Храм української душі

Священник Православної Церкви України отець Олег Пірожок цього року вперше провів Пасхальне богослужіння на Поділлі, у парафіяльних громадах сіл Шпичинці та Терешівці Хмельницького району. Хоча біографія його церковного служіння в різних іпостасях уміщує понад два десятки років, його духовний шлях був довгим і тернистим. Адже доводилося суміщати службу у відділенні поліції в Дружківці на Донеччині і служіння церковне. Бути священником ПЦУ на Донеччині, де вплив московського патріархату, загалом російської церкви, як і московської пропаганди, дуже потужний, непросто. Але випробування зміцнили його віру і несхитну мету — служити Богу, людям і Україні. За вагомий внесок у здійснення душпастирської опіки, релігійно-освітньої роботи, доброчинної діяльності священник нагороджений відзнакою Командувача об’єднаних сил “За звитягу та вірність”.

Про непростий шлях до Помісної Української Церкви, про нинішнє життя розтерзаного війною рідного краю — Донеччини, про умови, в яких відбувається становлення ПЦУ на східних землях та об’єднуючий символ Великодня розповідає Олег Пірожок — священнослужитель Хмельницької єпархії і вимушений переселенець із донецької Дружківки.

— Отче Олеже, цього року свято Пасхи одночасно відзначатимуть християни всього світу. Ми вбачаємо в цьому символ великого християнського єднання, яке нам дуже потрібне. Втім не всі українські церкви демонструватимуть єдність, маю на увазі упц мп, і великодні дари віряни нестимуть, як і раніше, кожен до своєї церкви. Чи так це?

— Так, цьогоріч Пасха збіглася в православних всього світу і в католиків, всі хочуть надіятися, що це знак Божий, бо Воскресіння Господнє є символом нашої віри у воскреслого Христа. І я також надіюся, що це знак Господній, який гласить: люди, схаменіться, закінчуйте цю війну, по правді живіть за Христовими заповідями. Бог один і Україна в нас — одна. Як будемо йти на Великдень, мовити “Христос воскрес!” і бажати єднання та просвітління, а поруч буде вірянин, який дотримується канонів і установ московського патріархату, прислужника рпц. Мене це дуже замучує, тому що Україна досі роз’єднана духовно попри те, що війна змусила б схаменутись тих, хто досі не приймає Українську Помісну Церкву, яка постійно молиться за перемогу України, за владу, військо і увесь народ. Я не хочу зараз говорити про розмежування, бо Церква — це тіло Христове, це любов, свобода думки, слова, віри. Тобто ця свобода повинна бути і в суспільному житті, і в християнському.

— Панотче, яким був ваш шлях до віри, церкви? До речі, ви бездоганно володієте українською мовою, попри те, що Донеччина майже суціль російськомовна.

— У мене був потяг до віри ще з дитинства. А щодо мови: мій батько з Хмельниччини, з села Пирогівка Віньковецького району. Переїхав на Донбас у 1960-х роках, а невдовзі й чимало родичів приїхали, бо багато будували, відповідно й зарплати більші, ніж в колгоспі. Мама жила на Донеччині, а у 1976 році народився я. Після розвалу Союзу батько взяв в оренду землю, ми всі на ній працювали. Вдома, в Дружківці, завжди говорили українською, хай суржиком, але українською. І весь час я відчував потяг до української мови.

Першу Біблію, яку я почав читати, десь 1985-го, нам принесли баптисти, які зазвичай це скрізь робили. А батько тоді мені сказав, щось на зразок: “Ти молодець, але навіщо воно тобі треба?”. Як я в дитинстві вірив у Бога? В основному, читав молитви на захист і благополуччя дому, рідних (90 псалом, “Нехай воскресне Бог”, “Отче наш”, “Богородице Діво” та інші). Ці молитви, псалми довгі, в десять років я їх уже напам’ять знав і в молитвах, напевно, висловлював вдячність і любов до Бога і батьків.

Я одружився рано, у 18 років, і дружину Світлану з нашими двома синочками брав на богослужіння. Вона мене завжди підтримувала. У 23 роки я попросився в церковний хор. Звісно, це було церква московського патріархату, але інших поблизу не було. І до 29 років я прислужував на кліросі і в алтарі. Але мене й тоді хвилювало питання: чому всі служби, піснеспіви церковнослов’янською мовою? Чому не українською? Ми ж українці. Почав багато читати літератури з історії Помісної, автокефальної Церкви. Читав і російські церковні видання: у них скрізь ниткою проходило твердження: українська церква, тоді ще УПЦ Київського Патріархату — розкольницька, тому без москви всі пропадуть,тільки в рпц “настоящая вєра” тощо. Фактично, та ж пропаганда, лише через церкву, через почуття і думки вірян, і вона працює й досі. Тому в прихильників упц мп це вкарбовано в голову, як “25 кадр”, бо така природа російської церкви. Але до церкви я ходив, бо завжди хотів бути священником. Хотів, щоб мене висвятили на служіння. Але, як я зрозумів згодом, Бог хотів мене підготувати до священства саме в Помісній Українській Церкві.

— І поєднували церковне служіння зі служінням закону?

— Так, загалом понад 19 років працював у Дружківці у відділенні поліції — був і слідчим, і опером, й інспектором з ювенальної превенції, брав участь в АТО. Прагнув захищати закон і справедливість. Ходити постійно в церкву було нелегко, але, як міг, продовжував читати на кліросі і допомагати в алтарі в неділю і свята. Робота поліцейського не нормована, і не завжди вкладається у християнські закони. Але не полишав мрії стати священником. І ось у 2019 році, коли Українська Церква здобула Томос, я отримав від благочинного ПЦУ Донецької області рекомендацію до правлячого архієрея Донецької єпархії ПЦУ, який і висвятив мене в диякона, а потім у священника в храмі на честь святителя Петра Могили в Маріуполі. Таким чином, минуло понад 20 років. І, впевнений, що це було Божим велінням, щоб я став священником не в 23, а в 43 роки, і саме в Помісній Церкві. Але, на жаль, Донеччина залишається проблемною у плані поширення ПЦУ. У Святогірській лаврі, духовному центрі Донбасу, в усіх храмах як було пропагандистське, феесбешне ядро, так і залишилося, як прошивка, і, на жаль, досі немає українського духу.

— Чому так? Адже росіяни неодноразово руйнували святогірську святиню та інші храми упц мп, і це мало б змінити ситуацію?

— Бо в Україні досі не працює закон про заборону російської церкви і її сателітів, яким є упц мп. А немає закону — немає руху до автентичної Української Церкви. Якби на законних підставах було доведено причетність кожної громади упц мп до зв’язків з державною-агресоркою і це масово висвітлювалось, то люди могли б робити висновки. Оскільки нічого не відбувається, це на руку упц мп, невід’ємної складової рпц, яка благословляє російських військових руйнувати храми, у тому числі й упц мп, руйнувати наші міста і села, вбивати невинних українців. І ще раз нагадаю, що за довгі роки рпц і упц мп дуже сильно промили мізки нашому населенню щодо віри, мови, незалежності. І продовжують це робити! Мені здається, що це є причиною призупинень переходів до ПЦУ, які були масовими на початку повномасштабного вторгнення.

— Як початок російсько-української війни вплинув на релігійну ситуацію на Донеччині?

— Із 2014 року на Донеччині служили в храмах УПЦ КП багато священників зі сходу України, а в упцмп багато… з заходу. Але російська пропаганда залишалась дуже потужною як в середовищі священнослужителів, так і вірних їм прихожан. Та й багаті московські церкви не порівняти з тими приміщеннями, часто не пристосованими, в яких відкривались церкви УПЦ КП, а в подальшому і ПЦУ. Влада на Донеччині ніколи не сприяла і досі не сприяє розвитку Помісної Церкви.

— А чому ви не злякалися стати священником ПЦУ?

— Бо це моє переконання. Я бачив російське зомбування людей в упцмп, коли ще у нас була АТО/ООС. До Костянтинівки в храм, де я служив, завжди приїжджало багато військових, чудові люди, справжні патріоти. Вони мене надихали. Маючи за плечима дві цивільних освіти — авіаційний коледж і інститут МВС, я у 2024 році закінчив ще й Київську православну богословську академію ПЦУ. Обидва сини вже дорослі. Один — в ЗСУ, інший волонтерить на сході, має грамоти та відзнаки за волонтерство. Нещодавно вдруге за три роки у відпустку з війська приїжджав старший син на два тижні. Вперше це було ще в Дружківці, коли повномасштабна почалась. Ми, поліцейські, чергували на блокпосту. І в цей час від колони військових машин, бачу, син до мене поспішає! Він зі своїм підрозділом їхав у Бахмут. Я не очікував такій зустрічі, це було щастя. І з того часу зустрілись аж через три роки.

Моя дружина в 2023 році виїхала з Дружківки спочатку до Львова, потім переїхала до Хмельницького. Я прибув сюди в липні 2024-го і зараз ми маємо статус ВПО, мешкаємо на Озерній, винаймаємо квартиру. А в будинку, де під Дружківкою жила мама, зараз військові наші — одні виїжджають, інші заїжджають. Маму мій брат забрав в Полтаву, він теж воював, отримав інвалідність. Мама дружини ще залишається в Дружківці. Війна всіх нас порозкидала. Але маму жаль найдужче, вона звикла до свого дому, їй 76 років. Вона часто дзвонить, постійно про рідні місця згадує. Але багатьох сіл під Покровськом, де пройшло її дитинство і які добре знав, тепер не існує. Одні люди виїхали вглиб України, інші пішли росіянам здаватися, якась частина продовжує жити по підвалах. Це не життя, це існування. А в одному із цих сіл, розказувала мама, кілька хат залишилося, то люди ось так купкою, сьогодні в одній хаті, завтра в іншій, котра вціліла, жили. Аж поки не прилетіла ракета російська і прямо в цю хату, усі двадцятеро загинули.

— Багато храмів знищено з часу активних бойових дій?

— Так. Уже 28 лютого 2022 року прилетіла ракета, впала біля нашої церкви в Дружківці, де я за день до цього проводив богослужіння. Вона розміщувався у старенькій хатці, її перекосило, пошкодило вікна і двері. Ніхто її й не ремонтував, хоч звертався до адміністрації громади. У відповідь: “У нас немає коштів”. Порадили пошукати іншу хату для храму. Яку? На тому все й скінчилося. Так і досі Дружківка без храму ПЦУ, а упц мп відкриті і приймають і промивають далі мізки людям. Тобто, храм дуже потрібний. А в приміщенні нашої церкви тепер немає нічого, пустка.

Але є нюанси. Коли ще я служив там, якось приходить до мене парафіянин з московської церкви і каже: “Помоліться за наших воїнів” — і протягує папірець з іменами. Тому що в своїй церкві батюшка не молиться за українських воїнів! Віддав папірець і повернувся до свого московського храму. Хоча ті хлопці їх церкву, його вірян захищають… Хіба це мораль християнська?! Це — “рускій мір”, де немає свободи.

Проводив я богослужіння і в Бахмуті. Яка там була українська церква? Одна кімнатка в підвалі п’ятиповерхового будинку. По стінах йдуть труби каналізаційні, хтось над головою, на першому поверсі, воду в туалеті спускає — все чути. І це попри те, що міська рада виділила землю під будівництво храму ПЦУ. У Бахмуті тоді ще працював завод шампанських вин, “Артемсіль” — багатющі підприємства, інші також. І не знайшли жодного спонсора, інвестора… А сучасні люди хочуть перебувати у церкві в комфорті, в чистоті, а не в катакомбах з каналізацією поруч… Але були гарні, щирі парафіяни.

Я також мав благословення Донецького архірея на капеланську діяльність і дуже хотів цього. Це вже був 2023 рік: хотів покинути поліцію і піти на службу військовим капеланом, і знав підрозділ у Покровську. Приїхав, але заступник командира сказав: “Ти поки що повоюй солдатом, а потім розберемося…”. Але це суперечить Закону про капеланство. У мене є знайомі, які “на розберемось” пішли солдатами, і до капеланства так і не дійшло. А капелан не має права брати до рук зброї. Потім мені й у військкоматі, куди я звернувся, сказали: “Та йди солдатом, а там розберемося…”. Тому я далі працював у поліції і продовжував служити священником у Костянтинівці. Це 25 кілометрів від Дружківки. З початком великої війни — лише автобус раз на день, а немає автобуса — попутки.

— Підтримуєте як священник зв’язки з Дружківкою? Є бажання повернутися?

— Знаєте, це як за класиком: важко бути пророком у своїй Вітчизні. Та й запам’ятався я там більшості як поліцейський. Десь когось затримав, на когось протокол склав. А Дружківка — невелике містечко. Знаєте, на все потрібен час. Мій час зараз на Хмельниччині, тут я священнослужитель. А на Донеччині починав священницьке служіння в Костянтинівці. Там досі є красивий храм ПЦУ. Вцілілий. А ось церкву московську недавно повністю знесла російська ракета, передала “привіт” від “руского міра”.

— Як вас прийняла Хмельниччина?

— Я тут не почуваюсь чужаком. Дякуючи правлячому архиєрею Хмельницької єпархії, маю дві парафії у селах Шпичинці і Терешівці. Приїжджаю в церкву о пів на сьому, першим автобусом, а служба починається о пів на дев’яту. Ще маю час помолитись, почитати щось, підготуватись. Храми гарні, люди гарні, добре мене прийняли і допомагають мені і моїй сім’ї. Щоправда, просторий Терешовецький храм, якому 200 років, не має опалення ніякого, то, може, хтось знайдеться, котрий встановить в храмі будь-яке опалення (отець посміхається — ред.). Бо взимку таки холодно. Я у цих церквах служу з осені минулого року. А спочатку правив деякий час у Коржівцях Деражнянського району. Радий, що мене прийняла Хмельниччина. Для мене важливі всі мої сходини до пізнання служіння Богу. Вони різні, але все це — досвід, життя, мета.

— Ви зустрічаєтесь з земляками, з переселенцями?

— Пересікаємось у Хмельницькому. Але єдності якоїсь не відчуваю. Всі занурені у свої клопоти, переймаються власними проблемами. Я розумію: доводиться починати життя з нуля. Але дуже хочеться, щоб люди об’єднувались, допомагали одне одному. Очевидно, після важкої психологічної травми має пройти час осмислення, час катарсису.

— Що для вас найважливіше в служінні?

— Усвідомлення, що служіння Богу і людям — це постійна несхитна духовна праця.

Розмовляла Тетяна Слободянюк