“Фронтовий Кобзар”: Хмельницький-Бахмут-Канів

У моїй домашній колекції “Кобзарів” є наймолодший, виданий 2016 року в Хмельницькому видавництві “Поліграфіст”. Формат видання схожий на Шевченкові рукописні “захалявні книжечки”, сукупно “Малу книжку”, написану Тарасом у перші чотири роки заслання у Кос-Аралі (1847-1850). Як відомо, в роки солдатчини, із забороною писати й малювати, Тарас записував вірші, поеми на складених учетверо аркушах, ховаючи їх за халявами солдатських чобіт.

У кишеньковому “Фронтовому Кобзарі” 96 аркушів, в оформленні використані копії фрагментів рукописних Тарасових віршів. Передмову написав лауреат Національної Шевченківської премії Павло Гірник. Автор і координатор проєкту — журналіст, краєзнавець, письменник, волонтер Олексій Тимощук. Власне, Олекса, колега по газеті “Подільські вісті”, й подарував мені примірник “Фронтового Кобзаря”. В інший спосіб цієї унікальної книжки було не дістати, вона не надходила у продаж. Адже це спеціальне благодійне видання — для захисників України. Тому всі книги були освячені й відправлені на фронт, до бійців.

Загалом історія появи “Фронтового Кобзаря” не менш унікальна, ніж сама книжка. Зазначу, що у перші роки російсько-української війни чимало нас, журналістів, активно допомагали волонтерам, і ця історія також пов’язана з волонтерством. Власне, про це розповів Олекса Тимощук. “Історія “Фронтового Кобзаря” розпочалась із випадкового знайомства з бахмутською волонтеркою з ГО “Бахмут український” Світланою Кравченко. Вона помилилася номером і випадково потрапила на мій телефон, намагаючись домовитись про… поліетиленову  плівку, — розповів Олекса. — Я хоч розумів, що волонтерка не туди потрапила, але уважно вислухав її. Ось так ми познайомилися і вже продовжили спілкування. Згодом вона телефонувала, просила книги, вживаний одяг для хлопців, які ремонтують машини. Для розвідників ми з колегою Наталкою Антонюк домовлялись за м’ясну тушонку в фольгованих пакетах, бо такі ємкості дуже виручають у польових умовах: вони від тіла теплі, легкі, витягли — з’їли. І закопували, щоб слідів не було.

А якогось дня Світлана Кравченко телефонує і каже: “Книжки — це добре. Але є потреба в “Кобзареві”, і саме, щоб можна покласти в кишеню. Чи можна це зробити?”. Я почав міркувати, як це зробити. Адже “Кобзарів” потрібно не один-два, а багато.

В результаті після котрогось заходу в бібліотеці письменник Петро Маліш, тодішній директор обласного архіву Володимир Байдич, директор еколого-натуралістичного центру учнівської молоді Василь Климчук, працівник обласної ради  Микола Панасюк, директор видавництва “Поліграфіст” Сергій Федоченко і я обговорили ідею та її деталі. Володимир Байдич запропонував, щоб передмову написав саме Павло Гірник. Ось так почалась ця історія”.

Коли постало питання коштів на папір, друкарські послуги, стало зрозуміло, що потрібно шукати благодійників, звертатися до друзів та знайомих. Але книга була необхідна, бо це був запит хлопців на передову. Як відмовити? “Я подзвонив Світлані і кажу, поясни: чому раптом у хлопців в окопах з’явилося бажання до віршів Шевченка? Вона відповіла: “Я для себе аналізувала і зрозуміла, що відбулося переосмислення Шевченка в сучасних умовах. Тобто того Шевченка, який вивчався в школі, і того, якого потребують хлопці в окопах. Геніальність Шевченка в тому, що кожне покоління знаходить у ньому потребу, знаходить якісь особливості, які лягають на душу”.

Далі Павло Гірник почав із шеститомника  творів Шевченка вибирати вірші й уривки з поем. “У той же час знову подзвонила Світлана з Бахмута. Нагадую, вже тоді це було за 20 км від фронту. Каже, запитувала в хлопців, з якими постійно зустрічалась, що вони хотіли б, аби в цьому виданні було. І надіслала список найменувань творів. На той час Павло вже підібрав, що вважав необхідним помістити в книжечку. І коли я порівняв, то на 70 відсотків потреби хлопців і вибране Павлом збігалося. Тільки 30 відсотків додали бійці. Таким чином сформувався список”, — розповів Олекса.

Ще одна унікальна історія, пов’язана з “Фронтовим Кобзарем” — прижиттєвий оригінальний фотопортрет Шевченка, зроблений у 1858 році, вміщений у книжці для бійців. Це вже знахідка власне Олекси Тимощука. Оригінал цього знімка, як писав у післямові до книги Тимощук, зберігається в Яніни Шкоди, представниці родини Шевченка по лінії його старшої сестри Катерини Григорівни Красицької. Цей фотопортрет свого часу передали онукові Катерини Єгору Красицькому.“Я згадав, що оригінал цієї фотографії зберігався в мене три роки разом з архівними записами. Я тоді все оцифрував, і коли з’явилася можливість, відправив і оригінал, і архівні записи в музей Тараса Шевченка в Знам’янці Кіровоградської області”, — каже дослідник.

А потім довелось ледь не з шапкою ходити, збираючи буквально по копійці на друк. “І коли тираж вже готовий лежав у Федоченка в друкарні, я подумав: цій книжечці шлях стелиться не на полицю в бібліотеку, а в пекло, на фронт, — продовжує Олекса. — Тому подзвонив своєму товаришу, протоієрею, священнику тоді ще УПЦ КП, отцю Василю Беринді в Олешин і попросив освятити фронтові книжки. Він погодився. А Василь Климчук, у якого якраз діти були на котромусь із гуртків в еколого-натуралістичному центрі учнівської молоді, привіз їх у друкарню. І діти були при освяченні. Коли ця церемонія закінчилась, Василь Васильович каже: “Раз тут є діти, і ми відправляємо наші “Кобзарі” на фронт хлопцям, то нехай книжки підпишуть побажаннями. Це були діти від 9 до 13 років. І перша партія, яка пішла на фронт, була з дитячими підписами. Коли ці перші книги дійшли до Бахмута, Світлана передзвонила і попросила: “Нехай діти з різних шкіл, можливо, з різних міст чи сіл Хмельниччини, підпишуть решту тиражу. Бо це вже не просто книжка, а оберіг з дитячими побажаннями”. І весь тираж бійцям підписували наші діти”.

І неймовірне закінчення історії. До Олекси зателефонувала однокурсниця, з якою бачився на зустрічі випускників журфаку Київського університету, розповідав про хмельницький “Фронтовий Кобзар”. І через рік вона телефонує: “Я була я в Каневі в музеї Шевченка, там лежать два ваших “Кобзарики”. Вона запитала працівниць музею, звідки ці книжечки? А ті розповіли, що приїжджали хлопці прямісінько з фронту, “у пікселях, все при них” і подарували музею ці дві книжечки. Ось такий шлях книги – крізь всю Україну.

Майже післямова. Коли у 2022 році під Бахмутом вже точилися близькі бої, Олексій хвилювався, намагався розшукати Світлану. “Я десятки разів набирав її номер, виклик іде — і все. І тут раптом вона сама дзвонить з Дніпра. Я почав розпитувати, як, що… Адже у неї дві доньки, які на той час вчилися в Києві. “Де твої діти?” “Де вони можуть бути? Обидві в ЗСУ”.

А волонтери, до речі, продовжували допомагати місту-фортеці, коли бої вже були на околицях Бахмута, все прострілювалося. Там все ще був гуманітарний склад, на який волонтери возили допомогу військовим і цивільним. Через два тижні Бахмут довелося покинути. У його руїни увійшли окупанти, “нащадки” тих, хто знищував Шевченка, Україну й українців. Але їм так і не збагнути, очевидно, ніколи, що ми — нація, прошита боротьбою за свободу, прошита Шевченковим гнівом і його любов’ю, до останнього подиху, — до рідної України.

Тетяна Слободянюк