Дні турботи і підтримки
Одного пакунка їжі, одягу чи іграшок не вистачить для того, щоб допомогти дитині, яка втратила через війну свого батька чи матір або постійно переживає стрес і тривогу через рідних. Справжня підтримка — це довгий шлях поруч, щодня, поки знову не з’явиться відчуття безпеки й турботи.
У Хмельницькій громаді для дітей загиблих Героїв та зниклих безвісти впроваджують різноманітні активності, заняття, огортають турботою, а влітку організовують поїздки за кордон.
Нещодавно 40 дітей з родин загиблих, зниклих безвісти та поранених військовослужбовців повернулися з відпочинку в Польщі. Впродовж цих десяти днів вони гостювали у курортному котеджному містечку Bocianie Gniazdo («Гніздо лелеки») у селі Руново, що в Поморському воєводстві. Тут знаходиться історичний палацово-рекреаційний комплекс XVIII століття, розташований на лоні природи. Сьогодні цей маєток перетворився на сучасний простір для відпочинку та розвитку, і саме він став для наших дітей безпечним куточком спокою й відновлення.
Поїздка була не лише оздоровчою, а й пізнавальною. Адже для дітей були організовані цікаві екскурсії, квести, активні ігри на свіжому повітрі, творчі майстерки, де кожен міг проявити себе, заняття з іпотерапії та спілкування з кіньми, які викликали в них особливу радість і захоплення.
«Наші діти отримали дні, сповнені тепла, підтримки та турботи. Дні, де замість сирен лунав дитячий сміх. Усе те, що так необхідно кожній дитині, аби просто бути дитиною», – каже міський голова Олександр Симчишин.
Ця поїздка стала можливою завдяки тісній співпраці двох громадських організацій: Центру підтримки родин військових «ЯРА» у Хмельницькому та Fundacja Bocianie Gniazdo w Runowie у Гданську, а також Хмельницької міської ради (забезпечувала трансфер, оплачувала дорогу). До речі, польська організація створена українськими переселенками. Цьогоріч фундація виграла грант на оздоровлення хмельницьких дітей, які мають особливий статус і якнайбільше потребують підтримки, психологічної реабілітації, аби впоратися з викликами та знайти сили жити далі.
Жанна Бойчук
