Хмельницький: війна очима переселенки з Чернігівщини
Вона дуже вродлива і тендітна й напрочуд смілива у свої 19 років. І її історія така ж незвичайна, як її характер. Це історія великої любові, яка потрясає відданістю і бійцівським характером: дівчина два тижні шукала своїх коней по нерозмінованих чернігівських полях. Здавалося б, які ще коні, коли насамперед доводиться думати про власне молоде життя, врешті, про безпеку? Але це — не про неї.
Марія Щербакова з Чернігівщини — унікальна особистість. Дівчина з дитинства займається кінним спортом. Вона стала першою в Україні дівчинкою-каскадеркою, яка у 9 років виконувала на конях складні трюки, зокрема “піраміду” у джигітівці, тобто козацькому герці. Це дуже складний трюк, коли шестеро каскадерів одночасно мчать верхи на трьох конях. При цьому тримаються за сідло лише рукою, роблять на коні перевороти тощо.
Кінним спортом юна Марійка захопилася після кількарічних занять гімнастикою, і її граційність та спортивна вправність викликала в публіки захоплення, а подекуди й шок: такі вправи вимагають не лише тренувань і таланту, а й неабиякої відваги. Своїх чотирьох коней каскадерка готувала до спортивних виступів ретельно і з величезною любов’ю, весь вільний час — у конюшні. Гривасті підопічні платили юній господині такою ж відданістю. А 26 лютого Марія збиралась до Києва зі своїм конем Енжелом на тренування перед чемпіонатом України з кінного спорту. Чемпіонат організаторам довелось відкласти: 24 лютого плани українців змінила, перекреслила воєнна навала росіян.
“24 лютого нам подзвонили рано-вранці і сказали, що сунуть російські танки, щоб ми виїжджали з міста на конюшню, вона від траси “Київ-Чернігів” за 10 кілометрів, в селі Вікторівка, — розповідає Марійка. — Я встала з ліжка і почула дуже гучні постріли. Мені цього вистачило, щоб зрозуміти все. У цей же час зник зв’язок. Ми дуже швидко зібралися, десь о 8-й ранку виїхали, взяли лише документи. Дуже поспішали, бо потрібно було рятувати коней. Вони спортивні, тобто особливі, вишколені. Коні — це все для нас, спільна сімейна любов. Моя мама, Ольга — приватний підприємець, тато, Микола, також має свій бізнес, у нього я третя дитина, маю ще двох братів від батькового першого шлюбу. Цей рік мав бути для нас дуже важливим. Тато вирішив з цього року переходити на фермерство, уже планував закрити бізнес, який нас годував. Я вступила на факультет біоресурсів Київського національного університету. Спеціальність: технологія виробництва і переробки продуктів тваринництва. Оскільки ми вже почали вкладатися в цю сферу, то й вирішили розбудовувати нашу конюшню, у нас з’явився також телятник, який, на жаль, знищили орки. Ми його недавно лише збудували. Думали перечекати у Вікторівці. де в нас конюшня і господарство, але туди зайшли орки”.
Цей підрозділ окупантів пробув у Вікторівці два дні, вони навіть нагодували і напоїли коней і телят. Після них прийшли інші, люті: ходили по хатах шукали, де є військові форми. Марійчині батьки переховувались в лісі. Тому що орки знищували громадських активістів і тих, в кого знаходили війську форму. А її брат — військовий. У будинку було дуже багато його одягу. У сусідньому селі, розповіла дівчина, розстріляли двох чоловіків, в яких виявили форму. Потрібно було рятуватись. Батьки впрохали доньку виїжджати. І Марійка попутками, автостопом дві доби добиралась до Хмельницького, де її чекали в сім’ї її коханого хлопця.
Коли вже добралась до Хмельницького, на другий день подзвонила мама і сказала, що Енжел, кидається на всіх, сам відкривав двері конюшні. У це важко було повірити. Але так він відчував тривогу. І не даремно. На початку березня з’явились окупанти. Вони почали ганяти коней, гарцюючи на танках, лякали бідолашних тварин мінометним вогнем, влаштовуючи щось на зразок сафарі — розважались. Всіх телят у Щербакових і в інших фермерів вирізали. А перелякані, змучені коні бродили біля домівки, шукали господарів.
“Мої батьки вирішили вночі вибиратись з села з іншими людьми. Була валка з дев’яти машин, і руські дрони відстежували скупчення на дорогах, відразу ж обстрілювали. Обстріляли і їхню валку, люди вижили дивом, — продовжує Марійка. — Але було дуже небезпечно, бо тато допомагав нашим військовим, перевозив вантажі, розчищав дороги, а ще коли в нас були мости, то щодня відвозив продукти в місто, щоб годувати тероборону, брат щодня готував їжу хлопцям. У нас дуже багато було картоплі, інших овочів, вирощували свиней, телят, тому, чим могли, допомагали нашим військовим. Батьки жили в сусідньому селі, і коли дозволили в’їзд у Вікторівку, як вибили орків, наші коні дуже далеко вже порозбігалися. Їх сильно залякали”.
Марія не могла сидіти в Хмельницькому, хоча сім’я Березюків, тобто батьки нареченого, всіляко відмовляли, бо на Чернігівщині ще тривали обстріли. Але, виходить, вона зрадить своїх гнідих улюбленців, якщо залишить їх гинути, мучитись? Вони ж кличуть, шукають, дичавіючи по таких же здичавілих полях! 19 квітня Марійка поїхала з Хмельницького на два тижні в Чернігівську область шукати своїх коней.
Сім тижнів бездоглядні тварини бродили в полях, під обстрілами. Ось як записала вона про це у щоденнику, який вела всі дні пошуків. “Випустили коней орки, коли зайшли до нас на територію, а за задньою стінкою стайні поставили далекобійну установку та КАМаз із боєприпасами. Після того, як вони почали ганяти коней танками ганяти та обстрілювати мінометним вогнем, вони жили в найближчих полях до стайні, знайшла там їх лежанки. Я обійшла пішки, об’їздила на коні всі поля в окрузі, говорила з місцевими, а також з фермерами, які зіткнулися з тією ж бідою. Також знайшла пояснення тому, чому коні не повертаються додому: бояться. На стайню через деякий час повернувся лише один із чотирьох, поранений осколками, кінь Мишко, — продовжує Марійка. — Оскільки не припинявся обстріл довколишніх сіл, коні мігрували в тихіші місця і там були дуже довгий період часу. Батьки відстежували лише їх місцезнаходження, тому що не пускали в ті райони. Коли окупанти покинули наші краї, ми приїхали ловити коней. Щодня, зранку до вечора, ми їх шукали по нерозмінованих полях і лісах, їздили з батманом, тобто перевозкою, майже 100 км на день, ходили самі пішки і конем, і ніяк. Тільки раз я їх побачила, спробувала підійти із зерном, але вони просто втекли.
Мишко — герой! Єдиний кінь, який прийшов сам додому під час обстрілів. Він потребував допомоги, бо був поранений. Ми відразу почали лікування, і наче б все загоїлося. Він відпочив більше двох тижнів, відчував себе добре, і ми вирішили його брати на пошуки. Мишко героїчно допоміг знайти коней, без нього ми не впоралися б. Але наступного дня у нього вилізла на грудях ґуля, був абсцес, довелося робити операцію. Був ще один осколок. Зараз він отримує все необхідне для одужання, щоденну обробку та підтримку вітамінами”.
Як проходили пошуки, хто допомагав?
“Коли закінчилися обстріли, ми зібрались командою: тато їхав на машині, а я із знайомим хлопцем із сусіднього села, Пашею, обходили дорогу з двох боків, заглиблюючись на кілька кілометрів, ходили по полях, шукали свіжі сліди від копит. Головне було, знайти Енжела, він головний в табуні, за ним піде решта. Так, ми ризикували. Люди у селах казали, що бачили коней там-то, але їхати не можна, бо заміновано. Але якась вища сила нас вела і оберігала. Кілька днів пошуки були марні. Я думала, що коні десь близько, але мені скинули на телефон відео. Це було далеко. Наступного дня ми поїхали туди з татом. В тих місцях могли бути міни. Але я пішла, блукала по території і почула глухий хлопок. Як виявилося, це на міні підірвався заєць… От лише в той момент опустилися руки, було страшно. А потім я почала просити допомогу через соцмережі, і так відгукнувся Олександр, боєць з тероборони. Він аналітик, працює з дроном, до того ж, дуже добре знає місцевість. І ми знайшли коней. Вони схудли, але на волі, постійно рухаючись, дуже сильно накачалися. У них появився мах, класні м’язи, граційний рух. Для спорту це просто супер. Але при цьому дуже здичавіли. Ми не знали, як доставити коней додому, за 12 кілометрів. У нас було четверо коней, а в батман поміщалося двоє. І ми вирішили: Паша сідлає Мишка, я — Енжела. Кінь не сідлався два місяці, було небезпечно їхати верхи. Тато дуже хвилювався, а я чомусь була впевнена в Енжелові. Осідлала, зробили кілька кроків, я відчула, що Енжел покладистий, він не забув мене. І так ми дійшли. Давши їм час пожувати сіна і напитися води, ми почали обробку і профілактику. 26 квітня приїхав ветлікар, зробив огляд, та призначив лікування. Вирішили через тиждень здати аналізи крові, коли коні повністю розслабляться після стресу. Тепер на них чекає реабілітація та щоденна любов вдома”.
Марійка планує якнайшвидше повертатися у Вікторівку. Але потрібно спочатку скласти сесію. А потім тренування і підготовка до чемпіонату. А з такими героями, як її улюбленці, ця відважна дівчина впорається з будь-якими труднощами. Адже справжня любов здатна здолати все.
Тетяна Слободянюк
