіхи, в чому проблема? Виходить, поки ми просили і вимагали зброї, тим часом не забезпечили тих, кому це робити. І бравурні звіти вищого керівництва, як це тривало напередодні і в перші тижні контрнаступу минулого року, вже не пройдуть. Але є етичний бік проблеми. Можна скільки завгодно говорити про необхідність мобілізації, ротації, але це розуміють лише ті, хто завтра готовий замінити наших втомлених бійців на позиціях, які в найкращих пропорціях воюють “один на три” з ворогом, а в цілому по фронту “один до семи” і “один до десяти”. Так кажуть самі військові. Тобто, один наш боєць стримує ціле відділення орків. При такому співвідношенні де буде наступне Очеретине — це лише питання часу.
ЗСУ весь цей час свою роботу робить. Причому фантастично ефективно. А ось тил, тобто тилова частина суспільства, свою роботу просто злісно провалює, вважають ті, хто “на передку”. Тому мобілізація, яку влада, на жаль, зробила інструментом політики, а не стратегії перемоги, необхідна. Як влада цю проблему вирішить? Поки що запізніла мобілізація не стала мотивацією, а залишається “страшилкою”, яка починається із насильницького “полювання” працівників ТЦК на потенційних ухилянтів, а закон про мобілізацію, який набере чинності 18 травня, залишається туманним і суперечливим. Головне, щоб мобілізаційна затримка не повторила ситуації з затримкою західної допомоги.
Тетяна Слободянюк
