Багіра і побратими

Позивний Багіра бойовій медикині Оксані з Хмельниччини присвоїли її побратими з 106-ої бригади ТрО зСУ, коли минулого року вона увійшла до складу евакуаційного відділу 88-го батальйону.
Ізпочатком повномасштабного вторгнення в підрозділах Сил оборони жінок побільшало у десятки разів, насамперед у медичних ротах. “Якщо мобілізовуються дівчата, вони повинні бути готові фізично і морально. Ти будеш цілодобово бачити ці всі поранення, чути ці крики і стогони. Коли везеш бійця із стабілізаційного пункту, це ж не те, що він “спакований”, спокійний, ні — ти будеш бачити людські страждання і муки”, — розповідає Багіра. Цей промовистий позивний відповідає її характеру і темпераменту, неймовірній витривалості і професійній здатності приймати рішення. Роботи з пораненими дуже багато, адже кожний випадок індивідуальний. І водночас медикиня дуже позитивна людина, розповіли журналістам “Суспільного” Оксанині побратими.

Нині її підрозділ перебуває на Сумщині, де в одній з лікарень воїни відновлюються після боїв. В Оксани й тут роботи вистачає: відвезти пораненого на консультацію до лікарів, поставити призначені уколи та крапельниці. Серед тероборонівців немало земляків, адже бригада дислокована на Хмельничинні. А вже бойове хрещення зробило усіх побратимами. Юрій, який перебуває на відновленні, у підрозділі тероборони з березня 2022-ого, познайомився із землячкою медикинею, коли вона відвозила поранених із стабілізаційного пункту.

“Я був на Бахмутському напрямку, тримали оборону, воювали проти “вагнера”. Не всі вийшли звідти, але вийшли”, — розповів Юрій, поки Оксана ставила йому крапельницю. Там отримав перше поранення і зустрілися із землячкою у лікувальному відділенні медроти. Щодня рятуючи хлопців, лікуючи, Оксана знає всі їх проблеми, пов’язані з відновленням здоров’я після важких бойових навантажень. “Я вивозила з-під Бахмута поранених, “300-х”, а Юрко нас обороняв, тримав небо над нами і отримав важкі поранення. Зараз він потребує протезування, заміни тазостегнового суглоба, — каже медикиня і додає: — На суглоб Юрію знадобиться 120 тисяч гривень. Це без реабілітації. Досить велика сума. Ми якраз збираємо, хочемо допомогти побратиму. Бо зараз наш Юра, на жаль, нічого не може. Він дуже важко ходить, це наслідок надмірних навантажень. “Броніка” не можна знімати, як його знімеш — буде все тоді. Майже дві доби він перебував в екіпіровці всій, все разом десь до 40 кілограмів”. Така цілодобова майже півцентнерна екіпіровка, перебування у постійній вогневій зоні — надто важкі випробування навіть на короткий час, а хлопці у такому фізичному і емоційному стані з початку повномасштабного вторгнення. Медики тут вкрай необхідні.

До евакуаційного відділу свого 88 батальйону Оксана приєдналась на Лиманському напрямку в 2023-му. “300-х” ми важко забирали. Дорога вся обстріляна. Біля поранених часто “200-й” лежить в пакеті і від цього душа розривається. Не хочеться “200-х” возити. Всіх хочеться живими вивозити. Але, на жаль, це війна, і реалії тут такі”, — говорить медикиня. Але трапляються, каже вона, й неймовірні. Вони одного разу везли бійця, Валерія, легкого “300”, а поруч його побратим, “200”, якого Валерій ніс на собі три кілометри… Перед цим вони автівкою наїхали на міну. Товариш одразу загинув, Валерій вижив дивом. “Цей Валєра, ще в стресі від смерті друга, питає мене: “Що мені робити?”. Я кажу: “Жити!”. Нам потім показали, що з тої машини лишилось. Все згоріло, купа металобрухту, там нічого не лишилась. А Валєра вижив”, — розповідає Багіра.

Каже, були моменти, коли і їй було лячно, хоча, каже, на війні немає місця страху. Це сталося, коли одна з найбезпечніших, касетна, бомба розірвалася у Лимані. “Ми тоді цивільних вивозили, і от тоді я злякалась. То було дуже страшно, смертельний феєрверк. Я в різних ситуаціях забирала “300-х” з позицій, а тут злякалась, з хати не виходила”, — згадує Оксана і одночасно клопочеться біля поранених. Після виконання усіх медичних маніпуляцій з крапельницями, уколами, перев’язками збирається відвозити своїх побратимів на консультацію до лікаря невропатолога. “Невропатологам тут багато роботи, самі розумієте, де працюємо і що робиться”,— говорить медикиня. Кого не госпіталізують, каже, після призначень повернуться в медроту.

Чим довше триває війна, тим більше потребує не лише бійців у бліндажі та окопи, а й медиків. “При нашому легендарному 88 батальйоні у нас була стовідсоткова укомплектованість. Тут, де ми зараз, на моє евакуаційне відділення, треба 19 людей за штатом. Я маю тільки семеро. Я – начальник і фельдшер евакуаційного та маю ще одного фельдшера, два санінструктори і три водії. Тобто, дуже мало нас. Нам дуже треба лікарів — і з вищою медичною освітою, і з середньою, будь-кого, хто хоч якийсь стосунок має до медицини. Тут дуже потрібні люди, дуже”, — каже бойова медикиня, яка до 2024-го працювала 14 років фельдшеркою.

Найзаповітніші думки жінки — про діток і маму, переживає за брата, військового. “Козаку моєму 11, принцесі — 7 рочків. Поки за півтора року я їх бачила всього тричі — два рази по десять днів, і оце мене пустили в квітні на 15 днів, у мами якраз був день народження, 55 років. Ми тоді вперше за рік побачились з братом, він на Запоріжжі служить. Я його вперше обіймала. У мене брат на 5 років молодший, вже двічі поранений. Рота снайперів. Він — стрілець”, — розповіла Оксана.
Тетяна Руса