Хмельницькому – 591: головний захід – благодійний ярмарок на підтримку ЗСУ

 День міста, який припадає на ці вихідні, традиційних масових заходів не буде, оскільки це й недоречно, й небезпечно. Про це повідомив заступник міського голови Микола Ваврищук. Але деякі заходи все ж відбудуться. Зокрема, місто вшанує героїв, які полягли на полях битв, захищаючи Україну від російських загарбників. Однозначно, буде молебень за наше місто, за наших бійців, за хмельничан, які сьогодні наближають нашу перемогу, працюючи в тилу. Будуть спортивні змагання, але головний захід –  благодійний ярмарок, який відбудеться біля кінотеатру Шевченка, де вже 7 місяців працює штаб переселенців. Кошти збиратимуть на дрони для ЗСУ. З нагоди Дня міста  хмельничани ділилися своїми думками.

 Людмила ГОЛОВКО, директор КП “Хмельницький міський центр первинної медико-санітарної допомоги №2”:

— День міста для хмельничан — одне з найулюбленіших свят. Воно завжди було в нас велелюдним, яскравим, пізнавальним, і ми в той день насправді відчували себе єдиною родиною. Сьогодні, коли в наш дім увірвалась біда, і ворог зухвало руйнує наші міста, шматує нашу землю, катує і вбиває цивільних людей, а матері над могилами оплакують своїх дітей — не до свят. Але горе нас об’єднало, і ми ще більше відчуваємо себе однією родиною. Хмельницький сьогодні по праву заслуговує називатися містом-рятівником, адже наша громада прихистила найбільшу кількість людей, які тікали вій війни, і всі вони також стали нашою великою родиною. Сьогодні в Хмельницькому найпотужніший волонтерський рух, до якого долучилися навіть наші діти. Місто максимально залучає усі фінансові ресурси і можливості, щоб якомога більше допомогти нашим військовим, виконує гуманітарну місію, допомагаючи мешканцям міст, які залишилися без засобів для існування. І при цьому в нас безперебійно працює громадський транспорт, ремонтуються дороги, забезпечуються лікувальні заклади, працює бізнес. Ми довіряємо нашим Збройним Силам, нашим захисникам, тримаємо кулаки за наших хмельничан, які на передньому краї боротьби з агресором, і наше завдання зараз — ще більше гуртуватися, а День міста ми обов’язково відсвяткуємо. Відсвяткуємо всією Україною, всім світом, коли здобудемо Перемогу, а ми її обов’язково здобудемо.

Тетяна МАРЧЕНКО, вимушена переселенка:

— Ми з мамою і двома донь ками приїхали до Хмельниць кого з Ізюма в квітні. Чоловік і мій брат у ЗСУ, і ми молимося, аби вони залишались живими. Те, що ми пережили, важко згадувати й досі. Мама — після недавньої онкооперації, діти — після бронхітів у підвалі, де ми ховалися три тижні, бо місто прострілювалося вдень і вночі. Наш будинок не вцілів. А двох сусідів, які померли в підвалі, ми поховали просто на подвір’ї. До Західної України добирались майже тиждень. У Хмельницькому зійшли з потяга, бо втомились їхати далі: хворі, вимучені. Головне, це вже був, у нашому розумінні, захід. Ще до війни в нас ходили розмови, що тут бандерівці, не обслуговують у магазинах тих, хто говорить поросійськи. Ця полуда впала з очей, як тільки ми зійшли на пероні. Там було стільки доброзичливих волонтерів, ніби на вокзал зійшлося все місто. Нас поселили в гуртожитку на Тернопільській. Одразу всіх оглянув лікар, приходили волонтери, приносили одяг, їжу, необхідні ліки. Ми вирвались з Ізюму, в чому були в підвалі. Тут маму поклали до лікарні, персонал дуже уважний. Ми продовжуємо жити на Тернопільській. Важко, звичайно, бо в втратили, все, що накопичи ли за життя. Але воно триває… Старша донька стала першокурсницею в 8-му ПТУ, а молодша в 6-му класі. Навчається у 27-й школі. Хмельницький чудовий. Тут так чисто на кожній вулиці, стільки затишних, незвичайних місць! Коли ми вперше вийшли погуляти вулицею Проскурівською, ми були приголомшені Алеєю героїв. Наче музей, і разом цим частинка реального життя. Ми почали говорити українською. Нас ніхто не примушував, і робимо це  не лише із вдячності до хмельничан, а й тому, що тут, у Хмельницькому, Україна увійшла в наше серце. Не знаю, коли ми повернемося в Ізюм, та й вже потроху відчуваємо себе хмельничанами.

Олександр МАКОВЕЙ, військовослужбовець ЗСУ, спецпризначенець, спортсмен:

— Для мене Хмельницький — це місто, де сформувався мій світогляд, тому що укра- їнізація у нас розпочалась рішуче, по всіх напрямах. І я цим пишаюсь. У 2014-ому я пішов добровольцем на війну, тоді це було АТО. І розумів, що захищаю не лише Донеччину, Луганщину, а захищаю своє рідне місто, свою сім’ю, донечку. Коли я після поранення відновив тренування і готувався, як спортсмен силовик, до “Ігор нескорених”, я відчував гордість, коли на п’єдесталі, під час нагородження, оголошували, що я з міста Хмельницького, чудового українського міста. Наша хмельницька команда брала також участь в світових “Іграх нескорених” в Монреалі, і це також для мене особливі моменти, як для хмельничанина. Коли на кордоні ще в кінці минулого року росія почала накопичувати війська, я знову з побратимами добровільно поїхав на схід ще до початку вторгнення окупантів. Там з хлопцями ми часто розповідали про наші рідні домівки. Хмельницький, виявляється, вже знали не лише по величезному товчку, а й по тому, що наше місто ошатне і дуже комфортне. Коли після другого поранення, в червні, я повернувся з шпиталю додому, я побачив, як місто працює на перемогу. Особливо вразили маленькі дітки, які влаштовували благодійні ярмарки, блокпости і збирали кошти для ЗСУ. Я зрозумів: у нашого міста гідне майбутнє, і це майбутнє, цілковито одужавши, я буду захищати із зброєю далі. Як зустріну День міста? Візьму участь у благодійній акції “Біжу за героя”. Я бігтиму за свого товариша, який загинув у мене на очах. Що побажаю своїм землякам? Вшануйте в цей день наших хлопців, які загинули, захищаючи Україну, і зробіть іншу добру справу: не забудьте пожертвувати кошти на допомогу нашій армії. Це буде подарунок рідному місту.

Ірина ТИМЧУК, волонтерка:

— Чи змінюється Хмельницький і хмельничани? Так, місто розростається і молодшає новими сучасними забудовами, кварталами. Змінились і ми, хмельничани. Ось ми з моєю донькою, Галинкою, волонтеримо ще з 2014 року, відколи почалась війна. Відтоді наша волонтерська група почала регулярно їздити на Донеччину, Луганщину, возити продукти, одяг, медикаменти бійцям добровольчих формувань. Тоді в наших лавах було не так багато людей. З часу повномасштабного вторгнення наше місто стало волонтерським, і це викликає велику гордість за наших прекрасних хмельничан. Нам навіть заздрять побратими волонтери з інших міст, кажуть: “О, ви, хмельничани, дуже круті: стали — і зробили”. У нас, справді, багато робиться корисних справ, і це дуже важлива наша особливість. Ми з Галинкою нині багато їздимо Україною, проводимо благодійну акцію “Діти розмальовують шоломи”. Ці розмальовані патріотичними сюжетами армійські шоломи ми продаємо на благодійних ярмарках. До речі, один такий шолом потрапив на американську базу ВПС у Рамштайні в Німеччині. За виручені кошти ми купуємо нашим воїнам бронежилети, інше спорядження. Зараз ми за донати закупили тканину і маємо план: пошити 300 дощовиків для наших бійців на передовій. Наступна акція: закупити теплий одяг і буржуйки. І нам дуже потрібна допомога. Чи святкувати нам цього року День міста? Треба, але з користю: зробіть у цей день благодійний внесок для ЗСУ. Сьогодні ми всі не маємо права втомлюватися від війни, звикати до неї, а щодня робити бодай маленькі кроки для наближення нашої Перемоги.