Дар предків нам дає силу: завзяті бабусі, які виконували старовинні колядки для фронтовиків, заспівали самобутні пісні в Хмельницькому

Експозиційна зала художнього музею з часу повномасштабної війни стала наче ще просторішою, бо збирати, як раніше, аншлаги, коли лунають сигнали тривоги, вдається рідко. Втім, минулу неділю там ніде було протовпитись. У музеї — етнофестиваль “Дар”, учасники якого — самородки, народні таланти. До того ж, спеціальний гість фестивалю — Олексій Заєць, 32-річний відомий збирач і виконавець автентичного фольклору. Він керівник двох унікальних колективів у селищах Калинівка та Фасова, що на Київщині. До війни регулярно організовував репетиції, сам шив національні українські костюми, возив своїх бабусь на фольклорні фестивалі по Україні й навіть за кордон. Після пережитої окупації до репетицій по- вернулись колективи не одразу, а лише восени. Олексій вважає, що навіть у складний воєнний час варто продовжувати займатися самобутнім співом, бо він дає силу і об’єднує націю. Організатори мистецької акції — ГО “Відродження традицій Поділля” та етностудія “Ладовиці”. Фестиваль щорічно, починаючи з 2015 року, відбувається за підтримки управління культури і туризму Хмельницької міської ради та обласного художнього музею. У програмі цьогорічного “Дару” — самобутні колядки, зокрема колядки воєнного часу, і їхній драматизм особливо співзвучний з нашими відчуттями, нашим часом.

Співають під обстрілами

“Дар”, як лабораторію автентичного співу українців різних регіонів, зініціювала керівниця “Ладовиць” Ірина Телюх, і цього року він зібрав у музеї подількі “Ладовиці” та “Ладосвіти” і два етнографічні жіночі гурти з київського Полісся. Перегляди в Ютубі виступів дивовижних поліських колективів, в яких середній вік виконавиць перетнув 70-річну межу, збирають десятки тисяч користувачів.

Автентика — це безцінний живий дар наших предків, і тепер вона, очищена від намулу цензури, безликих псевдоформатів, приваблює все більше українців різного віку. Фестиваль тому підтвердження: “Ладовиці” та “Ладосвіти” — це молодість, “Барвінок” і “Снівниця” з Київщини — майже епоха. Одній з найспівучіших солісток, Фросині Мазур — 83 роки. І в суботу, коли Фросина Федосівна з подругами покидали Фасову, їдучи до Хмельницького, стався ракетний обстріл. В оселях вилітали вікна, пошкодило меблі, дахи. А вони приїхали з колядками. Хіба можна таких людей перемогти? Гості з Київщини виконали на фестивалі 10 старовиних колядок із сіл Чорнобильського, Макарівського і Васильківського районів. Власну авторську колядку “Ой ви, москалі, вражиї люди” про нинішню війну, написану в автентичному стилі, виконав і Олексій Заєць. “Поки ми співаємо, доти живе українська пісня”, — каже Олексій. Власне, самобутність для нього — це не лише творчість, а й життя у середовищі носіїв фольклору, тому, незважаючи на свою популярність, на престижні міжнародні відзнаки, зняті про нього і співучих бабусь документальні фільми, продовжує жити в рідному селі Фасова, 12 років працює завклубом. Каже, співати почав раніше, ніж говорити. І розмовляє також співучою старовинною говіркою, яку зберегли хіба що найстаріші мешканці чорнобильської зони. “Уявляєте? Вже більшість тих людей немає, які співали те, що ми зараз відтворюємо, говорили на давньому діалекті, і я розмовляю лише так.

Оці бабусі — останні носії фольклору, вони безцінні”. І розповідає, що лише недавно повернувся зі своїми співачками з передової, колядували для наших бійців. “Петрівна як не співала, то по селу з паличкою ходила, а як співати з нами почала, то й паличку покинула. От що робить пісня животворяща”, — жартує керівник. “Бо це життя…” — погоджується Петрівна. Для Олексія народна пісня — сенс життя, і труднощів, амбіцій пов’язаних з побутом, невлаштованістю, чиїмось несприйняттям, здається, й не помічає. Про себе розповідає наче в третій особі: “Приходить хлопець завідувачем клубу в 20 років. А клуб обдертий, обшарпаний, стеля впала. Нічогісінько й нема: ані жодного сценічного костюму, ні інструмента, ні світла . Наче як ото після Другої світової жінки і бабусі підіймали село, а мені після такої розрухи треба було піднімати культуру. Ото почав ходити і бабусь збирати. А то вечорами сідаю шить костюми. А що ж? Костюмів то нема. А треба, щоб було постарому, так, як ото ходили наші прабабусі, щоб було в традиції”.

“Казали, не такі пісні”

Виступають вони часто. І впрохувати довго не доводиться. У бабусь теплішають погляди, сміх молодий: “Їхать? Так ми готові”. Спрацьовані постаті, ходять “качечками”, а пісня сколихнула в душі завзяття, наче молодість вернула. “У гурті всі молоді — 1930 року народження, — жартує керівник. — Кажу їм: “Тут старих немає. Не треба придурюваться, кульгать, кректати. Усі однакії”. Найстаршій співачці — 88. Про свого керівника кажуть: “Це талант”. “Це треба родиться таким, — згадує пані Фросина. — Ще малим був, прилетить до мене: бабо, давайте співать. І співали. Його не приймали. Казали, якісь такі пісні… Ніби осуджували. Тоді ж такого не було, щоб фольклор наш був у попиті, більше всілякі сучасні пісні співали. Молодь рвалась на діскотєки. А старіші сиділи по хатах, поки Олексій не розворушив оце все”. Олексій додає: “Скрізь йде попсова культура. Не традиційна українська, а попсова. Якось з нами їхала представниця районного відділу культури. І в автобусі каже: “Вам вже хватить їздить, треба, щоб молодь вже їздила, а вам вже куди?”. А що їм? Під хатою смерті виглядать? Якби така людина настільки не любила нашу народну культуру, то вже б покинула її. А вона ще й керує… А треба ж, щоб молоде покоління йшло далі, бо завтра не буде кому й співать наші пісні. Вона просто вмре, ця культура”.

Концерт на руїнах

Літо. Київщина оговтується від біди, скрізь руїни. Макарівський район з тих, хто дуже постраждав в окупації. Зокрема, село Андріївка. Тоді документальний фільм про розтрощену Андріївку створила хмельницька творча група “Хащі”. А Олексій зі своїм колективом “Снівниця” влаштували концерт на сільському майдані. Вони їхали і дивились на розтрощені дерева, зруйновані будинки, зруйновані долі. Сльози душу перевертали. Тоді ж на концерті Олексій пояснив, чому так називається колектив: “Снівниця — це ткацьке приладдя, на якому снують основу для ткання. Без цієї основи не можна ткать. От як ткаля снує основу, так і ми снуєм нашу пісню, снуєм наші звичаї, культуру, традиції, бо без основи немає нашої нації, нема нашої країни”. І затягли: “Ой у полі жито копитами збито, під білой березой козаченька вбито”, “Ой война, война, всесвітня война, мала мати сина, а тепер нема…”, — протяжно, з поліфонією відтінків ніби з’єднали нитками часи і покоління. Народна пісня — це мова душі.

 І швець, і на дуді грець

Костюми для свої дівчат, як їх називає, Олексій досі шиє сам.“Оце все самі пошили. Фартух із наволочки. Сорочку люди дали напрокат. Із зарплати купив матеріал на спідниці. Батькова мати шити навчила. Марія Мусіївна, 83 роки має. Вона переселенка із Чорнобильського району, — розповідає. — Коли малий був, била по руках, щоб голки не брав. А я заховаюся під кроваттю і шию. Вишиваю різними техніками: білою гладдю по білому, хрестом. Різні мережки знаю. Шию штани, камізельки, свитки. Удома ходжу в натуральній полотняній одежі, але у скромнішій, без вишивки. Від бабусі пісень навчився. Із нами вона не виступає, бо із двома паличками по хаті пересувається. Але зі мною досі співає”. Про це розповів у фільмі “Made in… колись” , знятому телеканалом “Суспільний” в грудні минулого року. А вже 1 січня Олексій виклав пост у Фейсбуці: “Набираю групу на майстерклас для вивчення традиційних колядок та авторських “колядок Перемоги”, які прискорять нашу перемогу.

Тетяна Слободянюк