“Гаряче” літо хмельницької гімназії: найбільше медалістів і пожильців-переселенців
Червень — традиційний місяць освітніх фінішів: останні дзвоники, випуски, атестати, медалі… А цього року все відбувається з означенням “онлайн” і нагадуваннями про повітряні тривоги. І про таке цьогорічне шкільне прощання написав на сторінці у Фейсбуку міський голова Олександр Симчишин: “Сьогодні вручили медалі нашим випускникам-відмінникам: 161 золоту та 36 срібних. Це точно найскладніший випуск. Цим молодим людям довелося пройти різні випробування — дистанційне навчання, карантин, війну. Навіть сьогоднішнє вручення медалей перервала повітряна тривога. І понад 40 хвилин ми спілкувалися з ними про Українське майбутнє в бомбосховищі. Але вони своєю працею і стараннями впродовж 11 років заслужили на цей день. Ніякий “рускій мір” не може його забрати!”
…Дитяча пісочниця та ігровий майданчик у дворі, гори іграшок і ряди вішал з гуманітарним одягом для пожильців-переселенців у гамірних коридорах. Єдине, що нагадувало у цьому тимчасовому хостелі освітній заклад, найстаршу хмельницьку гімназію №1 імені В.Красицького, це репетиція випускного вальсу кількох десятків одинадцятикласників на подвір’ї, які готувались до скороченого, та все ж святкового балу. Як прожила цей найважчий освітній рік гімназія, котра першою в місті, ще у 1990 році, здобула статус закладу нового типу? Чи залишаться в Україні наші випускники, чи не розпорошиться по всьому світу через воєнну загрозу наш інтелектуальний потенціал? Чи вплинула дистанційна освіта на рівень освіти, на соціалізацію учнівської молоді?
Про це — в розмові з директором закладу, відмінником освіти України Святославом РАТУШНЯКОМ.
— Ми думали, найважче, що може бути, це — онлайн під час ковідного карантину. Хоча ми дуже швидко до нього призвичаїлися, успішно освоїли платформу Google Classroom. Але найбільше змін в наше життя, звісно, внесла війна. Чимало наших дітей опинилися за межами країни. Деякі вчились і в двох школах, до прикладу — і в нас, і в Польщі, чи в Німеччині, в Англії, в США, де перебували і перебувають досі.
— Зараз спрощений процес завершення навчального року, мультипредметний тест також менш складний, ніж попередні. Все це вплине на якість набору до вишів? Загалом на якість освіти, її вимоги?
— Звісно. Але дуже правильно, що все-таки залишили ЗНО навіть у форматі мультипредметного тесту. Тому що попередньо взагалі йшла мова про скасування ЗНО. Щодо самого змісту тесту, то тут є, звичайно, є питання. Якщо випускник хоче вступати до медичного чи технічного вишу, як перевірити його знання з хімії, фізики, біології? Чи на спеціальність, пов’язану з англійською мовою, перекладами? Тобто, в цей тест можна було передбачити відповідні завдання з інших предметів. Адже діти готувалися, працювали з репетиторами і т.д. Тобто, варто було б додати, на вибір випускника, також предмет іншого освітнього профілю. Але, в загальному, мультипредметний тест — це краще, ніж його не було б.
— У вашому закладі завжди були вагомі перемоги вихованців на регіональному, всеукраїнському, міжнародному рівнях. Виходячи з нинішніх реалій, як ви закінчили цей навчальний рік з дуже тривалим онлайном, сигналами тривоги, сховищами, евакуаціями?
— У нас три одинадцятих класи, відповідно 88 гімназистів, з них 21 отримали золоті медалі, п’ятеро — срібні. Але в нас немає гонитви за медалями, головне, що високі результати діти стабільно показують і в 10-ому, і в 11-ому класах.
— Які плани у випускників? Адже важливо, щоб інтелектуальний потенціал залишався в Україні. Чи багато обирають для вступу закордонні виші?
— На жаль, за час війни орієнтовно третина наших випускників знаходилась і зараз знаходиться за межами України. І, зрозуміло, що, враховуючи всі наші події, багато закордонних вищих навчальних закладів надають преференції майбутнім українським студентам. І чимало вже й наших випускників обрали закордонні виші. Орієнтовно, це близько 20 наших учнів, але, думаю, ця кількість може бути більшою. Причому, географія різна — Польща, Німеччина, Канада, США, Словаччина, Бельгія, Великобританія. Це говорить про те, що на Заході наших дітей вже побачили, оцінили, і ми отримуємо позитивні відгуки про освітню підготовку українських учнів.
— Чи можна зараз змінити ситуацію, щоб український інтелектуальний потенціал не “вивітрювався” з країни з такою швидкістю?
— Війна внесла дуже відчутні корективи. Раніше в нас 3-5 випускників обирали навчання за кордоном, а тепер тенденція інша. Причому, це стосується ж не лише нашої гімназії, а й української освіти загалом на цьому етапі життя. Які наші сподівання? Сподіваємося, що наші студенти отримають вищу освіту за кордоном і повернуться відбудовувати рідну Україну. Тому що роботи буде багато, заробітні плати будуть пристойними, і на це ми розраховуємо.
— Святославе Петровичу, гімназія зараз живе в новому ритмі, тут мешкає багато вимушених переселенців: звісно, це необхідно зараз. Як ситуація розгортатиметься далі, адже заклад потрібно готувати до нового навчального року?
— З перших днів березня у нас відкритий центр тимчасового перебування переселенців, але тимчасовість оця поступово переросла у постійність. І ми розуміємо ці обставини. Дехто з переселенців живе вже тут четвертий місяць. Крім нашої гімназії, цим центром опікується ще громадська організація “Шанс на життя” і швейцарський фонд із розмінування. “Шанс на життя” займався вивезенням людей з небезпечних територій, досі опікується матеріально-технічним забезпеченням, харчуванням, засобами гігієни. Допомагають і наші батьки, і громадські організації. Швейцарський фонд із розмінування раніше перебував у Маріуполі, а з моменту окупації його працівники переїхали до нас, оскільки займатися своєю безпосередньою діяльність вони в Маріуполі зараз не можуть. Завдяки їх підтримці ми придбали душові кабіни, пральні машини, посуд. І на сьогодні гімназія перетворилась у такий собі хостел, щодня мешкають 100-110 людей, з них близько 25 — діти. Постійно працюють душові, пральні машини, люди харчуються, наші кухонні працівники тричі на день готують їжу, допомагають волонтери. Ми зробили також кінозал, надаємо можливості доступу до Інтернету, у дворі для малюків обладнали пісочницю. Дали клич нашим батькам — допомогти з велосипедами, самокатами, іграшками — ось вони тепер при вході, діти користуються. Тобто, намагаємося забезпечувати і дорослих, і маленьких всім, чим можемо, і чим потрібно.
— У яких приміщенням мешкають переселенці, адже мова йде про тривале перебування понад сотні людей?
— Люди по 10 чоловік мешкають в класних кімнатах. Поставили там розкладайки і двоярусні ліжка для дітей. Громадські організації, наші батьки знайшли абсолютно нові матраци, постільну білизну. Спілкуючись з цими людьми, чуючи їхні історії, вжахаєшся, бо росіяни влаштували справжнє пекло, з якого люди намагаються вирватись, врятувати дітей. Багатьом вже й немає куди повертатися. Тож живуть вони в нас не від доброго життя чи бажання мандрувати, тому маємо їх підтримувати, допомагати. З іншого боку, освіта має вже зараз готуватися до нового навчального року, за літо потрібно підготувати нормальні умови для навчання дітей. Тому в кінці червня людей будуть переселяти в інші установи, де також будуть надані належні умови.
— Обов’язковою умовою для відкриття шкіл є наявність у них чи поблизу обладнаних укриттів. Чи має гімназія відповідне сховище?
— Будівля достатньо стара і належного сховища тут немає. А в нас навчається 760 учнів. У нас є приміщення подвійного призначення, напівпідвальні: гардеробу, буфету, їдальні. Ми зараз переобладнуємо їх для перебування під час тривоги. Але там може укритися третина дітей і працівників. Ще дві третини зможуть перебувати в сусідніх із гімназією будівлях, де є великі підвали, облаштовані під сховища. І нам потрібно буде дві-три хвилини, щоб евакуювати туди старших дітей і працівників.
— Міська влада сприяє в цьому?
— Так, на це є відповідна вказівка міського голови, щоб провести аналіз укриттів і максимально забезпечити для освіти можливість навчатися офлайн. Тому в кожну школу і до нас безпосередньо приходили представники МНС, міської ради і провели аналіз ситуації: що є, що треба зробити, щоб навчальні заклади запрацювали з 1 вересня.
— Незважаючи на дуже складну нинішню ситуацію, освіта готується вже реально працювати в умовах Нової української школи (НУШ), адже в цю реформу вже вкладено дуже багато ресурсу. Чи готова гімназія до роботи у НУШ?
— Так, реформа вже йде п’ятиий рік, і ми не сиділи, склавши руки, в очікуванні. Наші педагоги протягом усього цього часу навчалися на семінарах, курсах. Минулого року ми зарахували на навчання 5-й клас, який навчався в форматі НУШ. І ми тепер з цим класом далі пілотуємо проєкт НУШ. Тобто, разом обираємо навчальні програми, підручники, аналізуємо, як це все працює, що потрібно змінити і т. д. Ми постійно на зв’язку з міністерством освіти, з нашим інститутом післядипломної освіти, інститутом модернізації змісту освіти, звітуємо, ділимось досвідом, аналізуємо. І в цьому році до нас прийшли вже три НУШівські класи, ми вже знаємо, які підручники кращі, як будувати процес навчання. Наші педагоги, які в минулому році проходили відповідну підготовку за прогрмою МОНУ, діляться з колегами всієї області досвідом, і не припинили цього і в умовах війни.
— Яка основна парадигма НУШ, яка змінює саму філософію освіти?
— Це — дитиноцентризм. Це максимальне наближення змісту освіти до реальних потреб життя, до практики. Тобто, це здобуття умінь і навичок, використання їх дітьми. І ці уроки носять не лише навчально-прикладний, а й патріотичний характер, формують громадянські компетентності. Ми обрали курс “Україна і світ: вступ до історії та громадянської освіти” для 5-го класу, рекомендований МОНУ. І нинішній час довів, що Україна сильна патріотами, громадянським духом. У червні цього року Міністерство освіти і науки затвердило заходи щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання в системі освіти України до 2025 року. І серед основних складових національно-патріотичного виховання в концепції виокремлені громадянсько-патріотичне, духовно-моральне, військово-патріотичне та екологічне виховання. І ось тут ще одна відповідь на запитання, чи залишатиметься в Україні наша молодь? Якщо любов до Батьківщини стає стержнем виховання, то відповідь однозначна: цінують і бережуть те, що люблять.
Тетяна Слободянюк
