Формат Степана Шкапія
Професію “гуморист” ви не зустрінете в жодній трудовій книжці. Можна мати найвищу літературну освіту, яку опановують у вишах, а от на гумористів не вчать ніде. Такими народжуються, це особливий дар, який дається небагатьом. Справжніх майстрів гумору можна перерахувати, як кажуть, на пальцях. Тому й природно, що поважний ювілей найвідомішого нашого гумориста, члена НСПУ та НСЖУ Степана Шкапія в Хмельницькому вшановували три дні: в літературному музеї, в обласній та центральній міській бібліотеках.
Ювіляр читав свої твори, а їх більше сотні в різних жанрах: від віршованих зарисовок — до мініпоем та влучних літературних пародій. Вміщені вони у книзі “Рими й рядки поміж ними” (2015), у збірках “Джакузі” (2017), “Чилі” (2018), “Усміхнена рима” (2020), у збірці перекладів) “Поет не може без сонета», пишуться й зараз. Загалом вже понад 20 років пан Степан читає свої гуморески перед публікою та друкує в часописах: від хмельницьких — до канадського. А починалося все з “обрубання” під корінь. Коли вперше приніс свої творіння в одну з міських багатотиражок у 1989 році, видно, редактор був не в гуморі, побіжно погортав аркуші і запитав: “Вам скільки, чоловіче?” “Тридцять п’ять”. “От-от, майже під сорок. Пізно починати”. Але, як кажуть, хто довго запрягає, той добре їде. На щастя, кореспонденту газети сподобались гуморески молодого-немолодого автора. І перші друковані твори майбутнього відомого гумориста таки з’явились у газеті. І пішло…
Подільську гуморіаду раніше очолював незабутній ізяславець Василь Кравчук, нині це почесне місце по праву належить хмельничанину Степану Шкапію, який підкорив серця слухачів та читачів влучним, легким, спостережливим словом, та й мова його віршованих оповідок особлива: у ній дотепно, легко переплетені подільська та львівська говірки. І це природно: гуморист народився і виростав на Львівщині. Від мами, учительки української мови перейняв тонкощі і знання рідної мови, від батька — технічні здібності, тому все життя, після закінчення Львівського технікуму електрозв’язку, працював зв’язківцем. Не вважав себе літератором, тому перша книга гумору, надрукована за наполяганням друзів-письменників, побачила світ десять років тому.
Поважний вік і нині не перешкода для гумориста підтримувати оптимістичний дух, і за час повномасштабної війни з’явились на світ гуморески, в яких автор часто розповідає, як пересічні українці дають відсіч ворогу, і навіть кожна молодиця — гроза для окупанта. Як-от, жінка, яка викинула пляшку з “коктейлем молотова” в вікно:
А це що за ганчірка в пляшці?
Пив вино? А смердюче ж!
Й через спину вниз пляшчину — хрясь!
Пляшка в бойову машину — й миттю зайнялась.
Смузі! Танка, мов пір’їнку, здуло з місця аж.
Бійсь, москалю, українку, що ввійшла у раж!
На превеликий жаль, український гумор, який барвисто і дотепно передає характер, гідність, традиції народу, тому є невід’ємною складовою формування національної свідомості, культури, досі залишається в інформаційному просторі неформатом. Чи згадає хто, коли в Україні влаштовували фестивалі гумору? Натомість медіа простір тріщить від зубоскальних “кварталів” та “дизель-шоу”, в яких вихолощується головне: українська мова, національна складова гумору. Українське там — примітивний, суржиковий фон.
А згадайте програми цих суціль російськомовних шоу часів януковщини? Та публіка досі це “ковтає” і продовжує дивитись, бо більше гумористичних програм катма. Так, після повномасштабного вторгнення “кварталівці”, “дизельники”, юрби “рускоговорящіх” стендапівців на ходу перевзулись і почали вести програми українською. Та чи українські вони за суттю?
Нещодавно навколо номерів “Кварталу 95” та “Дизель Шоу” в соцмережах виникло велике обговорення, чи існують межі допустимого в гуморі, особливо нині, та чому жарти в традиції “совкового” КВН на “гарячі теми” посилюють розкол усередині країни. Чому жарти “Кварталу 95” і “Дизель Шоу” про “типових українців” не є іронією, або самоіронією, як вони вважають? Бо вони ображають. Недавній скандальний епізод програми “Новорічний вечірній квартал” вийшов 31 грудня: у номері переселенка пояснює, що вона “сіСькадовська”, тому досі “разговорювала на росіянському язику”, українську “вирчала” у школі, але “позаблювала” всі слова. Серед десятка примітивних та нечутливих жартів було й те, що автори помилилися з географічним розташуванням міста — Скадовськ розташований не на сході України, а на півдні, це Херсонська область. На шоу одразу відреагував міський голова Скадовська Олександр Яковлєв: він закликав “Квартал 95” перепросити й нагадав, що місто досі в окупації…
Ось такі історії про формати та неформати. А суть проста: висміювати українців, які зазнали неймовірних страждань, це образа не лише для них, а для всіх нас, бо кепкування з горя свого ближнього це вже далеко не гумор і не самоіронія.
Тетяна Слободянюк
