Господнє диво вплинуло на його життєвий вибір

Священнослужитель Української греко-католицької церкви отець Анатолій здобув три вищі освіти, вміє майструвати, писати картини і каже, його таланти — від Бога. А чимало жителів Хмельниччини переповідають одне одному, що наділений отець і даром, який допомагає людям позбуватися нещастя і родинних проблем…

Страшна буря не зачепила
— Таке не забудеться ніколи. Ще хлопчаком я погнав пасти корову з телям за селом. Незадовго бачу: чорна хмара закриває небо, суне все ближче. Зривається страшний вітер. Хапаю мотузку через плече і тягну корову. Вона пручається, бо ще не наїлася, теля втікає. Я, переляканий, зі всіх сил тягну мотузку. Починаю молитися, а вітер такий, що кидає з ніг. Всю дорогу молився. Ступив на свою вулицю, а буря вже лютує. І раптом по обидва боки від мене, над головою наче захисний купол утворився. Я йду з коровою і телям “коридором”, біля нас все тихо і спокійно. Тільки зайшов у хату і тут така страшна злива з градом. Лише завдяки Господній милості я залишився неушкодженим, — розповідає отець Анатолій. — І тоді моє бажання служити Богу, бути священником стало в рази сильнішим.
Після закінчення 11 класу, маючи гарний голос, відмінний музикальний слух, я вступив до Чортківської Дяківсько-регентської школи при музучилищі. Закінчив його з червоним дипломом і здобув спеціальність “Дяк-диригент церковного хору, організатор культзаходів”. А вже потім у 1997 вступив до Тернопільської вищої духовної семінарії імені Йосипа Сліпого УГКЦ, в якій навчався майже сім років на священника. До речі, зі 120 абітурієнтів вдалося вступити 20. Моя мрія стати семінаристом здійснилася.
Вітаючи з такою подією, двоюрідна сестра — монахиня написала мені: “Нічого не проси в Бога, окрім мудрості та любові”. І в своїх молитвах я й справді завжди просив, щоб Бог дарував мені свою любов. Коли я був на 5-му курсі, одного пізнього вечора залишився помолитися наодинці у каплиці семінарії. Усі розійшлися спати, а я, стоячи на колінах, довго молився перед іконою Пресвятої Богородиці. Коли до завершення вже четвертого кола Вервиці залишалося три зернятка, здалося, я вийшов із тіла. Почув голос: “Ти просив у мене любові, давай Я тобі наллю”. І на мене наче полилося рідке золото. Відчув його тепло, бачив сяйво. Мене охопило відчуття особливої благодаті. Це ще одне диво, яке дало мені можливість переконатися: Господь чує, що просиш.
Ще в семінарії мені запропонували продовжити навчання в Римі. Але коли я спитав поради свого духівника, він сказав, щоб я відмовився, а віддав людям те, що маю. Так було і, коли з’явилася ще одна подібна можливість. Духівник-наставник знову сказав віддати людям те, що маю, і зачекати з поїздкою. Лише згодом я зрозумів, що він бачив у мені те велике і щире бажання служити Богу та вірив, що на цьому шляху мені багато вдасться.

Маніпулятори “істинної віри”
Мені й справді вдалося збудувати три храми — у Деражні, селі Згарок, у Хмельницькому, допомогти багатьом людям, а також відстояти перед недоброзичливцями храм і його громаду в Деражні.
— Що ви маєте на увазі, коли кажете “вдалося відстояти”?
— Після закінчення семінарії я переїхав до Хмельницького. Разом з отцем Іваном ми проводили богослужіння у пристосованому приміщенні, бо будівництво храму лише розпочиналося. А за тим почав служити у Деражні. Це не подобалося настоятелю місцевої церкви московського патріархату. Почалися погрози, були різні перевірки, навіть працівники СБУ мною цікавилися. Дуже непростий період був для мене у перші місяці служіння. Та, на щастя, кількість парафіян зростала. Все більше людей хотіли чути молитву зрозумілою їм рідною мовою, хотіли, щоб у молитвах згадували воїнів АТО/ООС, врешті хотіли відмежуватися від всього московського.
А кураторами багатьох церков московського патріархату, як відомо, були феесбешники, ідеологію руського міра поширювали і серед віруючих. Одним із завдань московсько-кагебістської церкви був і розвал Української греко-католицької церкви, а цим — знищити споконвічні мрії українців про свою церкву.
— І до яких дій вони вдавалися?
— Під виглядом монахів із Чехії на Львівщину, де найбільша кількість церков УГКЦ, прибуло кілька осіб. Дивним чином, без рішення священного синоду, по суті, самовільно, ці ченці Догнал і його прибічники висвятилися на єпископів і намагалися зареєструвати Українську правовірну греко-католицьку церкву. У державній реєстрації їм відмовили, проте вони знайшли контакти кожного зі священників Української греко-католицької церкви і розпочали свою пропагандистку роботу на розкол УГКЦ, нас просто “засипали” їхньою друкованою продукцією. У Деражню навіть приїхали, але я категорично відмовився підтримати самозванців. І вони розпускали чутки, що я начебто знищив святу річ із церкви, погрожували анафемою. На допомогу їм в Україну прибули так звані монахині-контемплятивні молитовниці. Навіть у моєму рідному селі на Тернопільщині вони проводили підривну пропагандистську діяльність, маніпулювали людьми. Після спілкування з ними окремі черниці з монастиря заявили рідним, що їм не ту віру прищеплювали. Заїжджі “правовірні” працювали під прикриттям фсб, і ці монахині були добре навчені бойовим мистецтвам. Коли виникла бійка між ними та місцевими, які вже не хотіли чути їхньої брехні, монахині показали, на що здатні.
Незадовго після цього 20 священників УГКЦ зі всієї України, серед яких був і я, поїхали до Польщі вивчати у педагогічній академії предмет кризової психології і психоманіпуляцій, які застосовують різні секти. Ми мали стати своєрідною “гарячою лінією” для тих людей, які постраждали від маніпуляцій подібних ідеологів руського міра.
— Церкви московського патріархату використовували, щоб витісняти з України українське. Але й у час страшної війни окремі батюшки московської церкви не погоджуються розірвати зв’язок з УПЦ?
— Переважній більшості священників, які навчалися в семінаріях московського патріархату, так “прополоскали” мізки, що вони бояться бути проклятими. Інші ж і справді залишаються негласним союзником політиків, ідеологів для відстоювання політичних та особистих інтересів. І тому вичікують, а раптом ситуація зміниться. Вони продовжують маніпулювати людьми, нав’язуючи ідею “істинної віри”. Але, як бачимо з багатьох прикладів, ті, хто найбільше захищає “істинну віру”, насправді думають не про Бога.

Ти є пензликом у руках Ісуса
— Отче Анатолію, вас можна назвати священником нової генерації. Адже попри служіння у церкві ви продовжуєте навчатися, вдосконалюватися…
— Я вважаю, чим більше знаєш, тим упевненішим будеш у житті. Знання можуть стати порятунком. Від батька я навчився столярувати. І, до прикладу, сповідальницю у храмі виготовив своїми руками, як і Розп’яття. Плащаницю на полотні теж написав я і кілька подарував для інших храмів. Умію вишивати, плести. А ще мурувати, плитку класти, можу виконати інші будівельні роботи. І в цьому храмі багато чого зробив власноруч. Я завжди прагнув нових знань і вдосконалення як особистість. Як вже сказав, закінчив музичне училище, граю на багатьох інструментах, я магістр Богослов’я, магістр психології, вивчав соціальну педагогіку, навчаюся час від часу на платформі “Прометеус”, про що маю відповідні сертифікати. А на сьогодні я є студентом Львівського національного медичного університету Данила Галицького, навчаюся на кафедрі Душпастерської клінічної психології.
Навчатися, пізнавати нове, вдосконалюватися — це правило поширюється на всю родину. Дружина здобула економічну освіту, закінчила Католицький університет за спеціальністю “Вчитель християнської релігії та етики”, також вона магістр психології.
До речі, ті, хто хоче вдалого шлюбу, мають розуміти: якщо чоловік приходить додому з хорошим настроєм, то цю позитивну енергетику дружина подвоїть. А від його поганого слова, недоброго погляду — обов’язково зросте негатив.
— Отче Анатолію, ходять розмови про ваш особливий дар, що можете виганяти з людини злі сили, допомагаєте позбутися порчі.
— Людям властиво перебільшувати. Але такі розмови з’являються небезпідставно. Коли служив у Деражні, з сусідньої громади якось телефонує жінка, розповідає, що за місяць вже третя корова сказилася. Чи можете допомогти? — питає. Кажу, можу прочитати молитву за худобу, за успіх у справах, за родину, інші. Можу поблагословити. Так і зробив. Через два тижні знову дзвінок: хочемо купити хату, а там вся сім’я вимерла. Посвятіть, помоліться, просять. З’ясовується, їм розповіли односельці, що з коровою все добре, почала доїтися, не б’ється. І вони теж звернулися до мене зі своєю проблемою. Зараз живуть у новій оселі щасливо. А коли ще до однієї жінки приїхав посвятити хату, то вона розплакалася, каже, що то Господь мене послав, бо перед цим саме я їй приснився.
Вже коли служив у Хмельницькому, привезли до мене дівчинку з унікальним даром: вона бачила як янголів добра, так і нечистих. Бачила душі, які блукають цвинтарем, бо за них нема кому молитися… Не знала, як із цим справлятися і це дуже її тривожило. Я ревно молився над нею, потім вона посповідалася, причастилася. І я безмежно радію, що в її душі поселився спокій, що темні сили не змогли заволодіти нею.
Потім приходили інші люди і казали: “Чули, що ви зцілюєте”. Відповідаю, лише Бог зцілює, а я лише провідник між Ним і віруючими. Сестра-монахиня колись написала мені: “Пам’ятай, ти є маленьким пензликом у руках Ісуса, який малює свій образ у душах вірних”.
А щоб прохання дійшло до Бога, я багато і щиро молюся. Наведу один досить не звичний, але реальний приклад. У Львові одна жінка прийшла до церкви і сказала, що хоче замовити “Григоріанку”, тобто 30 служб Божих поспіль, за упокій… Леніна. Спочатку священники відмовили, він же не похований і таке інше. Але вона дуже просила. Послухали. Через три дні жінка прибігає і благає, щоб припинили молитися. Розповідає, що три ночі він їй сниться і кричить: “Мені пече, це мені не допоможе! Не роби цього!” І це одне зі свідчень потужної сили молитви. Зараз з’являються нові, не менш проникливі, мудрі, які зцілюють душу віруючої людини.

“Достукатися” до серця людини
— Ви настоятель церкви святого Миколая Чудотворця, але ще й капелан. Розкажіть про це детальніше.
— У Хмельницькій міській лікарні, на території якої розташована наша церква, проходять лікування багато військових. Як медичний капелан, намагаюся, щоб вони відверто поговорили, щоб звільнили душу від того, що гнітить. Працюю також з сім’ями поранених і загиблих. Мама одного полеглого захисника розповіла мені, що після загибелі сина не могла переступити поріг церкви, нарікала, що Бог не повинен був допустити втрати єдиного сина. Все змінилося, коли її найближча подруга прийшла до неї в сльозах, побита. Син повернувся з фронту з порушеною психікою, вигнав маму з дому… І після цього моя співрозмовниця подивилася на свою ситуацію по-іншому. “Моєму синові, — каже, — Господь дав легку смерть, не мучився він, не страждали і його найближчі”.
Доля звела мене з представниками Хмельницького полку “Бойового братерства України”, у якому я виконую завдання і військового капелана.
На завершення додам, що присутність Бога у своєму житті відчуваю постійно. І дуже хочу, щоб якомога більше людей впустили його в своє серце. Бо тільки в ньому — розрада, зцілення, істина і любов…

Світлана Шандебура