Із покоління Незалежності: 22-річна військова медикиня з Хмельниччини врятувала життя понад 200 бійців

Її життя змінилося у 17 років участю в подіях Революції Гідності, коли студенткою Шепетівського медичного коледжу їздила на революційні акції Майдану. А її війна, тоді ще АТО, розпочалася в 2015-ому. На той час вже студентка-першокурсниця перервала очне навчання в ХНУ і добровільно записалась у лави ЗСУ. Катерина Луцик, військова медикиня, медінструкторка 122 аеромобільного батальйону 81 бригади, врятувала за час служби життя понад 200 військових.

Її побратими розповідали, що коли були обстріли і падало по 500 мін на промзону, юна дівчина не боялася їхати за пораненими на позицію, яку жорстко обстрілювали. За мужність і вірність професійному обов’язку в захисті України отримала державні нагороди. Але через важке осколкове поранення змушена була звільнитись із лав ЗСУ. Повернувшись у рідний Ізяслав, до батьків, молода, вродлива і сильна духом 22-річна дівчина і водночас ветеранка, протягом року прагнула з’єднати докупи життя, яке війна розділила на “до” і “після”. Цей стан медики називають посттравматичним синдромом, і вийти з нього переможцями вдається лише винятковим особистостям. Про свою участь у бойових діях, про пережите Катя розповіла в 2021 році вперше в кінострічці “Сильна” — документальному всеукраїнському проєкті “Суспільного”, хмельницька прем’єра котрого відбулася в грудні минулого року. На той час Катерина Луцик вже очолювала найбільшу волонтерську організацію області “Захист — об’єднання волонтерів”. Для молодої ветеранки волонтерство стало містком, який знову з’єднав її з побратимами на бойових позиціях і проліг далеко за межі України. У країнах Європи, США Катерина разом зі своєю командою налагоджує дієву комунікацію, мета якої — доносити правду про визвольну українську війну і про звірства окупантів, активізувати міжнародну допомогу в боротьбі зі світовим злом — рашизмом. Разом з міжнародним партнерами, державними структурами “Захист” нині реалізовує важливі проєкти: безпосередня допомога ЗСУ, реінтеграція і соціалізація ВПО, а також ветеранів ЗСУ. Як громадські організації можуть допомагати в реабілітації та реінтеграції військовослужбовців, і чому це важливо? Про це розповідає керівниця ГО “Захист – об’єднання волонтерів”, ветеранка ЗСУ Катерина ЛУЦИК.

— Як я говорила в кінострічці “Сильна”, війна розділює життя військовика на “до” і “після”. Дуже важко перейти в те “після”, соціалізуватися, між ними має бути певний місточок. І ось цей місточок ми будуємо. В нас зараз більше мільйона служать у ЗСУ, всі потенційні ветерани і ветеранки. Вони повернуться в громади зі своїм травматичним досвідом, із баченням смерті, з жахами, з тими якимось тригерами, які повертатимуть їх у події війни. На жаль, незважаючи на те, що в нас з 2014 року і до початку повномасштабного вторгнення було майже 450 тисяч ветеранів, не було ефективних ветеранських політик. Якщо на рівні міста, області — це одна історія, то громади — зовсім сумна історія. В мене був особистий досвід: коли я звільнилась із ЗСУ, то повернулась в одну з громад, в Ізяслав, де мої батьки живуть. У мене, за діагнозами лікарів, був посттравматичний синдром. Я рік знаходилася в цій громаді, і за цей час до мене ніхто не подзвонив, не поцікавився, як я, ветеранка ЗСУ, живу, ніякі соцслужби, ніякі військові комісаріати, ні волонтери. Тобто, більшість місцевих громад — це величезна прогалина, а більшість наших військових, які проходять службу, це є люди з цих громад, і ми маємо забезпечити їм умови реабілітації і соціалізації. Ми запустили пілотний проєкт в Україні — підготовку кейсменеджерів для ветеранів та ветеранок ЗСУ.

— Це ваш власний проєкт, чи всеукраїнський, міжнародний?

— Ми працюємо з Мінсоцполітики, ГО “Простір можливостей”, міжнародними партнерами. Набираємо людей з громад, кейсменеджерів, навчаємо їх, як працювати з бойовою травмою, як налагодити контакт, і ці люди повертаються в громади. І коли ве- теран повертається в громаду, кейсменеджер його зустрічає, робить моніторинг запитів. Якщо є запит на лікування, на працевлаштування, навчання, кейсменеджер допомагає, допоки ветеран соціалізується. Наші кейсменеджери комунікують з державними установами, соцзахистом, ЦНАПами і т.д. Це один з проєктів. Зараз ми в громадах відкриваємо ветеранські простори. Ми вже створюємо такий в Нетішині, співпрацюємо з місцевою владою. Що це таке? Це робота команди, тобто ветерана чи родину зустрічає кейсменеджер, моніторить запити, і далі за потреби направляє його до психолога, який є на нашій базі, або до юриста, кар’єрного консультанта, тобто до спеціалістів, які можуть йому допомогти. І все це знаходиться в одному ветеранському просторі. В Нетішині на базі профільної лікарні є реабілітаційне відділення, але воно не укомплектоване. Ми отримали запит на укомплектування відділення, це величезні кошти, в межах 15 мільйонів гривень, ми зараз ведемо перемовини з одним із потенційних донорів щодо цього проєкту, щоб закупити все обладнання і укомплектувати це відділення.

— З якого часу ви вже працюєте такою командою?

— Вже понад рік, від березня минулого року. 9 червня ми проводили всеукраїнський діалог з головами і представниками громад. На першій панелі ми відкривали діалог з Хмельницьким міським головою, він інформував, що робиться для ветеранів і їх родин на місцевому рівні, я — про громадський сектор цієї діяльності як в місті, так і в області. І дуже багато голів громад області почали до нас звертатися. Якщо в нашій області є 60 громад, то з 20-ма ми вже працюємо. Ми зараз обговорюємо з Хмельницьким міським головою, яким саме буде міський ветеранський простір, які будуть залучені спеціалісти тощо. І в нас є повне порозуміння з місцевою владою.

— Як знаходите кошти і ресурси для волонтерської діяльності?

— Громадські організації постійно перебувають у пошуку контактів, ресурсів для допомоги фронту. У перші півроку повномасштабного вторгнення в наших коридорах неможливо було протовпитися, приходили сотні людей. Прості хмельничани тоді забезпечували всі наші поїздки на передову. Зараз це робити дуже важко. У нас щотижня бус курсує на передову, за місяць це мінімум чотири виїзди. В кожній поїздці отримуємо запити від військових. Це постійно спальники, берці, генератори, інші дороговартісні речі, вже не кажучи про автомобілі. Тому без міжнародної донорської підтримки нам не обійтися. Станом на сьогодні 80 відсотків нашого фінансування — це міжнародні партнери, які нам напряму закуповують ті чи інші товари. І 20 відсотків — місцеві збори, точкові, люди приносять готову їжу, багато громад готують вареники, закрутки, сухі борщі тощо. До речі, щойно ми пригнали чергове авто з Польщі.

— І ви продовжуєте особисто доставляти ці автівки на фронт, як з перших днів повномасштабної війни?

— Так, і ці поїздки для мене важливі, бо все, що пов’язане з фронтом, побратимами — це частина мого життя.

— Як з’явилася ідея створити волонтерське об’єднання “Захист”?

— 23 лютого 2022 року я приїхала в Хмельницький з Києва втілювати проєкт для ветеранів, потім повертатися в столицю. У цей день волонтерка Леся Стебло, моя давня знайома, побратимка, зібрала тут, на Кам’янецькій, 76, представників громадських організацій на випадок того, якщо розпочнеться повномасштабне вторгнення, то потрібно виробити алгоритм дій. І коли все це розпочалося, люди вже знали, що потрібно йти на Кам’янецьку,76, і відповідно діяти. Все дуже швидко організувалося, були сотні людей, була дуже чітка самоорганізація. Ми щодня планували роботу і швидко реагували на виклики. До нас дзвонили з-за кордону, пропонували допомогу міжнародні організації, а їм потрібна юридична особа. У нас було понад 20 організацій різних. І ми разом 27 березня прийняли рішення створити об’єднання на рівних засадах. Очолити його запропонували мені. З часом якісь групи відійшли, інші приєдналися. Але нам вдалося зберегти кістяк, стержень, і ми й зараз ще більше його нарощуємо. У березні цього року ми відзначали річницю “Захисту”. Коли підбили підсумки зробленого за рік, я була вражена, бо в процесі роботи це менш помітно. Це тисячі тонн вантажів, мільйони фінансів, за які були закуплені різні речі для військових, це понад 3 тисячі опрацьованих заявок, через нашу мультидисциплінарну команду 12 тисяч людей отримали запитувані послуги, це величезні масштаби насправді. І велика команда постійних волонтерів — понад 200 чоловік. У нас по області діє 14 офіційних філій “Захисту”, по громадах. На базі тут, в Хмельницькому, щодня працює до 50 людей. Ми зараз розширюємо приміщення на Кам’янецькій, 76, для ветеранського простору. За рахунок американського фонду робимо кабінет психологічної підтримки.

— Ви стали героїнею документального фільму “Сильна”: про особистий шлях на схід України, складне поранення. Чи змінилося Ваше життя після його виходу на всеукраїнський екран?

— Ця робота мені складно далася. Ми в 2019 році їхали на реабілітацію в Карпати, і якраз там знімали фільм про волонтерів, які допомагають реабілітуватись ветеранам. І там я познайомилась із знімальною групою — Сніжаною Потапчук, Світланою. Вони з 2014 року їздили на фронт, в нас виявилося багато спільних знайомих. Одного вечора до мене дзвонить Сніжана і каже: “Я хочу, щоб героїнею третьої серії фільму про жінок у війні стала ти”. Я відмовилася, бо про багато речей мені складно говорити. Але вона вмовила. Працювалося важко, було багато сліз, довелося наново переживати важкі моменти: від втрат побратимів до почуття провини перед батьками, яким важко далася моя війна. В результаті для мене це стало однією із складових реабілітації. Я проговорила про все накопичене відкрито, вперше зізналась, що мала суїцидальні думки, що зможу осліпнути, коли захочу народжувати і т.д. І це допомогло мені свої травми пропрацювати, крім роботи з купою лікарів. Всеукраїнська прем’єра фільму відбулася 2021 року, але я тоді не дивилася. Не могла чомусь. Вперше побачила кінці 2022 року, на показі у Волочиську.

— Які плани на День Незалежності?

— Плануємо дві поїздки. Буси вже майже повністю завантажені. Я безпосередньо відбуваю на Куп’янський напрямок, на 10 днів, хочу побути з хлопцями, і День Незалежності зустріну з ними, там, де зараз нашу незалежність виборюють і захищають.

Тетяна Слободянюк