Алея пам’яті: родинна історія з портрета
Від початку повномасштабної війни пішохідна зона вулиці Проскурівської стала сакральним місцем для хмельничан: нині тут розміщено більше 85 кубічних та восьмигранних конструкцій з майже 400 портретами-банерами Героїв, які віддали життя за Україну в російсько-українській війні від 2014 року. І хоча всі конструкції стандартні, погляди на портретах різні, як різна життєва історія кожного зі звитяжців, котрі стали гордістю і пам’яттю нашого покоління.
Антон Яценко, бойовий офіцер — один із таких. Уродженець Донеччини увічнений на Алеї пам’яті в Хмельницькому і в рідній для сім’ї Яценків Новогродівській міській громаді Покровського району Донеччини, де вони мешкали в селі Миколаївка. Антон до призову працював на вугільних підприємствах. Шахта “Котляревська” була останнім місцем роботи молодого чоловіка. А похований захисник у селі Водички Хмельницької міської тергромади. І це ще раз підтверджує істину: Україна у нас одна. І однаково дорога, єдина як для хмельничанина, львів’янина, так і для донеччанина.
Кажуть, у часи великої біди починає працювати генетична пам’ять, яка чітко фіксує: своє-чуже. Родова пам’ять спрацювала і в донеччан Яценків. Адже коріння глави сім’ї Геннадія Васильовича — з Водичок. Ось так наче з’єдналось у Водичках велике родинне коло. От лише поруч з могилами предків — пам’ятник наймолодшого з Яценків по чоловічій лінії.
3 травня 2024 року в селі прощалися з Героєм російсько-української війни Антоном Яценком, адже саме тут нині мешкає родина воїна. Офіцер-розвідник помер 29 квітня 2024 року від поранень, отриманих під час виконання бойового завдання на Лиманському напрямку. Захиснику було всього 38 років. Призваний до лав ЗСУ 13 липня 2022 року, воював на Бахмутському та Лиманському напрямках, служив у ГУР, аеророзвідці. Після закінчення Одеської військової академії в званні молодшого лейтенанта був призначений заступником командира стрілецького батальйону з розвідки.
Як розповів батько Героя, Антон ріс активною, дуже допитливою дитиною. В школі вчився добре, мав творчі здібності. Дуже багато читав, сам навчився грати на гітарі та співати, писав вірші. А ще брав участь у театральних шкільних постановках, в районних предметних олімпіадах, був членом молодіжної організації “Пласт”. Це й відіграло значну роль у формуванні його особистості: патріотизм, справедливість, честь, совість — для юнака були понад усе. Після школи закінчив технікум і академію за спеціальністю “гірничий інженер”, тобто продовжив династію батька та обох дідусів.
“11 липня 2022 року Антона мобілізували”, — ділиться батько. Внаслідок поранень, отриманих чотирьох контузій на світанку 29 квітня 2024 року військовослужбовець помер у шпиталі. “Він збирався подавати вже на ЛВК, демобілізуватись, але не вийшло, — розповідає Геннадій Васильович. — Річ у тім, що в січні син захворів на запалення легенів, у лікарню не потрапив, переносив інфекційну пневмонію на ногах. Згодом почав втрачав свідомість, у підсумку — набряк головного мозку. А лікуватись не було коли: офіцер, заступник командира розвідувального батальйону, постійно на позиціях”.
Антон був люблячим і щедрим сином і братом, дбайливим хрещеним батьком, вірним другом. “Моя рідненька мамо, я захищаю свій дім, свою Батьківщину”, — так писав наш синочок, яким ми дуже пишаємося. Це непоправна втрата для нас”, — ділиться згорьований батько Героя.
Антон з батьком
Повз мою журналістську увагу не промайнув факт, що в дитинстві Антон був пластуном. Здається, бути пластуном на Хмельниччині і на Донеччині — дві великі різниці. Та Геннадій Васильович переконав у протилежному, зруйнувавши стереотип про національне виховання молоді на сході. “У нас у школі учителька англійської мови захопилась цим рухом і організувала пластунський гурток. Зібрала батьків, пояснила все, ті погодились. До речі, наша донька також була пластункою. Дуже багато дітей пройшло насправді через Пласт. Багато проводили часу в таборуваннях, мандрівках… Приїжджали з західної України провідники, навчали дітей. І це було добре: дітей від вулиці відірвали, розповідали багато з історії України, тренували. Наші діти побували не лише в різних куточках Донеччини, а й у Карпатах, їздили у Ворохту, Яремче, за кордон, зустрічалися там з пластунами”.
Коли Антон востаннє приїжджав у відпустку у Водички? “У минулому році, 8 серпня, і був до 24 серпня. Залишилась фото, де ми з ним сидимо”, — згадує.
…До Водичок Яценки переїхали як переселенці, коли рідну Миколаївку рашисти з весни 2022 року почали щільно обстрілювати. Ось як розповів про це Геннадій Васильович: “Нас “смерчами”, “градами” лупили так, що пошкодили хати на вулицях, сусіда фермера вбили. Хто міг, почав виїжджати. Ми теж вирішили евакуйовуватись. Дружина з донькою та онукою виїхали тимчасово до Словенії як біженці, а я на Поділля. Зідзвонився з ріднею з Водичок, найняли мікроавтобус, повантажилися і поїхали”.
Крім найнеобхідніших пожитків, дбайливі господарі перевезли й пасіку. З часом почали обживатись та господарювати: потомственні шахтарі мріяли про життя на чистій природі. “Так, я шахтар у другому поколінні, — розповідає Геннадій Яценко. — Починав з робітника, був начальником дільниці з ремонту гірничого-шахтного устаткування, комбайни ремонтували, іншу техніку. Дуже багато серед нас було вихідців з Хмельниччини, з Водичок також. Це, до речі, батьківщина моєї мами. У неї тут обидва прадіди жили Максим Салабай і Мартин Кухарський. У селі досі зберігся панський маєток, школа в ньому дотепер. Так от Мартин Кухарський до 1914 року був управляючим паркового господарства. Оце він садив там сосни і липи, деякі збереглись і досі. Займався городництвом. У 1950-х, коли почалась індустріалізація, сім’я мого діда виїхала. Я народився вже на Донеччині у 1959-ому. А тепер довелося, як кажуть, Рябка назад притягнуть. Принагідно хочу подякувати своїм нинішнім односельцям, які допомагають обжитися у Водичках, це Бабак, Степанович, Лучків, Горобець, Тригубенко, Борисюк, Слободян”.
Дружина Геннадія Яценка, пані Тетяна — учителька російської, згодом української мови, заступник директора школи з навчальної частини. Пропрацювавши все життя педагогом, мріяла про тихе дачне життя на пенсії. Та на цей час вона з донькою та онукою у Словенії — біженки. На день народження дружини, її 65-річний ювілей, Геннадій Васильович поїхав до Словенії. От лише святкування не таке, як раніше. “Дружина каже: “От було мені 60 років у 1919-ому, всі зійшлися, всі були живі…”. І це, виявляється, найбільше щастя — бути живими. А потім почалося… В 2020-му в дружини виявили онкологію, з різницею в три місяці поховали обох її батьків, у 2021-ому ми важко перенесли ковід, і найстрашніше — велика війна у 2022 році, яка зруйнувала все”.
Яценки й нині телефонують у рідне селище, до тих, хто залишився. Як розповів сусід, усе продовжує прострілюватись, палає земля. Люди дуже налякані. І чекають єдиного — перемоги і вистражданого миру. От лише дорога до перемоги — це обірвані життя найкращих синів України, це наші Алеї пам’яті.
Тетяна Слободянюк