Культурний фронт хмельницьких лялькарів

Ляльковий театр — перший театр в житті майже кожного з нас, і залишає він в нашій пам’яті неповторні відчуття магічного дійства з колоритними казковими персонажами та загадковим світом, у якому завжди перемагає добро над злом. Це світлі спогади і щасливі миті нашого безтурботного дитинства, в які так хочеться деколи повернутись.
Сьогодні Хмельницький академічний театр ляльок очолює надзвичайно талановита та креативна Ірина ТРУНОВА, людина неспокійної вдачі, невичерпної енергії, з величезною скринею цікавих ідей та нестандартних проєктів. З її приходом в театрі запульсувало нове життя, а з перших днів повномасштабного вторгнення ляльковий театр став форпостом для маленьких хмельничан і дітей-переселенців, а також авансценою культурного та гуманітарного фронту, чий досвід запозичили інші міста.
Про будні і здобутки хмельницьких лялькарів, та що відбувається за лаштунками сцени  в умовах війни, наша розмова.

— Пані, Ірино, ви за освітою режисер, тривалий час працювали на місцевому телебаченні, очолювали обласне управління культури та туризму, і за цей час, хочу сказати, царина культури на Хмельниччині зробила очевидний прорив вперед. Театр ляльок займає особливу нішу в мистецтві, як її опановуєте?
— Насамперед скажу, що мені не потрібно було освоювати на практиці бухгалтерію, юриспруденцію, маркетинг, різноманітний менеджмент і так далі, оскільки був досвід, а це дуже важливо. Важливо й те, що до призначення на посаду я протягом року  працювала заступником директора театру. За цей час я мала можливість побачити його життя, як кажуть, зсередини, ознайомитись з його творчим потенціалом, проблемами і при цьому не цуралась ніякої роботи. Спільна робота, доброзичливі стосунки нас дуже об’єднали. Власне, саме колектив підтримав мою кандидатуру на цю посаду, а коли в колективі панує не тільки творча, а й привітна, емоційно комфортна атмосфера, доброзичливі стосунки, то це — запорука успішної роботи, адже як відомо, успіх будь-якого механізму залежить від гармонійної взаємодії його елементів. При цьому я досить вимоглива і до себе, і до інших. При цьому і вчусь, і раджусь, і рахуюся з думкою колег, і це додає бонусів в роботі.

— Ваш кабінет дуже відрізняється від кабінетів чиновників.На столах купа різноманітних речей: фарби, деталі одягу до новорічних вистав, іграшки, намистинки, ґудзики і навіть самокат. При цьому лише за час нашої розмови до вас зверталось чимало працівників театру, щоб вирішити те чи інше питання. Це звичний процес?
— За день з’являється до п’ятдесяти абсолютно різних тем, і на всі теми ти маєш мати відповідь, до того ж негайну. І ти не маєш можливості сказати “зачекайте”, бо вирішувати треба вже, і далі ти маєш наступний вал, який тебе поглинає. І це постійний цейтнот, дуже екстремальний, бо роботи насправді, дуже багато. Глядач бачить її результат на сцені, не вдаючись до наших буднів.
— Так що ж вдалося зробити за час вашого керівництва? Які здобутки?
— Ну, про це треба запитати глядачів, що для них помітно, от і Вас, наприклад. Але якщо конкретно, то встигли немало. Найперше, ми поставили перед собою мету, щоб наш глядач, прийшовши до театру один раз, мав бажання сюди повертатися знову і знову, і заради цього ми його маємо зацікавити і зацікавлюємо. Передусім, ми відійшли від усталеної традиції, що весь колектив лялькового театру влітку разом з директором йде у відпустку. В нас такого зараз немає. Театр має працювати постійно, батьки і діти мають знати, що в будь-яку пору року, щосуботи і щонеділі, о 12-й і о 14-й годині є вистави. Хоча з травня ми ставили вистави ще й в середу і четвер, але коли розпочався навчальний рік, перейшли в штатний режим роботи. Втім, запровадили вечірні вистави. Це був експеримент, який поки що не має великого успіху, бо, дійсно, наша спеціалізація вузькопрофільна, і в нас є й конкуренція — театр Старицького, філармонія, де також вечірні вистави і концерти, але конкуренція здорова, тому ми обов’язково після війни повернемося до цього проєкту. Адже театр ляльок- це театр не тільки для дітей. Таким його зробили за часів радянської влади. А лялька — це одна із найкращих форм для постановки складних п’єс. Тому в театрі будемо поступово відроджувати традиції вистав для дорослих. Повертаючись до здобутків, скажу, що у нас є дитячий майданчик, ми його поступово розширюємо, додаючи атракцій, ми закупили туманоутворювач, тому що там спекотно, а він додає вологості, окрім цього, діткам це цікаво. Вони, граючись, ловлять прохолоду, збадьорюються і далі бавляться. Ми закупили тенти, все це ми робимо за власні кошти. Тільки на цій локації ми заробили 20 тисяч гривень, а на літніх виставах 120 тисяч гривень, і ці кошти далі акумулюються в нові задуми. Ми розробили запрошення на проведення днів народження, і ця ідея прижилась. Уявіть картину, коли дитину ще на порозі театру зустрічають казкові герої з повітряними кульками, з гарним настроєм, коли для неї і для її друзів відбувається яскраве дійство, коли ти маєш змогу побувати в ролі лялькаря — це враження, які дитина запам’ятає на все життя. Так само ми проводимо дні народження для дорослих, на яких показуємо виставу, якій вже 35 років, але вона актуальна і досі, це “Легенда про вірність”.
Ми ще до повномасштабного вторгнення започаткували соціальний проєкт “Арттерапія”, ставлячи вистави в дитячих лікувальних закладах, підбадьорюючи хворих діток. В нас є зимовий сад, і ми маємо довести, що він, дійсно, зимовий, а не просто сад із зеленим листям. Вже закупили банани, маракую, лимони і очікуємо, що через декілька років матимемо врожай, і дітям це також буде цікаво. У зимовому саду розташувався “Історико-культурний заповідник”. Їхній квест “Лапки та цеглинки” закінчується тим, що діти отримують запрошення відвідати історико-культурний заповідник “Межибіж”. Також ми започаткували в театрі “Екскурсії до закулісся”. Нашим маленьким відвідувачам та їхнім батькам показуємо найпотаємніші місця театру. Вони мають можливість побувати за лаштунками, побачити, де і як зберігаються ляльки та декорації. В листопаді цього року за ініціативи жінок-переселенок, ми провели перший рослинний swap-ярмарок.. На одній локації зібрати таке розмаїття квітучих рослин, що емоції зашкалювали. Плюс були лекції, де фахівці розповідали, як доглядати за ними. 24 грудня ми проведемо його вдруге. Буде ярмарок, і хмельничани вже цікавляться цією подією, бо після отриманих вражень восени люди обговорювали цю подію, пішов містом розголос, і це означає, що промоція працює. Ми започаткували бейбі-театр для найменших діток від 1 до 5 років.
Тобто, якщо нічого не робити, то так воно й буде йти прокладеною лижнею, одноманітно і буденно. Ми ж зараз активно займаємось артменеджментом, робимо все, аби театр наш був на слуху, і чим більше він звучатиме, тим більше матимемо глядачів, а це для нас головний стимул для нових пошуків в роботі.

— Мені здається, що дуже складно донести зміст вистав найменшим глядачам. Тобто, чи вистава для 3-5 років має бути повністю зрозуміла малому глядачеві? Чи в нього є необхідність повністю все логічно розуміти?
— У цьому віці дуже важливі емоції, тактильні відчуття, естетичний простір навколо, важливо відчувати, що тебе люблять — це і формує нас, наше відчуття любові в принципі. Тому я переконана, що чим менша дитина, тим естетичніша вистава має бути. Це має бути дійство, яке формує дитину, воно не може бути просто верескливим і смішним, лише б тримати увагу. Не в сюжеті, не в простоті суть, суть якраз в глибині.
Дитина сприймає підсвідомістю атмосферу, естетику — для неї це світ ідентифікації себе, своєї культури. І навіть якщо це, наприклад, культура іншого народу, то дитина пізнає різноманітність світу. І саме у сприйнятті різноманітності виховується її неагресивність до інших.
Не досить, щоб було тільки і просто “весело”. Та і не всі вистави мають бути однаково веселі. І, розвиваючи дітей, ми маємо пояснювати їм, що емоції є різні, і що коли сумно — це ще не привід впадати в депресію. У виставі ми симулюємо емоції, дитина виходить, і в її світі, зрештою, все добре.
Але в цьому естетичному вигаданому світі є і сумні події, але вони так не травмують, як в реальному житті, і їх можна навчитись переживати. Це зараз дуже актуально.

— Ляльковий театр, вочевидь, першим взяв на себе бій на культурному фронті, і вам вдалося об’єднати навколо свого закладу не лише мистецькі та освітянські установи. Як це вдалося?
— Як, мабуть, у всіх, спочатку був шок, але ми дуже швидко з ним впорались і почали працювати, причому в усіх жанрах і в іншому масштабі. Ми розуміли, що в такий важкий час майже кожна дитина в Україні потребує психологічної підтримки, особливо діти, які бачили війну на власні очі і тікали від неї під кулями ворога. Мистецтво здатне творити дива, і ми почали їх робити. Наш театр, дійсно, став майданчиком для духовного релаксу дітвори та дорослих. В перші три місяці ми працювали без вихідних, максимально використовуючи весь свій творчий потенціал та впроваджуючи нові і нові заходи. В перші дні війни у нас в театрі розташувався “Перший добровольчий шпиталь ім. Миколи Пирогова”. Ми всіх розселили, а з артистичної зробили хірургічну. Але з огляду на події на третій день вони всі виїхали терміново в Київ. Прихистили також радіо НВ, і журналіст Дмитро Тузов в ефір виходив щодня з нашого театру ляльок. З акторської ми зробили теж кімнату для тимчасово переміщених осіб, військових, коли вони їхали з одного пункту дислокації в інший. Потім взялися, власне, за те, що вміємо робити найкраще. Після вистав ми побачили, що діти не поспішають покидати стіни театру і одразу започаткували майстер-класи. Наші художники-бутафори робили з ними восьминогів, кораблики, зайчиків. Згодом ми запросили до співпраці наші обласні культурні інституції. Фойє другого поверху реально стало спільним майданчиком, в якому всі працювали, як мурахи. Одним з перших до артпроєкту долучився Хмельницький обласний краєзнавчий музей, далі дитяча бібліотека ім. Тараса Шевченка, обласні юнацька бібліотека, літературний музей, наукова бібліотека, долучалась і поліція, і рятувальники, і гуртом ми робили одну спільну справу. В перші місяці до нас приходило до 600 дітей-переселенців разом з мамами. Діти різні, психологічні проблеми у них були також різні, враховуючи регіони і те, що їм довелося бачити і пережити. Жодної дитини ми не залишили без уваги, кожен знаходив у театрі заняття до душі, і ми бачили, як в їхніх очах загорялись вогники, а на обличчях з’являлись усмішки, і це нас ще більше надихало, стимулювало. Ми підключали буквально усіх, кого могли, в нас проходили і проходять досі благодійні концерти в підтримку і дітей, і ЗСУ, ми записували флешмоби, в нас і режисери проводили мінітренінги, ми вивчали українську мову у казках. Поетеса і письменниця Ольга Рибчинська цим займалася. Впродовж трьох місяців в нас проходило 6 вистав: три в стаціонарі на сцені і три на виїздах, нам навіть довелося грати вистави в укриттях. Це був початок нашої волонтерської роботи, актори працювали без вихідних, це було складно, але інакше ми не могли. Коли побачили, що після вистав і прогулянок зимовим садом та майстер-класів діти хочуть їсти, а в нас нічого немає, бо ми театр ляльок. Тоді ми почали самі випікати пироги, тістечка, кексики, закупили воду, нам допомагали меценати. Щоправда, так було недовго. Після трьох місяців власного кулінарного виробництва, ми спрямували роботу лише в мистецький простір. До нас постійно приходили і приходять досі наші юні друзі з Бахмута, Попасної, Херсона, Маріуполя, Харкова, Миколаєва, Запоріжжя. Приносять свої малюнки, а ми їх відправляємо нашим захисникам на фронт. Зараз ми співпрацюємо з колегами з Харкова Вони нам нам надсилають зроблені власноруч фігурки янголів, а ми робимо ляльки-мотанки. Це проєкт Хмельницький-Харків. Поробки ми продаємо за ту ціну, яку пропонують люди, а зібрані кошти передаємо колегам у Харків. Вони спрямовують їх своїм військовим, а ми своїм. До сьогодні наші актори плетуть сітки, до сьогодні актори збирають допомогу. Нещодавно ми відправили харчові продукти та засоби гігієну нашим колегам у Миколаїв, де театр опинився в складній ситуації. І так будемо працювати до самої перемоги.
— Зрозумілі і прості сюжети казок, яскравість самих ляльок і вміле володіння актора лялькою приносить багато задоволення не лише дітям, а й їхнім батькам. У Хмельницькому це єдиний театр, в якому на сцені може взаємодіяти і актор, як персонаж, і лялька. Під таким ракурсом змальовував світ головний режисер театру Сергій Брижань, який, на превеликий жаль, вже відійшов в інші світи. Хто зараз в театрі ставить вистави?
— Сергій Брижань — це легенда нашого театру і те, що він пішов від нас так рано, не лише для нашого колективу велика втрата, а й для усіх митців і Хмельниччини, і України. Але без головного режисера театр не може бути. Сьогодні з нами співпрацює головний режисер Одеського театру ляльок Юрій Чайка, молодий і талановитий митець, до речі, учень Олександра Попова, який 10 років пропрацював головним режисером в нашому театрі. Ми не змінюємо репертуар, але поновили чимало цікавих і пізнавальних вистав, зокрема й Брижаня, які раніше чомусь не використовували в театрі.
Юрій Чайка ставить незвичні вистави в 3D і 4-D форматі. Ми звикли до “Маленького принца” класичного, а тут зовсім інше сприйняття, коли ти відчуваєш себе поруч із головним героєм, і тебе переповнюють емоції настільки, що перехоплює дух. У вересні ми презентували абсолютно нову виставу “Альпійська історія” та вже завершили новорічну інтермедію “Грінч — викрадач Різдва”. Таких постановок в Україні ще не було. Вони створені у фантастичному стилі із використанням декількох видів мистецтва та 4D-технологій. Вже 17 грудня ми це дійство презентуємо нашим глядачам. Окрім цього, на другому поверсі театру буде діяти музей часу, де глядач разом із героями буде потрапляти в усілякі казкові перипетії.
— Тепер я розумію, чому у вашому кабінеті ціла купа різноманітних годинників.
— Ідея створити музей часу належить Юрію Чайці. Задля втілення його задуму ми розмістили на своїй сторінці у Фейсбуку оголошення про збір різних годинників, навіть непрацюючих, і люди відгукнулися. Кожен годинник вже підписаний, щоб усі, хто відзначатиме з нами Новий рік, бачили, хто його приніс, а власники годинників відчули свою причетність до створення такої помпезної диво-казки.
— Вже другий рік поспіль в театрі працює резиденція Святого Миколая. Цього року це дійсно щось неймовірне і вражаюче, дуже пошкодувала, що свої діти вже виросли, але, насправді, навіть для дорослого — це неперевершені емоції, які підсилює так вдало підібрана музика і кольорова гама та й вся локація. До якого часу резиденція працюватиме?
— Цьогоріч гостина відкрилася дещо раніше — 6 грудня. Святий Миколай прийматиме малюків до 6 січня щодня, з 17.00 до 20.00. Саме в цей час можна не тільки отримати від святого Чудотворця подарунок, а й поспілкуватися з ним, загадати бажання та зробити світлину на пам’ять.
— Зазвичай, не запитую зараз  ні в кого про плани на майбутнє, бо зараз в нас один спільний план — перемога, але під враженнями від театру все ж зважуся.
— Так, у нас було стільки багато планів і стільки цікавих ідей, але війна поставила їх на паузу. Після перемоги ми їх втілюватимемо ще з більшим задоволенням і натхненням. Продовжимо роботу над створенням фото- та відеоархіву театру. На жаль, до цього часу цим ніхто не займався. В планах відкриття музею ляльки, і він обов’язково буде. В планах добудова приміщень для декорацій, бо їх у нас дуже багато, і вони мають зберігатися відповідним чином. Маємо вже проєктно-кошторисну документацію на встановлення паркану.
Але зараз головне завдання для нас усіх — це наближати нашу перемогу, кожен має працювати з максимальною віддачею…
Слава Україні, слава нашим воїнам-захисникам— вони в нас найсильніші і найкращі.
Розмовляла
Лариса Лазаренко