Доброволець та повний кавалер ордена “За мужність” з Хмельниччини: «Ми воюємо не для слави, це наша місія»

На славу державі, без права на славу” — цей девіз спецпризначенців витатуйований на руці в Олександра Маковея, повного кавалера орденів “За мужність”, бійця 8-го окремо- го полку спеціального призна- чення у складі ССО ЗСУ, що дислокується в Хмельницькому. Підрозділ підпорядкований Головному управлінню розвідки МОУ, входить до складу Об’єднаних сил швидкого реагування. Сформований у вересні 2003 року на базі 8-ї окремої бригади спеціального призначення, з 2014 року бере активну участь у боях російсько-української війни. Це й біографія 36-річного Олександра Маковея, який з першого дня російського вторгнення у лютому 2014 –ого, одразу після подій на Майдані, в яких брав активну участь, “зачищав” його від покидьків, пішов добровольцем захищати східні рубежі держави. У складі спецформування брав участь в обороні Харківського, Донецького, Луганського, Краматорського аеропортів. З Ізюму відправлявся з спецгрупами в зону найзапекліших бойових дій під Щастям, Станицею Луганською, Лисичанськом, Сєвєродонецьком, Лутугіним, Золотим. Найпекельнішим став для нього липень 2014, Луганський напрям, аеропорт. На очах Олександра загинуло чимало його побратимів. Він дивом залишився живим тоді, у свій день народження, 13 липня. Можливо, воїна захищала рідна земля, адже його позивний — Макоша. Це ім’я давньоукраїнської богині, охоронниці рідної землі. У боях за Луганський аеропорт Олександр отримав важке поранення, контузію і був нагороджений й першим орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Нагороду отримав особисто аж через рік, у День незалежності, в госпіталі. У березні 2015 року — друга важка контузія та численні осколкові поранення лівої руки та ноги, тож змушений був повернутися з війни до цивільного життя. Воно давалося важко, бо війна, втрати побратимів не відпускали. Спробував різні види реабілітації, але зупинився на рідній, спортивній. А до активних занять надихнула 12-річна донька Настя, спортсменка, як і тато. Настя — бронзова призерка Європи з фехтування на шпагах. Олександр почав відновлювати спортив- ну форму, почав агітувати до занять і побратимів ветеранів. Коли у Хмельницькому створили обласне відділення Спілки ветеранів України, був призначений заступником голови організації, почав активно допомагати бійцям у налагодженні цивільного життя і продовжував тренуватися, очолив обласну команду спортсменів ветеранів. У 2019 році з командою взяв участь в національних “Іграх нескорених”, виборов срібну нагороду у веслуванні на тренажері. Згодом, у 2020 році, на тих же “Іграх нескорених” спробував себе у штовханні ядра. І теж виборов срібло. Як член національної збірної, почав готуватись до світових ігор ветеранів в Орландо, США в 2022 році. Та все змінили події лютого 2022 року. “24 лютого я лежав в госпіталі, — розповідає боєць. — 20 лютого ліг пролікуватися, бо прийшла пора. І вже 24-го прокинувся від гулу літаків, були вибухи, тоді вперше “прилетіло” по Старокостянтинову. Зв’язався з побратимами. Всі зрозуміли, що почалася повномасштабна війна. Відразу з госпіталя прийшли з хлопцями в частину нашого полку,отримали зброю, обмундирування, взяли й “старе”, з 2014-го, яке чекало свого часу. Війна в лютому для мене почалася під Києвом і Житомиром. Це був наш напрямок Сил спеціальних операцій”. Які операції відпрацьовували? “Це виявлення ворожих колон, переміщення техніки, бойові позиції, стратегічно важливі штаби. У чому ризик? Час на очікування підтримки своїх дуже малий, бо ти працюєш в тилу або в “сірій” зоні. Надія лише на себе і на своїх побратимів. Кожна операція по-своєму складна. Найголовніше — перемогти свій страх і йти, виконати задачу”, — розповідає Олександр. Та цього разу складність була й в іншому. “Я йшов на війну, знаючи, що у мене народиться незабаром син. І усвідомлював, що можу не повернутися і не побачити сина, якого так довго чекав. Але мотивувало те, що я хотів, аби він народився у вільній Україні. Наш з Наталею синочок народився 17 серпня. Назвали також Олександром. Мені казали, якщо батько дає своє ім’я синові, то дає й свою долю. Нехай йому дістанеться доля переможця. Бо ж ми обов’язково переможемо в війні і доб’ємо кацапів, щоб нашим дітям це не доводилося робити за нас”, — переконаний боєць. 9 червня у боях під Сєвєродонецьком він отримав поранення, знову — та ж нога, тільки ще важче. “Мене “збирали” докупи, лежав у Дніпрі, в реані- мації, була велика крововтрата. Тоді в бою загинуло двоє моїх найближчих друзів. Коля Бойко з Красилова був мені, як брат, ми дружили з 2014-го. Ваня з позивним Каспер — з Ізяслава. Ці хлопці — справжні воїни. Вони з тих, які ніколи не сперечаються: треба зробити — зробимо, зібралися й пішли… Так було й на початку під Києвом, до якого рвалися рашисти. Ми розуміли: якщо не виконаємо завдання, то ворог буде в Києві. А якби москаль захопив столицю, було б набагато важче, це деморалізувало б ЗСУ. Тому столицю треба будь-якою ціною відстояти. Були моменти, що на сон не було зовсім часу, інформація йшла безупинно: там ворожа колона йде, там якісь переміщення, там незрозумілий рух. Не давала перепочинку ворожа авіація, штурмові літаки скидали бомби. Під один з таких бомбових обстрілів потрапили й ми. Коли чуєш над головою штурмовика — це так плющить, що готовий влізти в землю, втискаєшся в неї, відчуваєш: зараз бабахне. Чуєш, як міна летить, як літак вмикає свій форсаж після того, як скинув її. І бомба, і міна видають пронизливий свист, фізичне відчуття від нього не можливо передати. Але ти встаєш, працюєш далі. Потім ми вже й полювання почали на ворожу авіацію: ППО і хлопці з ПЗРК збивали ту нечисть в небі. Але набагато більше переповнювала злість, коли ми бачили в Ірпені розбомблені будинки, навколо яких — трупи і трупи людей…” — з болем пригадує боєць. Коли рашистів вигнали з Київщини, два дні Олександру пощастило побути дома. А в квітні, за тиждень до Великодня, підрозділ відправили у Сєвєродонецьк. Там 9 червня у бою їхня група з п’яти чоловік потрапила під мінометний обстріл. “Прилетіло” по нас, — розповідає він. — Двоє побратимів загинули, нас трьох поранило. Хлопці, які були недалеко, підбігли, надали першу допомогу, евакуювали нас. Спочатку — Краматорський госпіталь, реанімація, була велика крововтрата, потім “збирали” ногу, а згодом відправили на Дніпро. Там в палаті почув одним вухом: завтра буде евакуація на Хмельницький. Я покликав лікаря: поїду. Той заперечував. Довелося написати добровільну заяву, щоб поїхати. Це ж дім, рідні стіни, сім’я.Так потрапив у Хмельницький госпіталь”. Про бойові поранення, розповідає, жартуючи: “З 2014 року — поранення, контузії, збився з рахунку. Очухався — і знову до хлопців. Зараз бігаю крос на милицях, щоб не втрачати форму. Я розумію, що не скоро стану на ноги остаточно, а рухатися треба, щоб не набирати вагу, бо буде довшою реабілітація. А одужати хочеться якнайскоріше, взяти, в першу чергу, візочок в руки, прогулятися з Саньком. І, закінчивши справи, які ще є, повернутися в частину”.

Чому росіянам не вдались їхні плани “бліцкрігу”? Тому що мотивованими виявились не вони, “асвобадітєлі”, а українські воїни. “Бо за нами — рідні діти, батьки, дружини, а ми на своїй, Богом даній, землі”, — каже воїн, який уже 8 років захищає цю землю. “Багато зараз спілкуюся в Хмельницькому, тут багато знайомих: і побратимів, і тих, що “відсиджуються”, — розповідає боєць. — Обіцяли, що теж підуть, як тільки… І донині чекають. Кажуть, як кацапи сунуться в Хмельницький, ми їх тут “зустрінемо”, як годиться. Кажу: якби вони вже прийшли б аж сюди, то наше місто просто зрівняли б із землею. Вони й самі це розуміють, але шукають відмовки, аби не йти воювати. Спочатку я сприймав це емоційно, а тепер кажу: хочеш не хочеш, а це вже історія, яку будуть вивчати твої діти, внуки і ставити тобі незручні запитання: а ти, тату, дідусю, чому не захищав Україну? Діти ж спілкуються між собою, їх не обманеш: в кого батько воював, а в кого “чекав”, коли на Хмельницький буде орда сунути. Я вихований мотивованим. Я виріс в Дунаївцях, а всі канікули — в селі. Мій сусід у селі, дід Сашко, коли я приїздив до дідуся і бабусі, розповідав про Другу світові війну. Це так було круто, ми гралися потім так, як дід Саша розказував. Це була історія воїна, вона надихає. Я дуже хотів бути саме військовим. Після армії підписав контракт як спецпризначенець. Але коли зек Янукович став керувати країною, мої принципи цього не дозволяли, і я звільнився із ЗСУ.

Але в 2014-ому в перший же день прийшов до військкомату. І так само зараз: я й хвилинки не замислювався: йти чи чекати. Ніхто, крім мене, цього не зробить. Так роблять всі справжні чоловіки: захищають свою землю, домівку, свої родини”. У період між двома фазами війни Олександр активно займався силовим спортом, він член національної ветеранської збірної. Як далі буде з підготовкою до “Ігор нескорених”? “Ця війна дуже поламала всі мої плани. Довелося пропустити багато змагань, до яких готувався дуже ретельно, — відповідає ветеран. — Планувалися національні змагання, світові “Ігри нескорених”, “Інвіктус” в Орландо. В цьому році національний відбір до Ігор нескорених-2023 у Дюссельдорфі планувався в Хмельницькому. Я дуже боровся за це право і все для цього робив. Домовилися з міською, обласною радами. Вже були погоджені дати, але бункерний карлик в кремлі вирішив по-іншому, і багато справ довелося відкласти. І рекорди планувались в цьому році: особисті і світові в штовханні ядра і в інших видах спорту, нові види спорту планувалися. Команда мала збільшитися. А ще в цьому році в Хмельницькому мало розпочатися будівництво ветеранського хабу — із сучасним спортзалом, будинком ветеранів, реабілітаційним центром. Війна все змінила, багато угод зупинилися, адже це були грантові кошти, які мають терміни використання. Через війну ми їх не використали, і гроші пішли на інші гранти. Але все одно ми це зробимо, коли закінчиться війна, хоча все доведеться робити спочатку”. Нині Олександр Маковей — повний кавалер ордена “За мужність”. Перший ступінь отримав у серпні 2014 року, другий і третій вже в час повномасштабного вторгнення. Його побратим Микола Бойко також повний кавалер ордена, але найвищу ступінь отримав вже посмертно. “Колись про наші бойові операції можна буде розповідати, але зараз не час. Ми воюємо не для слави, це наша місія. Але коли розумієш, що до перемоги ти особисто причетний — це дуже важливо, це круто. А ще коли спілкується з побратимами, і всі розуміють, яка вага їх участі, коли всі ЗМІ говорять про воєнну операцію, яку ми, спецпризначенці, провели”. Зараз Олександр, все ще пересуваючись на милицях, готується до проведення національних кадетських змагань з фехтування, присвячених Дню захисників і захисниць. “Ми в Хмельницькому вже три роки проводимо ці змагання серед учасників від 12 до 18 років. Це буде в спорткомплексі коледжу на Зарічанській. Зараз фехтувальникам важко, бо немає бази: Харків розбомбили, в Києві і Дніпрі ще небезпечно. Тобто, половина України випала з фехтувального процесу, наші спортсмени розкидані по всій Україні і по всьому світу. Зараз в Європі розпочався кадетський цикл змагань, і наша національна збірна до них готується. І я хочу, аби наш Хмельницький на них гідно був представлений”. І не лише тренуванням юних спортсменів займається нині спецпризначенець. Оскільки через поранення не може перебувати на позиціях, своїм бойовим досвідом ділиться з бійцями місцевого підрозділу тероборни, проводить практичні заняття, адже його реальний військовий досвід безцінний. Він залишається призначенцем України, яку знову захищатиме до остаточної перемоги.

Тетяна Слободянюк