Двічі вимушена переселенка волонтерить для перемоги

Яна Мезенцева вибиралась з окупованих територій двічі: спочатку з Луганської області, в 2014 році, згодом, у 2022-му — з Херсонської. Вона дивом вижила і, як ніхто, знає що таке “рускій мір”.

У 2014 році, після того, як стояла під дулом автоматів ополченців, які вимагали у підприємниці гроші, жінка з сином та співробітниками виїхала з Сєвєродонецька у Херсон. Від початку широкомасштабної війни прожила під окупацією вісім місяців. Після підриву росіянами Каховської ГЕС евакуювалась. Нині Яна з 15-річним сином мешкає у Хмельницькому, стала волонтеркою ГО “Захист — об’єднання волонтерів” і планує залишитись надалі в нашому місті. Про життя під владою “асвабадітєлєй”, про спротив ворогу українців Яна Мезенцева розповіла “Суспільному”.

“Господарювали” місцеві бандити

“Перший раз я переїхала у квітні 2014-ого з Сєвєродонецька Луганської області, працювала дилером з ПВХ конструкцій — це вікна, балкони, лоджії. Ми їх продавали і встановлювали у житлових помешканнях. До цього працювала в Алчевську, і до нас на офіс прийшли ополченці з автоматами, сказали: “Відкривайте сейф, віддавайте гроші!”. Це були місцеві, які підтримували росію, — розповідає Яна. — Їм дали зброю, і вони почали “керувати”. Панувало беззаконня. Я зверталася в поліцію, мені сказали: “Нічого не можемо зробити, немає у нас зараз ніяких повноважень”. Було дуже страшно, пережила великий стрес. Гроші ми віддали, але після того я разом зі сином та співробітниками переїхали в Сєвєродонецьк, де був наш головний офіс. Але вже за тиждень, після того, як російська ракета влучила в будинок поруч із нами, ми переїхали в Херсон”.

Херсон, окупація, український спротив

“Ми обрали Херсон, тому що думали про здоров’я дітей, а там тепло, недалеко два моря — Чорне та Азовське і річка Дніпро. Але і в Херсоні нас наздогнала війна. 24 лютого 2022 року зранку мені хтось подзвонив і сказав: “Яно, війна почалась!”. Я зайшла в Інтернет і почала читати новини — від жахіть мурахи побігли по всьому тілу. Потім я почула постріли на вулиці, мене охопив страх. Росіяни взяли місто за три дні. Я жила під окупацією 8 місяців — 256 днів. Була важка атмосфера: російські військові ходили пихаті, вони були впевнені, що нас “звільнили”. Хоча ближче до літа чималенька частина з них почала дещо розуміти: що їх тут не чекали й що вони — окупанти, — пригадує Яна. — Ціни в Херсоні виросли у кілька разів, банкомати не працювали, готівки було дуже мало. Розрахунки — в російських рублях. Навіть, якщо ти давав в магазині гривні, то тобі вже решту видавали російськими рублями. Хоча на базарі таємно між собою розраховувались гривнею. Усі вірили, що Україна скоро повернеться. Було важко без мобільного зв’язку. Люди переважно сиділи вдома. У цей період я не працювала. У мене є ще одне покликання — я професійний астролог. Коли з’являвся Інтернет, давала онлайн консультації.

Які настрої панували серед херсонців? Більшість підтримували Україну. Патріотів було багато. Усі знали легендарного волонтера Григорія Янченка, “дядю Грішу”. Я сама неодноразово бачила, як ця людина з інвалідністю, без ніг на візку під Гімн України та українські пісні, які звучали з програвача, прикріпленого до візка, ігноруючи окупантів, збирав гроші, які згодом відправляв на підтримку ЗСУ. У тимчасово окупованому Херсоні йому кидали гроші навіть військові РФ. Вони ж не знали, що більшу частину цих коштів “дядя Гріша” відправляє на українську армію. Спочатку росіяни поблажливо ставилися до дідуся на інвалідному візку. Але згодом, коли побачили, що він, не приховуючи своєї проукраїнської позиції, піднімає дух херсонців: люди завжди радо його зустрічали, давали гроші, усміхалися, тихенько підспівували українські пісні, російські спецслужби пообіцяли його вбити, якщо той не виїде з Херсона. “Дядя Гріша” вимушений був переїхати в інше місто”.

У Хмельницькому допомагає ЗСУ

“ЗСУ звільнили Херсон 11 листопада 2022 року. І хоч окупанти продовжували обстрілювати і бомбардувати місто, ми не думали залишати Херсон. Рішення про евакуацію я прийняла 7 червня 2023 року, після підриву Каховської ГЕС. Страшна екологічна катастрофа поставила крапку. Евакуаційним потягом ми дісталися до Хмельницького. На вокзалі мене з сином зустріла команда громадської організації “Захист — об’єднання волонтерів”, яка допомогла нам облаштуватися на новому місці. Згодом, аби подякувати їм за підтримку, я прийшла у штаб і залишилася там. Наразі я працюю адміністратором у “Ветеранському просторі захист 4.5.0” та волонтерю: допомагаю плести сітки та захисні костюми для ЗСУ. Ми з сином плануємо залишитися у Хмельницькому назавжди, — каже вона. — Я мрію про перемогу, вільну Україну на чолі з президентом-патріотом. Мрію, щоб люди були єдині у своїх прагненнях і справах, спрямованих на незалежність та процвітання держави”.

Наталія Лісова