Ігор Білий: «В моєму війську зрадників немає»
Хмельницький автор і виконавець співаної поезії Ігор Білий з того покоління легендарних українських бардів, які збирали велелюдні фестивалі, підкорювали великі сцени і співали на барикадах Майданів, потім з першими волонтерськими валками добирались на схід, співали для наших бійців. Серед його мистецьких нагород — престижні премії та президентська відзнака, та найбільшою нагородою для барда з несхитною патріотичною позицією стали подяки від бійців різних підрозділів, яким хмельничанин присвячує свої пісні, починаючи з 2014-го.
В український бардівський простір 42-річний хмельницький учитель фізкультури із ЗОШ №6 буквально увірвався з гострою політичною сатирою на корумповану, продажну владу, з антимосковською тематикою, одразу ставши в ряд з відомими виконавцями. Його співані монологи заходять у самісіньку душу влучністю думки та силою духу. Від 2004 року, з часу перших публічних виступів, у його творчому доробку понад 400 пісень, три аудіоальбоми: «Вірую», «Народжуватись в 42» та «Я — не лялька». Вони миттєво розійшлися, перетнувши кордони України, у США, Австралії, Німеччині, Іспанії, Португалії, Польщі, Італії та навіть росії. А з часу його пісенно-волонтерських поїздок у гарячі точки війни з’явились нові пісні, на які його надихали зустрічі з захисниками. Ці пісні нещодавно звучали і для хмельничан — під час творчого вечора Ігоря Білого, який зібрав під дахом обласної бібліотеки для молоді його шанувальників, друзів-волонтерів та військових. Легендарний бард вів правдиву розмову з глядачами про війну, час, цінності і сенси. Про це й наша з ним розмова.
— Ігорю, всі твої воєнні пісні — не «диванна» творчість, а результат поїздок на фронт до наших захисників. Як все почалося?
— Почалося зі спілкування з хлопцями. Був кінець червня 2014 року, АТО/ООС, і наші волонтери виїжджали на бойові позиції. Мій друг Сергій Скоробагатий, вже покійний, зателефонував, каже: «Поїхали до 8-го полку ССО на позиції. Нас там чекають». І я думаю: з чимось треба їхати. І написав пісню «Ти збери мене в дорогу, моя мила». І я їм співав. А наступного ранку хлопці поїхали штурмувати Луганський аеропорт. Їхні машини їдуть і з них лунає, чую, моя пісня: «Ти збери мене в дорогу, моя мила, та освячену ікону поклади. Нашу землю знов плюндрує вража сила. Боронить її піднялись козаки. Ти пробач мені, що я усе покинув, проміняв тебе, єдину, на війну. Не тужи, кохана, я іще не згинув, я тебе іще до серця пригорну». Мене потім впізнавали в підрозділах по цій пісні, завжди просили виконати.
— Ти свій на позиціях, коли приїжджаєш…
— Я запам’ятав слова бійців 10-ої бригади, де я ще був у 2015 році з командою Лесі Стебло, після мого виступу: «Дівчата, можете нам нічого не везти, привезіть знову Білого». Це найвища нагорода для барда, для музиканта. А скільки вже тих виступів було!
— І весь час з гітарою?
— Звісно. У мене є гітара, з якою постійно їжджу. Вона вже досить стара і дружина каже: потрібна гарна гітара. І ми купили нову, з якою тут, на концертах виступаю, але для поїздок все одно беру ту, стару. На ній є автографи, є наліпка від хлопців з 8-го батальйону імені шейха Мансура УДА. До речі, командир Андрій Копичин (друг Марадона) — мій давній друг. Цьому легендарному підрозділу я написав пісню «Приймає бій моя «Аратта», яку потім аранжував Грицько Лук’яненко, гітарист гурту «Рутенія». Пісня написана на прохання друга Марадони. Коли я приїжджав у батальйон, ще в перший рік війни, Марадона казав: бачиш, як хлопці воюють, а їх рідні дома навіть не знають, де вони. І я написав тоді пісню, де є слова: «Привіт, мала! Ні-ні, я не на фронті, я на навчанні в глибокому тилу. Годують, варять, дали нову форму, і, взагалі, живу, як майже у раю. Наш вишкіл, кажуть, буде дуже довгий. Готують нас найкращі фахівці. Ти не турбуйся, мила, все у мене добре, а до війни ще довгі місяці». А я на передку в самому пеклі, бороню рідну землю від орди. Я знаю, наші смерті недаремні, ми переможемо у цій святій війні!».
— 8-й окремий батальйон «Аратта» УДА став для хмельничан рідним, підшефним ще 2014 року, з моменту його створення. Ним постійно опікується команда волонтерів під керівництвом Валентини Базилюк. Що таке особливе у цих чеченських патріотах, що вони відомі всій Україні?
— Це воїни світла, послідовники легендарного Джохара Дудаєва, який сказав: «Росія зникне, коли зійде українське сонце». І вони були першими серед добровольців, хто рушив захищати Україну в 2014-ому. У батальйоні багато ічкерійців, яких московська влада позбавила батьківщини. І справедливість для цього народу така ж важлива, як і для нас, ми боремося проти спільного ворога. У мене є пісня «Ічкерія моя», яку я написав на їх прохання. Коли хлопці її послухали, сказали, що після визволення Ічкерії і Чечні мій виступ буде першим в Грозному.
— Важка тема: контрасти фронту і тилу. Як поїздки на передову змінюють бачення нашого життя? У тебе ж десятки фронтових концертів…
— Я навіть не знаю, скільки вже було тих поїздок, я їх я не рахую. Тому що їжджу не тільки з нашою «Мистецькою сотнею «Гайдамаки», із «Захистом», з іншими, зокрема з Валентиною Базилюк, я їздив і з тернопільськими, з львівськими, харківськими, київськими волонтерами… Добирався по-різному.
У 2016 році я три дні жив з бійцями в Широкиному. Там кожен день — «гради», «сонцепьоки», касетні, авіабомби…. Пам’ятаю, як у 8-му полку спалили всю техніку, бліндаж, хлопці ледь встигли вибігти. То взагалі були дуже важкі часи. Не було нормального спорядження, зброї, навіть їжі, води не було. Армія за оснащенням була напіврадянська. Волонтери привозили їжу, бо там був жах. Повернувся в Хмельницький — а тут наче немає війни в країні. І я написав: «Іду на роботу, з роботи, усе ніби так, як завжди. Вирує життя безтурботне, в країні немає війни. Працюють кафе, магазини, у школу біжать дітлахи, на вулицях музика лине, і ніби немає війни. Турбують життєві проблеми: тарифи з початком зими, по чому на ранок «зелений»? Можливо, немає війни? Можливо, не гинуть солдати, щоб тут вирувало життя? Давайте, усе ж, пам’ятати: в країні сьогодні війна».
— Наше життя ти узагальнюєш у піснях до філософського змісту. Тобі смутку додає відчуття, що ця безконечна війна виснажує ментально, не лише фізично знищує Україну?
— Я знаю, що війна закінчиться тільки тоді, коли розвалиться росія. Поки вона існує, у нас спокою не буде. Я не бачу, як вийти з цього, тому що країни, навіть дуже сильні, начеб дружні, не хочуть проблем. Це не їхні люди гинуть, не їх міста знищують. Вони кажуть: давайте українцям дамо трохи того, чого в нас навалом, але бити по території росії зась. Це якби боксеру руки зв’язати за спиною і сказати: бий за правилами боксу, але ногами бити не можна. А коли руки зв’язані — то як?..
Але я після кожної поїздки приїжджаю з вірою в перемогу. Бо там, на передовій, такі люди, там такі настрої. Телеграм-канал відкриєш: повна зрада, біда, нема того, нема сього. А серед хлопців я не чув жодної скарги. Я кілька разів їздив у 128-у окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Мене хлопці з бригади із Запоріжжя забирали, і я тиждень жив з бійцями в бліндажі. Мені військову форму дали, бо всі собаки гавкали на мене — вони звикли до військової форми, а я — в цивільному. Це була друга лінія, там розміщувалась база, де хлопці ремонтували техніку. Лінія фронту близько, видно було, як обрій постійно палає. Поряд було село, але школа в ньому не працювала. Для місцевих дітей я проводив уроки фізкультури, тренування з волейболу. Я там звик жити без світла. Його ніхто не вмикав, бо безпілотники кружляли, як круки, полювали.
— У тебе багато сатиричних пісень про «рускоязичних» українців, у соціальних мережах ти активно висвітлюєш тему мовного «руского міра». Четвертий рік війни не зробив цю тему менш актуальною?
— Я перші пісні на цю тему написав, коли ще на мовний Майдан у 2012-ому їздив. Російська мова — це завжди мова нашого ворога. Незалежно від того, хто нею тут розмовляє, думає. Я їздив на фронт з різними волонтерами, з російськомовними також. Якось не витримав і кажу до такого: «Чому не переходиш на українську мову? Ти ж знаєш, нам, українцям, некомфортно чути російську». А той каже: мнє пофіг. Розумієте, от російськомовним чомусь пофіг, що комусь не комфортно, коли чують їхню російську. «Ето мой родной язик!», «Какая разніца, на каком?». І це й досі! Взагалі мовна тема зараз звучить рідше й рідше, і це тривожить, це викликає лють. Бо ми не можемо допустити, щоб рускоязичіє тут проростало. Чому дітки, народжені у війні, розмовляють російською? Бо мовна традиція, звичка йде з сім’ї. Якщо сім’я російськомовна, дитсадок, школа нічого не зроблять. У мене в хмельницькій школі було три дівчинки, які звертались до мене російською. Це ще в часи, коли більше половини наших шкіл в місті були російські. Я їм пояснював: я іноземної мови не розумію. А вони не здавались! То мені інша дівчинка перекладала українською, що ті хотіли мені сказати. І це був 5 клас! Там де ступає москаль, він обов’язково знищує мову. І покоління виросли зросійщені, інституції державні — зросійщені. Коли я вступив після школи до ХТІПО, у 1981-ому, всі лекції були російською. Мені казали: ти що, селюк? Бо я розмовляв лише українською. І я потроху звикав! І якось, приїхавши в рідні Дунаївці, «увернув» якусь фразу по-російськи. А хлопці мені: то ти в нас тепер рускій? Як мені соромно стало…
— Чи плануєш зараз поїздки на передову з концертами, як раніше?
— Важкувато зараз. Болять ноги, у тісному бусі не розвернешся. Але всі мої пісні — для бойових підрозділів. Для 44-ої бригади, для батальйону ОУН, для 8-го полку, для 128-ої бригади, для «Аратти» та інших. Це десятки пісень. Мені вже казали: пора альбом випускати. А де кошти взяти? З пенсії? Так не вистачить моєї учительської. Але не це головне. Найдорожче — коли з хлопцями ввечері сидимо, вже без гітари навіть, а просто говоримо, спілкуємося. Пам’ятаю, коли вчергове приїхали з нашими «Гайдамаками», з волонтерською передачею, і, звісно, з концертом, то Оксана Українець жартувала: «Коли ми виступали, всі хлопці сиділи, а Білий вийшов – вони почали гілляки ламати, щоб було краще видно і знімати на телефони». Там же сцени немає, ми співали під деревами. А взагалі, немає значення, в якому жанрі ти виступаєш. Ти приїхав на позицію — і це головне. Починається діалог. А якщо поживеш кілька днів — то вже свій. От в першій танковій попросили: напиши для нас пісню. Поїхав, поспілкувався, пожив — і пісня є.
— Тебе дуже мотивує сім’я, родинні стосунки. Інші виконавці не люблять говорити, що понад усе кохають свої дружин, обожнюють…
— Що значить обожнюють? Я одружився, коли мені було 25, а дружині 18. Тому я її навчив всьому, що хотів, аби мені жити було комфортно ( сміється — ред). І вже нічого не зміниш. Тому змушений обожнювати, дякувати за сина…
— Твій творчий доробок рекордний — понад 400 пісень…
— Так, але багато я вже не поверну, бо я за професією фізрук, маю перший розряд з кількох видів спорту, але нотної грамоти не знаю, записую лише на звук. Тому деякі втрачені. Пісні у мене «пішли» з 2005-го. Почалося з випадку. У 2004-ому я впав з четвертого поверху, коли добирався в квартиру через балкон, бо дружина загубила ключі. Коли лежав у гіпсі, нудьгував, поки кістки зростались, мій швагро, який чув, як я співаю, граю на гітарі, запропонував: «Ігорю, давай ми тебе запишемо». Я спробував — і пішло. Фаталіст! Мав упасти з того балкона і почати життя з нового аркуша. І співати — на барикадах, на редутах у 2013-му в Києві. Попервах мене ж на сцену Майдану не пускали, казали: у тебе в піснях заклик до зброї, а в нас мирна акція. Тоді брати Капранови, мої друзі, за мене вступилися. Але я не хизуюся цим. Важливе інше. Людей, хто направду бореться, мало. Решта, більшість — нормальні. Це ми – ненормальні, нас, ось таких, може, відсотків із п’ять. Тому й на Майдан не всі йшли, на війну чим далі немає охочих. Щодо себе, то про це написав у віші: «Вночі я гостро відчуваю самоту, Але вона мене нітрохи не лякає. Я одинак. І сам веду війну. В моєму війську зрадників немає».
Розмовляла Тетяна Слободянюк
