Війна змінює наш генетичний код
Не йде з пам’яті недавнє відео з соцмереж, яке зняла мама трирічної дівчинки. Доня старанно дістає ложечкою з пластикової коробочки сиркову масу, у неї дрібно-дрібно трясуться ручки, наче в немічної людини, а погляд майже нерухомий, весь час спрямований на маму: мовляв, я правильно все роблю? Це — дитя харківського підвалу. Інша картина: військовополонений, який щойно ступив на вільну українську землю: його тіло стало мощами внаслідок нелюдських знущань. Інша інформація: днями у Вінниці 22-річний військовослужбовець, що повернувся з важкою контузією додому, убив з ревнощів свою 18-річну дружину і її подругу. Ці миттєвості, картини трагічних реалій війни можна множити й множити. Бо поруч з нашою жагою перемогти ворога накопичується тягар страждань, втрат, постійної тривоги. Як нас змінює і ще змінить війна? Як це закарбовується в генетичному коді нації? Адже науковцями доведено незворотний вплив на наступні покоління темних періодів нашої історії: штучні голодомори, війни, репресії, геноцид… Сам вислів “геноцид” із латинської перекладається як “убивати рід”.
Нині ці явища відбуваються з нами, на наших очах. Що потрібно знати про те, з чим ми зіштовхнемося після війни, після перемоги, як учитись долати посттравматичний синдром, розповідає психологиня, членкиня Міжнародної асоціації психологів та тренерів-експертів, волонтерка, громадська діячка Тетяна КРІЛЬ.
— Пані Тетяно, яка реальна загроза посттравматичного синдрому, як відлунюватиме у нас війна?
— Війна однозначно несе небезпеку для майбутніх поколінь. Зараз люди перебувають у стресі, в депресії, постійно переживаючи негативні емоції. Це все позначається на нашій психіці та фізичному стані. І тут виникає питання: які люди будуть формувати націю через десятки й десятки років? Вже є дослідження Всесвітньої організації здоров’я (ВООЗ), що понад 8 мільйонів українців потребуватимуть постійної психологічної та медичної допомоги. Тобто, понад 8 мільйонів боротимуться з психічними розладами, як-от як депресія, посттравматичний стресовий синдром, гострі тривожні стани. І тут більше запитань, ніж відповідей, на жаль.
— Як визначати для себе стиль ощадливої поведінки в таких ситуаціях?
— Потрібно проживати й позитивні, й негативні емоції. І є нормою просити про допомогу. Нормою є проживати і приймати втрати. Тому що без цього ніяк. Але також є нормою дбати про себе, свій режим дня, харчування, психологічний та фізіологічний стан. Не є нормально звинувачувати себе, ставити життя на паузу, взагалі заперечувати сенс буття. Тому що тривалий стан перебування в стресі має негативні наслідки.
— Є ситуації, запити, які вам, досвідченій психологині, даються важко?
— Важко працювати з втратою, коли матері втрачають дітей, зі звільненими з полону, з людьми, які пережили катування, сексуальне насилля. Важко працювати з невизначеною втратою, коли людина вважається безвісти зниклою, тому що ти можеш сьогодні скеровувати людину в один напрямок, а завтра може бути зовсім інша новина, і то буде зовсім інша історія. Але мені особисто найбільш важко дається робота, коли переді мною сидить військовий, який не бачить сенсу буття. На жаль, маємо такі історії, коли військовий повертається з полону, а в нього вже померли батьки, а дружина його покинула і повернулася на окуповану територію. А він не може виконувати службові обов’язки, які виконував раніше, через втрату здоров’я, чи немає для нього посади. І людина дивиться на тебе, й запитує: а в чому сенс? І коли ти не можеш знайти для нього ту опору, той сенс, який може стати для нього жагою до життя, ось це дається важко.
— Бажання смерті та страждань для окупантів є нормальною емоцією?
—Нині емоції ненависті, помсти, смерті окупантам — це звичайний стан матері, яка втратила дитину. Це повсякденний стан дружини, яка відправила на війну свою опору: здорового, повноцінного чоловіка, а отримала скалічену душу і зранене тіло. Це нормальний стан для підлітка, яка втратила тата і вже бере на себе роль опори, підтримки для матері. На сьогодні, мені здається, отакий стан ненависті, люті — це стан кожного українця. Чи це є нормою? Кожна людина на травмуючі події реагує по-своєму.
Є й інше поняття: емоція втрати. Коли людина втрачає домівку, рідне місто, своє оточення, роботу, разом з емоцією ненависті до окупанта вона відчуває жаль, тривогу, небезпеку. Але в неї є можливість збудувати новий дім, створити нове оточення. А коли людина втрачає найдорожчу людину, відбувається вир емоцій. Спочатку це шок, потім заперечення і небажання вірити, що це так. Далі людина займається самозвинуваченням: чому сталося саме зі мною?.. Цей стан є найнебезпечнішим, бо досить часто люди застрягають у цій стадії, і, не отримуючи вчасно підтримку чи допомогу, можуть перейти в стан депресії. А далі є процес відновлення і прийняття, коли людина усвідомлює втрату, вчиться з цим жити. Але однозначно ці емоції різні, й однозначно будуть моменти в житті, коли болісна втрата нагадуватиме про себе знову і знову.
Дуже часто я бачу помилки, які роблять люди, коли намагаються начебто словами підтримки створити якісь заборони на емоції: не плач, заспокойся, це війна, все буде добре… Це неправильно. Краще висловити співчуття, сказати, що ти поруч, що можна розраховувати на твою підтримку, якщо це в твоїх силах. Тому я раджу не давати обіцянок, які ви не зможете виконати, але дотримуйтесь свого слова, якщо вже пообіцяли бути поруч.
— Ми часто чуємо фразу: якщо цю війну не завершимо ми, вона дістанеться у спадок нашим дітям. Але війна торкнулася кожного, незалежно від віку. І наші діти є свідками всього, що нині відбувається в Україні. Як це впливає на формування особистості дитини, її психіку?
— Я направду бачу дорослі очі в інколи ще дуже маленьких дітей. Наші діти точно будуть свідомішими, з відчуттям національної і особистої гідності. Впевнена, що в наших дітей будуть важливі життєві цінності, вони вже формуються. Можливо, деяка частина дітей буде надто емоційною, нестриманою. Але коли я дивлюся на хлопців і дівчат, яким ледь виповнилося 18, і вони вже виявляють бажання йти захищати свою країну, я розумію, я сподіваюсь на це, що це — сильна нація. Вплив, якою буде наша молодь, наші наступні покоління, має й те, наскільки батьки в цій війні, у вирі цих подій приділяють час дітям, які цінності закладають, як вчасно пояснюють важливі речі, чи надають підтримку: не критикують, а роз’яснюють, звертаються за допомогою до спеціалістів. І це є також складовою того, яке буде наше майбутнє покоління.
— Ви працюєте з людськими емоціями. Які найбільше вражають?
— Дуже багато емоційних історій… Згадалася дівчинка, яка сиділа на консультації, і коли почула звук швидкісного авто, впала на підлогу й накрила голівку руками. Згадався військовослужбовець, який був звільнений з полону і зрозумів, що його тут не чекає ніхто… Як зараз бачу його очі, повні сліз. Я — психологиня реабілітаційної програми військовослужбовців зі значною втратою здоров’я, і ось нещодавно завершився третій заїзд. У програмі працюють духовний наставник, тобто священник, голова благодійного фонду, два психологи. І ось на завершальній зустрічі всі військовослужбовці почали говорити дуже вражаючі для нас речі про те, наскільки вони вдячні за все, що для них тут відбувалося, що розуміють, чого нам вартувало знайти кошти, прописати програму, залишити свої сім’ї і працювати з ними. Вони вивчили історію кожного з нас у соцмережах, і знали, що благодійний фонд духовного наставника проєкту Василя Кінаха заснований в честь загиблого його друга, і вони хочуть також долучитись до допомоги і задонатити. І коли ми отримали той конверт з донатами, ми направду плакали всі. Бо коли ти дивишся на людей, які все життя потребуватимуть реабілітації, меддопомоги, коли більшість з них ніколи не будуть такими, як були, це вражає. І це наша нація. Це наш воєнний генетичний код. Знаєте, коли я думаю про Україну після нашої перемоги, вона в моїй уяві схожа на чемпіона, який щойно здобув неймовірну перемогу. Який це чемпіон? Він травмований, він зболений, але однозначно готовий до реабілітації, до нових перемог. Тому вірю, що Україна буде реабілітована, відновлена й однозначно стане ще сильнішою і по-справжньому дорогою кожному з нас.
Тетяна Слободянюк
