Досі відчуваю тепло сина
Коли Надя їхала в гості до рідної сестри, котра проживала в росії, то думала, що побуде, роздивиться, можливо, залишиться на тривалий час. Та згодом вона повернулася до Білевого на Ізяславщині з маленьким сином Олегом.
Співчутливі порадники втішали, мовляв, у багатьох трапляються помилки молодості. Від них ніхто не застрахований. Вона й сама, переживши невдачу в коханні, готова була прийняти думку про цю “помилку”. Та разом із тим, як зростав син, Надія все більше переконувалася, що він — подарунок їй від Господа, що не може бути “помилкою” дитя, яке любиш безмежно, яке приносить найбільшу радість.
А згодом Надія зустріла Миколу — надійного порядного хлопця, з яким створила сім’ю, що став для неї та її сина — опорою і найріднішою людиною.
— Коли Олег підріс, запитали в нього, може, хоче розшукати свого кревного батька. Бо ж з дня народження Олега ми про нього нічого не чули, — розповідає Надія Іванівна Назарчук. — Він відповів категорично: “У мене є батько. Іншого мені не треба”.
Олежик вже з дитинства був дуже працелюбним. Дивився, як господарюємо з чоловіком і казав, що хоче бути нам помічником. Він ще в молодших класах “крутився” біля їздових, разом з ними воду підвозив на поле, на ферму. Пізніше під час літніх канікул влаштувався працювати на зернотік, виконував будь-яку посильну роботу.
Допомагав нам і з молодшими сестричками. Ми не переживали, залишаючи Юлю зі Світланою на нього, бо Олег був дуже відповідальним, — продовжує розповідь Надія Іванівна. — А після закінчення строкової служби у внутрішніх військах вирішив вступати на навчання, щоб присвятити себе міліцейській службі. Хоч стільки подяк отримав в армії, а на медкомісії під час вступу сказали, що за станом здоров’я не підходить. Син був розчарований, але все одно знайшов для себе чоловіче заняття — влаштувався на роботу в одну з київських охоронних фірм.
З початком антитерористичної операції на сході країни, у 2014-ому, Олега Дитинчука мобілізували. У складі 14-ї бригади воював за Щастя, Волноваху, Сіверськодонецьк.
— Пройшов гарячі точки, щодня ризикував життям. Для більшості події на сході були непомітними. Але сім’ї, які відправили туди своїх дітей, батьків, вже не могли спати спокійно. Бо війна — це пекло, чи мала вона, чи великомасштабна, — продовжує мати бійця. — На згадку про те, що вдалося вийти живим з тих страшних боїв, хлопці залишали написи на майках, футболках. І зараз читаю усі добрі побажання, слова підтримки після Сіверськодонецька, які залишили друзі на майці Олега. І, тримаючи її в руках, я досі відчуваю тепло сина…
Не дивно, що хлопець, який мріяв присвятити своє життя правоохоронній діяльності, підписав контракт на військову службу, яку продовжив у 28-ій бригаді, що дислокувалася в Одесі. Саме тут і застала Олега Дитинчука звістка про повномасштабну війну.
29 березня 2022 року Надія Іванівна Назарчук, здається, згадує мало не по хвилинах.
— Олег зателефонував в обід. Сказав, що відправляється на завдання, щоб молилися за нього. Ввечері наступного дня ми йому дзвонили, але зв’язку не було. І так три дні — жодної звісточки. Через чотири дні з військкомату нам повідомили, що пропав безвісти.
Рік і чотири місяці рідні нічого не знали про свого Олега. 15 липня 2023 року рідним сповістили про його загибель. Олег Дитинчук, заступник командира бойової машини, навідник-оператор механізованої роти, загинув через артилерійський обстріл поблизу Олександрівки Херсонської області.
Розглядаючи подяки командування за відмінну службу, нагороду за участь в АТО, речі сина, мама знову й знову подумки розмовляє з ним і просить, щоб прийшов до неї уві сні. Щоб побачити, щоб обійняти…
Олегу Дитинчуку назавжди 39 років. Він не створив своєї сім’ї, зате безмежною любов’ю обдаровував рідних — батьків Надію Іванівну та Миколу Артемовича, сестер Юлю та Світлану, племінників, своїх похресників. Цієї любові, непідробної уваги в нього вистачало сповна для тих, ким дорожив, і кого пішов захищати.
Ольга Дубінська
