Хмельницькі педагоги: алгоритми відпрацьовані, але живе спілкування з учителем ніщо не замінить
Вікна цокольного поверху закладені рядами мішків з піском, у величезних коридорах і десятках класів та навчальних кабінетів — пустка. Замість звичних дзвінків з уроків завмерлу тишу розтинають лише сигнали тривоги, які долинають з вулиці. Такою ЗОШ №25 ім. Івана Огієнка, одна з наймасовіших хмельницьких шкіл, де здобуває освіту майже дві тисячі дітей, працює понад сотня педпрацівників, підійшла до фінішу нинішнього воєнного навчального року. Як і в усіх закладах Хмельницької тергромади, навчальний рік тут завершиться 3 червня, в режимі онлайн. Як виживала, як працювала школа в умовах цього надважкого року, який поглинула дистанційка? Спочатку через епідемію коронавірусу, згодом, у другому семестрі, випробовувала війна з усіма її загрозами та руйнацією традиційного життя. Про це розповідає заступниця директора з навчально-виховної роботи Наталія КУШЛАК.
— 24 лютого на світанку я почула повідомлення про російське вторгнення і вийшла на ганок будинку: у небі в цей час вже пролітала ракета. І це був перший шок. Що буде зі школою? Незабаром здзвонилися з директором, Іваном Григоровичем, з департаментом освіти, аби знати, як діяти. Звісно, очне навчання, до якого ми щойно приступили, було відмінено. Знову — дистанційка. Епідемія нас підготувала до неї, незадовго, в січні, був тритижневий дистанційний період, тому ця система в школі добре відпрацьована. А ще восени ми провели багато семінарів щодо різноманітних онлайн-застосунків, і вчителі це використовували на практиці. Не просто у вайбер давали завдання, а працювали з українським сервером “Школа онлай”, зокрема, з Google-формами, де зібрані топ-лайфхаки ефективного використання онлайн-сервісу. Але були перешкоди в сенсі моральному, психологічному: здавалося, що все це — страшний сон, який так само несподівано закінчиться, як і з’явився. Але свідомість підказувала, що це не закінчиться швидко, і тривога за державу, за життя людей, за дітей не зникала. У цей же час хтось виїжджав, хтось залишався. У мене позиція була сформована чітко: я нікуди не їду з України, я ніколи свою землю не покину, як би важко не довелося. Але дуже тривожилась за доньку, вона була вагітна на крайніх термінах. Наша Варвара, моя третя онука, народилася 20 березня тут, в Хмельницькому.
— Як дізнавалися про учнів, педагогів, їх готовність до освітнього процесу? Адже в перші дні важко було зорієнтуватися, хто де знаходиться, чи зможе працювати?
— Ми розпочали навчання після вимушених канікул 9 березня. Але ще під час канікул ми кожного дня моніторили кількість педагогів та учнів. А з 19 березня щоденно подаємо звіти у департамент освіти про наявність учителів і учнів. Робимо це дуже толерантно, не допитуючись, хто де перебуває. Головне — урок. Спочатку підключалося мало дітей, батьки переважно навіть не говорили, де вони знаходяться.
На сьогоднішній день працюють всі 110 педагогів, двоє займаються з учнями дистанційно, з-за кордону. 1764 учні на сьогодні залишилося в школі. Є 64 переселенці. 40 наших учнів навчаються за кордоном. Найбільше в Польщі, є в Італії, Данії, Бельгії, Німеччині, Прибалтиці, навіть в США. У Польщі, щоправда, навчаються в місцевих школах. Одні вже повертаються, інші й зараз виїздять: троє учнів зараз виїхали за кордон.
— Як почуваються зараз діти? На Вашу думку, брак спілкування відчутний?
— Знаєте, через усі ці події наші діти зараз існують, наче в капсулі. Я говорила з одинадкласниками.Вони дуже чекали випускного вечора. Перше питання, яке одинадцятикласники задали класному керівнику, коли розпочалась війна: невже в нас не буде випускного? Вони мріяли про цей випуск, останній дзвінок. Мріяли і наші, і ті діти, які втекли від війни — з Маріуполя, Харкова. До речі, харків’яни вже від’їжджають. Є ще з Ірпеня, Макарова, Києва: вони також зараз повертаються в свої міста, або переключаються на свої школи.
— Електронні щоденники себе виправдали?
— Ми їх не вводили. Чому? Тому що в діючому форматі вони дублюють паперові носії, тобто це подвійна документація, подвійна робота для вчителя. По-друге, з екрана важко робити оцінювання. Щоб електронні щоденники “працювали” належним чином, ґрунтовно, потрібно нарешті відмовитись від паперових. Хочу підкреслити: е-щоденики виявились дуже потрібними в умовах війни, коли паперова документація може бути знищена пожежею, вибухом і т.д. Але треба позбавити учителя дублювання, це зайва витрата часу.
— Якщо продовжити тему онлайн-навчання, чи дотримуються педагоги санітарних норм навантаження учнів? Адже є гіперпедагоги, які “забирають” час у свого колеги, і тоді домашня підготовка з різних предметів не раціонально розподілена. Чи є регламент, який обмежує кількість завдань?
— Так, учитель повинен пам’ятати про відчуття міри. І головне: є розклад, який контролює адміністрація, хто які завдання дає і скільки. За визначені рамки урок не повинен виходити. Цього вимагають обов’язкові санітарні норми. Якщо батьки переконані, що дитині надто багато задають з певного предмета, потрібно звертатися до вчителя, до адміністрації. До прикладу, якщо на уроці розв’язали три задачі, то додому задається лише одна. Тобто, домашнє завдання — це лише 20 відсотків урочного матеріалу, а не 50%. До речі, основна робота в Новій українській школі (НУШ) — робота на уроці. Дома — підтримуюча. Учнів не варто, особливо зараз, перевантажувати домашніми завданнями, презентаціями, повідомленнями. Діти це можуть робити лише за бажанням, для додаткового балу в оцінюванні. Я, до речі, сама готую презентації, не перекидаю цю роботу на дітей. І батьки мають ці питання обговорювати з адміністрацією, щоб виробити оптимальне рішення.
— Фахівці визначили, що дистанційне навчання понижує рівень освіти наших дітей, і цей рівень в межах 30 відсотків. Така тривала теперішня дистанційка — це вже освітній мінус?
— Так, це вже мінус. Тому що діти втрачають соціалізацію. Живе спілкування ніщо не замінить. А нині освітні потреби у дітей знижені. До того ж, спілкування учителів і учнів теж ослаблюється. Коли перед педагогом тривалий час лише темні екрани, це психологічно важко.
— Останній шкільний дзвоник прозвучить в режимі онлайн?
— Так, на жаль. Але щодо випусків, то, за бажанням батьків, можна зустріти свято невеликими групами дітей. Атестати отримають в нас 77 випускників. Є четверо переселенців. Майже всі наші випускники складатимуть мультипредметний тест, це можна робити в будь-якій країні. Це тестування дуже важливе: за ним буде проводитись вступ до українських вишів. Нам дуже важливо все зробити, щоб наші діти залишались в Україні, навчались в наших університетах, не розпорошувались за кордоном.
— Як обладнане сховище у вашій школі? Адже МОНУ проінформувало, що очне навчання в наступному навчальному році розпочнеться в закладах, які обладнані відповідними укриттями.
— У нас надійне укриття. Але хочеться сподіватись, що ховатись не буде потреби. Адже освіта входить у дуже відповідальний період: з наступного року починає працювати НУШ. За цією освітньою реформою вже працювала чотири роки початкова школа, тепер це п’ятикласники. Ми плануємо відкрити вісім п’ятих класів. Це 250 дітей, які розпочнуть навчання в НУШ. Ми вже замовили підручники, а електронні версії підручників у нас є. Протягом літа педагоги мають ґрунтовно засвоїти всі нові вимоги, нові програми. Фактично, це нова філософія освіти.
Також очікуємо майже 200 першокласників. Проте скільки буде разом з переселенцями, ще точно не відомо, документи можна здавати батькам до першого вересня.
— Наші педагоги гідно тримають стрій: не лише працюють з учнями, а й активно волонтерять, допомагають фронту і переселенцям. Наталіє Пилипівно, що Ви побажаєте колегам на фініші цього особливого навчального року?
— Знаю, що всім нам дуже хочеться зайти в клас і побачити за партами дітей. Спостерігати, як вони, схиливши голівки, пишуть у зошитах: це таке відчуття любові до них, бажання, аби їх життя успішно склалося. А зараз ми хочемо, аби українські діти, всі наші випускники залишались живими й неушкодженими, особливо ті, кому доводиться захищати Україну. І бажаю натхнення, віри, безмежної любові до України, бо нам усім разом працювати на перемогу, на нашу українську освіту і дати гідне майбутнє нашим дітям.
Розмовляла Тетяна Слободянюк
