33-й рік Незалежності, 913-й день великої війни за свободу

Ще на початку російсько-української війни, у 2014 році популярною стала фраза, що нікому так не вдалося швидко українізувати нашу націю, як російському кривавому диктатору. Звісно, наперекір його хворим імперським маренням. Так, біда об’єднує, а горе ріднить. За два з половиною роки повномасштабного вторгнення, яке стало найкривавішим геноцидом ХХІ століття на теренах Європи, ми всі це усвідомили: східняки і західняки — усі, хто обрав Україну, щоб захищати не лише свої домівки, а захищати, відстоювати наші цінності. Ми усвідомили, що матеріальні блага, як-от майно, житло набагато швидше надбати, збудувати наново, ніж повернути чи вибудувати втрачені цінності вищого ґатунку, без яких матеріальне буття кількох поколінь приречене на маргінальність, якщо доведеться жити у рабстві, бути поневоленими триклятим ворогом. Тим ворогом, який тебе ненавидить лише тому, що ти українець, ти вільний. Значить, свобода — ось вона, цінність, вищою за яку може бути лише людське життя. Не в узагальненому значенні слова, а конкретно: життя твого сина, доньки, батька, брата. Якщо їхні життя відібрав клятий ворог. А життя нас, живих, він намагається знекровити терором – проти житлових кварталів, лікарень, шкіл… Робить це для того, аби знецінити наше відчуття свободи. Але йому не зрозуміти ніколи, і це його вічна поразка перед нами, українцями, що ми вільні люди, нам не потрібен “цар-батюшка”, і від цього зомбі-орки шаленіють. Вони прагнуть і далі знищувати наші міста і села, вважаючи, що страх — це найперша, найприродніша реакція на насильство. Тому що саме вони є такими, так сконструйовані якимось демонічним творцем. Не можливо знищити українську формулу крові, а наша кров незнищенна уже протягом кількох століть, як і наша українська душа, символ, суть якої — свобода.

Росіяни, в яких інформація про світ асоціюється тільки з телевізором, з якого роками, денно-нощно, ллються потоки брехні на вільну Україну, ненавидять це слово, як загрозу, як приниження їх зомбованого менталітету. У календарі кожної цивілізованої країни головне державне свято — це День Незалежності, лише за поребриком “Дєнь расії” — привід для гучних п’янок і чергового розпинання у псевдовеличі. Яка ця “велич”, нині бачимо по подіях у Курській області. Наші титанічні ЗСУ проткнули кордони, наче порожню картонну коробку. Молимося за кожного нашого воїна, хто зараз на бойових позиціях на пекельному сході, хто очищає від рашистів території Курщини, Бєлгородщини, Брянщини. Ми усвідомлюємо, яка надважка ця місія — бути українським воїном.

Ми йдемо до нашого головного державного свята — Дня Незалежності з неймовірними втратами. Цей день розпочнеться по всій українській землі із вшанування наших героїв, які віддали життя за Батьківщину. В серці кожного українця — це найважливіший момент відзначення річниці Незалежності. Уже 33-ої. На жаль, як і дві попередні, можливо, між сигналами повітряної тривоги, з втратами, із скорботою безкраїх Алей Слави з маєвом рідних синьо-жовтих прапорів над ними. Ми проживемо цей день із пам’яттю, вдячністю і з вірою, що переможемо, що ми, попри все, щодня, кожен на своєму місці: на фронті, на робочому місці, донатами, волонтерством наближаємо святий день Перемоги. Бо з нами наша свобода. І сильними ми є і будемо, бо ми — нація свободи, а не рабства.

З якими думками, якими справами зустрічають День Державного Прапора, День Незалежності України мешканці Хмельницької територіальної громади? Про це у їхніх бліц-монологах.

Валентина ГЕСАЛЬ, директорка КП “Хмельницький міський центр первинної медико-санітарної допомоги №1” Хмельницької міської ради:
— Ми потом і кровʼю здобуваємо свою Незалежність. Продовжуємо відстоювати її у важкій боротьбі з ворогом. Боротьба ця закінчиться тоді, коли переможемо нарешті російського агресора. Кривава війна допомогла нам зрозуміти, що насправді ми абсолютно різні народи зі своїм північним сусідом. І це ще більше заохочує нас до Перемоги.
Мусимо перемогти не лише зовнішнього ворога. Повинні очиститися й у своєму суспільстві, позбутися усіх вад, найголовніше — корупції. Повинні бути єдині у своїх переконаннях, допомагати один одному. Мусимо кожною справою, кожним порухом наближати Перемогу. Бо воюють не лише на передовій, воюють і в тилу, якщо роблять усе гуртом й злагоджено. Тому ми вистоїмо. Переможемо. Відродимося!
На Перемогу із самого початку повномасштабного вторгнення “працює” скринька благодійного фонду, яка знаходиться у моєму робочому кабінеті. Понад 130 тисяч гривень зібрала ця скринька для БФ “Волонтери Поділля” на дрони-камікадзе та комплектуючі до них, антени тощо… Працівники нашого Центру щомісяця здають одноденний заробіток на потреби рідних й близьких наших працівників, які воюють на фронті. Також певну частину коштів передаємо чи переказуємо волонтерським організаціям: благодійному фонду “Волонтери Поділля”, “Подяка щирих сердець”, “Волонтерська сила”, “Волонтерська мрія”, “Сильна жінка”, “Армія SOS Хмельницький”, “Нащадки волонтерки Галини Студенникової”, об’єднання волонтерів “Захист”… Волонтери добре знають, у якому місці і яка саме допомога потрібна нашим Силам оборони. Та й сам Центр не один раз звертався до волонтерів по ту чи іншу допомогу для наших захисників, і завжди ця допомога надавалася оперативно і максимально.
Кожен українець повинен наближати Перемогу своїми справами. Можна переказувати кошти, брати участь у благодійних вікторинах, аукціонах чи ярмарках, плести маскувальні сітки чи нарізати тканину для них, відвідати наших захисніків у шпиталях та лікарнях або сушити овочі для сухих борщів, робити енергетичні батончики, поширити допис про якийсь важливий збір чи успіхи наших захисників у боротьбі з ворогом… А можна прийти в будь-яку волонтерську організацію, і вам підкажуть, що корисне ви можете зробити, бо перелік справ, котрі наближатимуть нашу Перемогу можна писати довго. Все це має значення, бо кожна гривня і кожна допомога важлива і є цвяшком у труну ворога.
А ще можна прийти хоча б один раз на прощання із загиблим захисником. Віддати останню шану Герою, щоб його рідні побачили й відчули, що їхній син, чоловік, батько віддав своє життя недаремно. І що взагалі усі втрати недаремні. Більше того, ми повинні бути гідними памʼяті наших Героїв. Адже завдяки нашим захисникам ми маємо спокійні дні у тилу. Мені здається, навіть прості слова співчуття, наша схилена у скорботі голова стануть виявом глибокої шани загиблих воїнів. Найкращою шаною загиблим буде не лише наша пам’ять, щира молитва, а й гарні справи для наближення Перемоги.
І про живих, повторюю, не забуваймо. Допомагаймо усім, чим можемо. В першу чергу, допомагаймо живим, щоб потім не оплакувати мертвих.
Слава Україні!

Віталій ОЛУЙКО, ветеран війни, військовий волонтер, професор:
— Здобувши незалежність у 1991 році, ми не цінували того, що здобули її мирним шляхом і без кровопролиття. А вже у 2022-му, після повномасштабного вторгнення Росії нарешті усвідомили, що за право бути незалежним треба боротися. Сильна нація формується в період труднощів та втрат. Ми переможемо. І така незалежність уже буде безцінною.
Ми не обирали війну, але прийняли бій. Сьогодні українська незалежність жива завдяки тим, хто на фронті тримає небо над нами. Є свій Бог нині в Україні — військові. Без шани їм не буде захищеною наша земля.
Цієї війни могло б і не бути, якби ми всі добре знали свою історію, вчили рідну мову, не загравали з “рускім міром”. Ми сьогодні більше за всіх прагнемо миру, однак він неможливий без нашої Перемоги. Я вірю в Перемогу, хоч вона й буде нелегкою. Мусимо бути й самокритичними. У державі під час війни процвітає корупція. Як таке можливо?
Я сьогодні вірю ЗСУ, здоровому громадянському суспільству. Вони не допустять в Україні зради, вони здобудуть Перемогу.
Війна не лише забирає, вона ще й дещо нам дає. Як-от відчуття безмежної гордості за нашу Україну. Тож звертаюся до своїх побратимів: бережіть себе!
Нехай ця війна буде останньою на українській землі. Нехай багата українська земля родить лише хліб та дітей.

Валентина БАЗИЛЮК, староста старостинського округу з центром у селі Олешин Хмельницької територіальної громади:
— Незалежність не дається легко. Нам випав непростий шлях — политий кровʼю. Одинадцятий рік війни, третій рік повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Тільки в тяжкій праці, у важкій боротьбі ми можемо здобути Перемогу. Омріяну ще нашими дідами й батьками, здобуту нами.
Ми довели всьому світові й насамперед собі, що ми незламна та нескорена нація, загартована у вогні, обʼєднана в боротьбі. Нація, народжена для Перемоги. Тому наше життя — це щоденна праця, щоденна боротьба, яка й веде до Перемоги.
Особливо свою силу засвідчили у 2022-му, коли почалася повномасштабна війна, коли більшість, від старого до малого, стали на захист рідної землі. Хто — у молитві, хто — у потужній праці, хто взяв до рук зброю і пішов на фронт.
Народ наш і сам не сподівався, наскільки він потужний духом своїм. З коріння повстав дух пращурів наших і став нам на допомогу. І всі небесні сили стали, й дух наших полеглих воїнів. Хто мав дух, у боротьбі ще більше загартувався. А в кого його не було, той відсіявся, відішов убік. Бо дух — це найсильніше, що може бути. Дух незгасимий, його не можна загасити нічим. Я більш ніж впевнена, що Перемога наближається. Треба вірити, бо як без віри жити? Вірити і працювати. Бо здатися легше всього. А якщо є сталева воля, то вона і нас робить незламними. Віра, воля, дух наш — незгасимі. Потрібна велика праця, зусилля кожного з нас.
Дякую усій громаді, яка підставляє плече у нашій роботі, робить свій внесок для наближення Перемоги. Слава Україні!

Лариса МІСТЮК, педагог-організатор підліткового клубу “Романтик” міського центру по роботі з дітьми та підлітками за місцем проживання управління молоді та спорту Хмельницької міської ради:
— Повномасштабне вторгнення згуртувало та обʼєднало нас усіх. Війна навчила дякувати незламним і сміливим воїнам України за те, що ми можемо жити, працювати, навчатися у нашому рідному місті. Кожен на своєму місці робить все від нього залежне задля Перемоги.
Особисто я, мої колеги міського центру організовуємо різноманітні майстер-класи, танцювальні флешмоби, інші культурні заклади, на яких збираємо кошти на підтримку ЗСУ. До прикладу, традиційно напередодні Нового року вихованці підліткових клубів “Романтик” та “Сиріус” щедрують у мікрорайонах міста, збираючи кошти для наших воїнів. Також педагоги-організатори разом з дітьми плели патріотичні браслети, малювали цікаві малюнки, пекли смаколики, які згодом передавали нашим захисникам.
Цьогоріч до Дня Незалежності України центр вкотре організовує благодійні перегони на толокарах та самокатах для дітей віком від 2 до 7 років. Дійство відбудеться на стадіоні “Поділля”. Мета заходу — популяризація спорту та здорового способу серед дітей. Усі зібрані кошти підуть на допомогу ЗСУ.
Перемога залежить від кожного з нас. Тому творімо добро і наближаймо нашу Перемогу разом.

Людмила ВОЙТЮК, директорка Пироговецького ліцею:

— Дуже висока ціна нашої незалежності, і не маємо ні морального, ні людського права відступити, навіть подумати про те, що щось не вдасться. Ми маємо тільки йти вперед. Ми тут, в тилу, часом бурчимо, з чимось не згідні, якщо десь немає світла чи інша недогода, але встаємо і робимо свою справу, бо розуміємо: на фронті нашим хлопцям, ой, як не солодко. Не маємо права думати по-іншому, жаліти себе, а маємо допомагати, волонтерити, донатити. Кожен має робити те, що може, на що здатний. А, може, й більше. В своєму місті, селі. І головне, пам’ятати все. Нам, учителям, треба постійно розповідати дітям про наших героїв, про ціну, яку вони заплатили за Україну.

Чи змінились діти? Вони стали дорослішими і мудрішими за свій вік. На щоденних загальнонаціональних хвилинах мовчання всі у класах співають Гімн України і знають його слова. Вони знають, що це і для чого. І ще: коли треба вже дітям старших класів залишитись терміново після уроків, щоб скласти подарунки, посилки воїнам, зробити сувенір, найбільше мотанки. Вони це роблять з таким задоволенням і завзяттям!.. Діти стали людянішими, толерантнішими. У нас є учні-переселенці, і наші місцеві їх намагаються опікати, зблизитись. Оце й є українізація в дії. А ще в дітей особлива повага до людей у військовій формі. І це, до речі, йде також із сімей. Бажаю усім нам також побільше позитиву, бо не маємо права опускати руки і впускати втому у наші серця і справи.

Зоряна ЯНЕЧЕК, волонтерка, громадська активістка:

— Звісно, є певне розчарування, що війна досі триває. Бо ми втрачаємо наших людей. Бо найцінніше, що маємо, це національний ресурс. На фронт добровольцями пішов цвіт нації, наш найкращий генофонд. Що ж стосується свідомості, то тут є дуже позитивне налаштування. Люди почали цінувати своє коріння, родовід, більше цікавитися історією України, мовою, традиціями. І це відчувається і в звичайному спілкуванні і в публічному просторі. Це радує і дає силу. Бо ті зміни, які відбулися у зв’язку з повномасштабною агресією, різко змінили настрої суспільства. Це дуже складний, із величезними втратами шлях. Але він безповоротний, це остаточне усвідомлення національної самоідентичності. Ми не маємо ідентифікувати себе при цьому як страждальці. Насправді, це не питання лише нинішнього часу. Хто вивчав історію, знає, що відбувалося з нашим народом понад 400 століть поспіль, який шлях він пройшов. І зберіг себе, свою силу, родову пам’ять. І рано чи пізно пік стосунків з державою-агресором мав статись, коли ми почали чітко відмежовуватись від чужого, силуваного — від московитського. І почали себе відстоювати, а це вже позиція борця, оборонця, воїна. Як відзначає наша сім’я День Незалежності? Це завжди вітання друзів, побратимів, це підтримка один одного. Якщо є можливість, гуляємо з дітьми.

Степан ШКАПІЙ, автор збірок гумору, цьогорічний лауреат міської премії ім. Б.Хмельницького:

— День Незалежності — це насамперед про цінності. Найбільша цінність, звісно, це життя і свобода. У День Незалежності думаю про наших захисників, про героїв. Ейфорія близької перемоги перших місяців повномасштабної війни пройшла. Залишилась сподівання і розуміння, щоб всім нам, а не лише хлопцям на “нулі”, треба працювати на Перемогу. Бо ми всі зрозуміли, яку ціну мусимо платити за незалежну державу.

Чи важливий гумор у таких обставинах? Спочатку здавалося, що не до гумору, але потім я зрозумів: слово, тобто гумор, сатира, іронія, – це ліки від депресії і захист від ворога. І на важливі події я реагую як гуморист. От хоча б нещодавно відреагував на події в Курській області, написав гумореску “Екскурсія”.

— Де твій син? Давно не бачив, — Прохор Олексію.

— На екскурсії!

— Одначе? Де?

— Подавсь в росію!

— От вже бісова личина, —

Прохор перейнявся.

— Це ж за скільки він москвинам

Срібняків продався?

Вдома був — безперестанку

Корчив патріота…

— Цить! На Курськ синок мій танком

Відчиня ворота!

Тетяна Слободянюк, Тетяна Кірик