Дорога життя посеред пекла
З початку повномасштабного вторгнення прикордоння України стало гарячою лінією, яку масово “штурмували” нелегали. Така ситуація була й на кордоні з Молдовою, де ніс службу 24-річний старший лейтенант прикордонної служби, хмельничанин Денис Старов.
Людей, котрі намагалися незаконно перетнути кордон у перші дні війни, затримували цілодобово. “Майже щодня і щоночі були спроби перетину державного кордону. Затримували по 5-6 людей. Тікаючи, в руках несли ноутбук, прикраси, гроші, щось елементарне”, — згадує Денис.
Прикордонники ще й воювали, облаштовували інженерні комунікації, зокрема в Слов’янську та Бахмуті, куди направили частину їхнього підрозділу. До Бахмута Денис з побратимами прибув у квітні 2023 року. Тоді й отримав важке поранення. Нині, після тривалого лікування та реабілітації, проходить службу в Національній академії Державної прикордонної служби України.
Про найважчі періоди у Бахмуті офіцер розповідає: “У мене було три позиції. Розподілив, хто на якій позиції знаходиться. Я був у групі евакуації”. Коли вперше прибули до Бахмута вночі, місто вразило масштабами руйнації. Порівняти подібне можна було з фантастичними картинками з комп’ютерних ігор, якими я захоплювався в підлітковому віці. Місто було схоже на пекло: все горіло і диміло навкруги, двигтіла земля під ногами. “Ніч, все палає, свіжі прильоти, все спалахує. Десь ведуться бої по сусідству. Танк горить розбитий. Я йду і думаю, це, дійсно, як у якійсь грі. На третій позиції, там, де були мої хлопці, нам дали команду, щоб ми забрали “двохсотого”, — розповідає військовий.
Після виснажливої ночі і виконаного завдання група вирішила перепочити у підвалі однієї із шкіл. “Ми базувалися в підвалі, коли почалися дуже сильні обстріли. Чую, десь на першому поверсі починають вести вогонь по нашій позиції. Підвал був величенький, десь метрів 50. Закидають димову гранату, через декілька секунд закидають бойову гранату. Ми з хлопцями зреагували вчасно, встигли заховатися в закутку. Звідти почули голоси, які долинали з першого поверху, розмовляли російською”, — згадує Денис. Росіяни перевіряли, чи є українці в підвалі. “Вони не знали, що ми там, але почали зачистку: прострілювали кожен кут, кидали гранати. Я розумів, що через декілька хвилин доберуться й до нас. З іншого боку підвалу був отвір, через який можна було піднятися на перший поверх, і ми ризикнули вибратись”, — розповідає Денис. На вулиці вже був день, і це навіть здивувало, адже в підвалі час наче зупинився у суцільній темряві.
Та відстань довжиною понад сто метрів стало для групи дорогою життя із пекла. “100-200 метрів — ціна твого життя. Але потрібно було знову шукати безпечну позицію. Ми зайшли в будинок, проходить декілька хвилин, прилітає снаряд. Я опустив голову вниз і відчув, як з шиї починає юшити кров. Після другого прильоту в мене все в очах побіліло. Один осколок залетів у руку через щелепу, другий через шию, і мені пізніше їх діставали в лікарні. На голові дуже багато осколків”, — згадує офіцер.
Важко поранений боєць пересидів з побратимами шість годин у підвалі одного з будинків. Від потужних вибухів частково втратив зір. “Я попросив хлопців взяти мій автомат, бо рука була перебита. Кажу їм: “Я з вами піду, йти можу, ноги цілі, але не бачу куди йти. Я буду йти біля когось”. Ми тоді висувалися в місто однією дорогою. Її називали “дорогою життя”, — говорить офіцер.
На щастя, по ній дісталися пункту евакуації. Потім шпиталь, ще шість різних медичних закладів. Майже в кожному — операції, операції… Попри всі величезні випробування, втрату здоров’я, у прикордонника Дениса Старова не зменшилась мотивація до повноцінного життя: нині служить у НАДПСУ ім. Б.Хмельницького, а в молодій сім’ї чекають з дружиною на народження донечки.
Вікторія Катрич
