Код пам’яті і код порожнечі
Алея пам’яті на вулиці Проскурівській знову опинилась у центрі уваги громадськості. Цього разу не через полеміку, чи залишати куби з портретами загиблих наших героїв на центральній вулиці, чи перенести відповідно, понад 100 інсталяцій на територію Меморіалу слави. Вирішальне слово було за родинами тих, чиї батьки, сини, чоловіки стали нашими вічними героями. І в підсумку громадська думка виявилась солідарною: наші хлопці будуть, тут, з нами, на Проскурівській, аж до переможного закінчення війни. А меморіали зводитимемо після Перемоги.
Нещодавно Алея пам’яті знову опинилась у новинних пабліках. Дві історії про двох блогерів. Перша — про “Код пам’яті”: У Хмельницькому розміщуватимуть на кубах героїв QR-коди з біографіями захисників. “Код пам’яті” зініціював хмельницький блогер Дмитро Чорненький. QR-код спрямовуватиме людину на конкретну інтернет-сторінку, де буде міститися біографія героя, а також фото та відео з ним. Це дозволить дізнатися більше про захисників, а відповідну сторінку створюватимуть у співпраці з родинами, друзями та побратимами полеглих воїнів. Ініціатива є безкоштовною. Вже з’явилася перша така сторінка — в пам’ять про хмельницького активіста Віталія Поліщука. Інформацію надала його дружина Анастасія Ярова. “Як для родини загиблих, так і взагалі для всіх українців дуже важливо, аби пам’ять про наших військовослужбовців зберігалася, жила. Щоб людина не просто проходила повз і читала чотири рядки на кубі, а отримала можливість зупинитися, прочитати, що ця людина робила в цивільному житті, що любила, чим захоплювалась”, — ділиться Анастасія. Нині до Дмитра звернулися понад 10 сімей зробити “Код пам’яті” й для їхніх близьких, що віддали життя у боротьбі за Україну. У майбутньому засновник ініціативи планує створити реєстраційну форму, аби люди могли самостійно вносити біографічні дані захисників.
А інша блогерка (не хочеться називати її імені, адже антиреклама також реклама ) в цей же час розмістила в Інстаграм інше відео з Проскурівської. Показала, як вона танцює перед кубами під російську музику. На відео видно, як кружляє на камеру з усмішкою на обличчі під пісню російської виконавиці Makfa, а позаду блогерки — куби з зображенням полеглих захисників. “Це відео не про загиблих. Я не дивилася по сторонах, коли його знімали, я вперше тут. І я не вважаю, що якимось чином спаплюжила пам’ять людей, які загинули. Ви ж, звісно, можете думати, як вам дозволить ваше мислення”, — відписалась блогерка, коли на цей сюжет обрушилась лавина обурливих коментарів.
Молодість, танці — це природно. Але чому перед портретами загиблих героїв? Зараз, під час війни, яка обпекла кожного з нас? Про російську музику взагалі мовчу. Що хотіла сказати цим блогерка? Невже заради збільшення кількості її підписників в Інстаграм? Зухвалість на межі з цинізмом? Чи демонстрування позиції “живу один раз”? Чи потягло на танці після вечірки в кав’ярні? Але чому ця “алхімія” спрацювала саме на Алеї пам’яті? Перед обличчями, очима тих, що віддали життя, таке ж молоде, як і в блогерки. І навряд чи ці прекрасні хлопці, умираючи від ворожих куль та снарядів, могли уявляти, що їх смерть стане декорацію для безумного танцю під ненависну музику, яка так само звучала, можливо, в рашистських танках, в катівнях окупованих міст, коли карателі “перепочивали” між тортурами. Під час війни музика має кордони. Ми маємо моральні кордони — в душі, в пам’яті.
Ось такі дві історії з життя молодих українців, ровесників незалежності, але наче народжених в різних країнах. Перша — про код пам’яті, серця, любові. І це нам зараз потрібно не менше, ніж віра в нашу Перемогу. Друга — про код душевної порожнечі. Але в цієї “порожнечі”, виявляється, понад 700 тисяч підписників в Інстаграм. “Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів”, — якось написала геніальна Ліна Костенко.
Не погодитись важко.
Тетяна Слободянюк
