Амнезія без строку давності

Медичний термін “амнезія”, що означає патологічний стан, клінічний симптом ослаблення або втрати пам’яті через різні ураження головного мозку (з Вікіпедії), в Україні давно перекочував у політичний, великою мірою завдяки геніальній Ліні Костенко, яка визначила феномен нашого національного генотипу ще в 1999 році: “Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу”. Цей вислів підхопила нація, нарешті знайшовши виправдання: чому ми такі безпам’ятні. Здавалося, Майдан, початок російсько-української війни очистять усе, що приховує намул московської брехні. Бо гнів, образа за те, що ворог краде, плюндрує нашу землю, мову, історію, нині просто розриває наші зранені душі. Але тут враз спрацьовує ефект колективної амнезії. Може, як захисна реакція організму? І я не про якийсь східний регіон, не про казочки для ватників, як “бандєровци 8 лєт домбілі бонбас”. Я про Львівщину. Якщо вже там “закоротило”, то що тоді чекати від “ждунів” та їм подібних?

Йдеться про те, як у лютому цього року в школі села Муроване на Самбірщині урочисто відкрили виставку, присвячену польській родині Мнішек, зокрема Марині Мнішек, яка була московською царицею (інформація про це є і на плакаті виставки) і народилась у цьому селі. “Більше того, на відкритті виставки палили свічку і молились за цю московську царицю! Ні, це не смішно, — повідомив військовослужбовець Антон Петрівський. — Ми підходимо до глобальної проблеми. У нас відсутня політика національної пам’яті державотворення у школах. Наші діти досі не розуміють, для чого їм Українська держава і хто за неї боровся в різні періоди історії і хто є національною елітою”. До речі, на подію з відповідними висновками гнівно відреагував і міністр освіти України Оксен Лісовий. Але я про інше. Невже вчителів на Львівщині і, очевидно, не лише там, “косить” вірус московської амнезії? Утім із московською царицею, як, до речі, і з московським патріархатом, українці таки розберуться, очистяться. Історія Марини Мнішек стосується ХVІІ століття, а московська церковна експансія розпочались у ХVІ столітті — ці історичні лабіринти минулого ще доведеться долати тривалий час.

Але як нам розібратися з колективною амнезією суспільства, яка впала на наші голови буквально кілька днів тому? Я про втрати російської армії, які з першого дня вторгнення оголошує Генштаб ЗСУ. Зазначимо, що в зведеннях Генштабу станом на 25 лютого 2024 року кількість втрат противника — 409 820 осіб. Але… На нещодавній пресконференції з нагоди других роковин повномасштабного вторгнення Верховний Головнокомандувач Володимир Зеленський озвучив іншу цифру вбитих російських військових — 180 тисяч окупантів, а загальні втрати ворога разом із пораненими — до 500 тисяч. Напевне, тільки лінивий не читав за ці дні тисячі коментарів у соцмережах, де дописувачі, кожен на свій розум, рахує і визначає ті втрати. Напевно, щось не так з нашою колективною пам’яттю, бо ж ми не раз і не два піднімали “заупокійних” 100 грамів за кожну нову сотню тисяч знищених орків. І ще більш не зрозуміла інформація, яку від 25 лютого намагаються проаналізувати і по-різному пояснити провладні і незалежні експерти. Володимир Зеленський вперше озвучив втрати України за ці два роки: 31 тисяча бійців ЗСУ. Західні джерела називають значно більшу кількість. Так, The Economist із посиланням на джерела в уряді США, вказав, що втрати української сторони складають 70 тисяч убитими. Таку ж майже цифру називав ще в серпні минулого року The New York Times. Хочеться довіряти президенту в тому, що влада володіє набагато якіснішим доступом до статистики, ніж американські посадовці чи журналісти. Але що стоїть за цими цифрами втрат? Бо, якщо йти за логікою, то на сьогодні лише сіл і селищ в України близько 31 тисячі. А серце говорить, що наших воїнів повернулось додому на щиті, в села і міста, на жаль, більше. І з цим болем, що пронизує серце, не здатний впоратися розум.

Але, повертаючись до теми національної пам’яті, думаю, багатьох здивувало і викликало повагу інтерв’ю Тетяни Чорновіл з екс-регіоналом, колишнім відвертим проросійським політиком, нині головою військової адміністрації Кривого Рогу Олександром Вілкулом для УНІАН. Він сказав (сподіваємося, щиро): “Ти знаєш, Таню, коли це почалося, я дзвонив друзям і казав одне: бандерівці були праві… Таки “армія, мова, віра” — це найважливіше. Якби ми пішли цим шляхом 20 років тому, в рашки не було б ідеологічної підстави лізти в Україну”. Хочеться сподіватись, що не тільки у Вілкула, а й в багатьох інших амнезія починає минати.

Тетяна Слободянюк