«Бахмут. Невіддамо!»: назва виставки, яка відкрилась у Хмельницькому художньому музеї
У День правників культури і майстрів народного мистецтва України в мистецькій вітальні Хмельницького художнього музею відкрито виставку робіт про рідне місто художниці з Бахмута Катерини Руденко,які написані до і після вторгнення російських окупантів. Зараз художниця з дітьми перебуває в Норвегії. Працює, організувала гурток малювання в таборі тимчасового перебування біженців з України.
Символічно, що хмельницькі організатори назвали мистецьку презентацію української художниці «Бахмут. Не віддамо!». Нині до Бахмута прикута увага не лише України, а й всього демократичного світу, який співчуває і допомагає нам у смертельному двобої з агресором. Усвідомити жах трагедії, яку принесла в Україну російська навала, допомагає сучасне українське мистецтво: емоціями, світобаченням і любов’ю до рідної землі, до рідних міст, перетворених в суцільні руни. Але ці міста, вулиці сняться і кличуть повертатися.
У цьому переконує робота Катерини, написана вже у 2023 році «Сон Роксолани». Сюжет історичний: Роксолані в турецьких розкошах сниться рідна сторона: з мальвами, віконечками рідної хати, церквою, яка тягнеться маківкою до рідного неба. Ця робота передає внутрішній стан і самої авторки, й тих наших митців, доля яких змусила стати внутрішніми переселенцями, біженцями, мігрантами. Але вони продовжують працювати в українському мистецькому просторі. Іне лише тому, що усвідомлюють свою професійну приналежність, просвітницьку місію, а й тому, що Україна, розтерзана війною, стала їхньою головною емоцією.
«Заплющити очі» – перший з тематичних диптипів, які окреслюють життя до і після окупації. На першій картині диптиху – мирне колесо огляду у відсвіті яскравої зелені парку і блакитного чистого неба. Справді, варто лише заплющи очі, і в кожного зринають схожі картини мирного літа. На іншій роботі те ж колесо пошматоване, почорніле, поруч – темні фігури окупантів… Вже в еміграції Катерина пише й бахмутську «Площу Свободи», у центрі – Будинок культури, де вона раніше працювала. Будинку, як площі, тепер просто не існує. А ностальгійна робота, якою є автентичний «Український натюрморт» – це те, що незнищенне в пам’яті і дає силу.
Нині мешканці Бахмутської громади розкидані по світу, в Хмельницькому також є діє ГО «Я Бахмут». Ігор Корнацький, завідувач фондів Бахмутського краєзнавчого музею, переселенець, працює за фахом науковим працівником нашого художнього музею, розповів: «Катерина Руденко має свій унікальний почерк. Особисто з нею знайомий з 2014 року, коли вона після закінчення Луганської державної академії культури й мистецтв повернулась до рідного Бахмута. Тоді місто вже перебувало на лінії розмежування. Саме того року до нашого міста з окупованих територій Донеччини і Луганщини приїхала велика кількість митців, які доповнили своїм мистецтвом «Бахмутський вернісаж», серед них, зокрема, і пані Катерина. Твори останнього року розповідають нам про почуття авторки – сум за зеленню і золотом рідної землі».
У планах художниці ніколи не було бажання покидати рідний край, в який закохана. Її перша персональна виставка відбулася в Луганську в 2012 році. Проживаючи в Бахмуті, в 2015 – 2020 роках, брала участь у щорічних виставках до Дня міста «Бахмутський вернісаж». Але російський агресор змусив її родину поневірятися і тричі починати життя спочатку. Кілька років до великої війни сім’я художниці мешкала в мальовничому селі Клинове, що поблизу Бахмута, придбали там оселю. Чоловік займався фермерством, Катерина працювала завідувачкою сільської бібліотеки, створила художній гурток «Палітра» для дітей. Продовжувала займатися власною творчістю.
Та влітку 2022 року виїхали з Клинового. «Коли почалася війна, – розповідала вона, вже переїхавши до Європи, – ми приймали у себе переселенців з Попасної, годували їх, допомагали. Ми до останнього сіяли поля. Наша свиноферма була розташована між селами Клинове та Відродження. Коли Відродження було окуповане, чоловік ще їздив до ферми, возив воду тваринам. А потім рух перекрили і не дозволили туди показувати носа. Що стало зі свинями, я не знаю. Добре, якщо їх випустили у вільний вигул…Ви навіть уявити собі не можете, що коїлося у селі. Люди виїжджали, відкривали загони, сараї… Корови, свині, кури та гуси ходили вулицями. Домівки стали порожніми, мов у Чорнобилі…». Коли в їхній будинок влучила авіабомба, почали екстрену евакуацію, перебрались до відносно мирної Петраківки Дніпропетровської області, де художниця зайнялась уславленим декоративним розписом. Але згодом Катерина з дітьми переїхала до Норвегії, але на вважає цю доброзичливу країну остаточним місцем проживання: «Бачу своє життя тільки в Україні, і обов’язково туди повернемося з дітьми», – каже вона.
Тетяна Слободянюк.
