Любові сила й люті меч: у Хмельницькому відбулася прем’єра вистави, приуроченій Героям Небесної Сотні та мужньому українському народові

Поетично-вокальна композиція «Ми – Нація! Ми – Сила! Ми – Народ!» стала мистецьким акцентом  двох історичних дат  лютого  –   Дня Героїв Небесної Сотні і річниці визвольної  боротьби  українців проти російських окупантів, які 24 лютого минулого року  розпочали криваву, неймовірну за жорстокістю новітню війну.

20 лютого головними акторами на  великій сцені академічного музично-драматичного театру ім. М. Старицького  стали учасники театру-студії «БЕЗМЕЖ» Хмельницького  міського центру  національного виховання учнівської молоді під керівництвом режисера Володимира Павловського та виконавці  співаної поезії,  митці-волонтери: Сергій Присяжний, Артем Харченко, Ігор Білий, Катерина Коваленко(KateSoul) та харків’янин, переселенець Олексій Копилов. Прем’єра відбулась під патронатом Хмельницького міського голови Олександра Симчишина.

Війна знищує напівтони, війна обираєлише  біле й чорне: свої-чужі.Вона обирає любов і ненависть  і множить їх стократ. Рік війни наповнив нас такою скаженою люттю до  всього російського, що поставити на карантин ці почуття наше покоління вже не зможе.  Чому? Відповідь знає кожен з нас, і вона звучала у неймовірно чуттєвих і сильних поетичних рядках. Варто відзначити, що  сценічні монологи для акторів Володимир Павловський  обирав з поезій, народжених у час російсько-української війни.«Ми всі – броня! В нас воїн, медик, волонтер – стіною стане перед ворогом тепер! Наш український меч підняла вся земля, аби відтяти голову  ху*ла!» Очевидно, для мовознавців   така лексика  є  агресивною і тому  дискусійною, але залишимо  дискусії. Зараз вони не на часі. Бо ж і ворог не каже: «ізвінітє, я прішол вас убівать».

Всі   сценічні монологи, які   звернені до ординців, б’ють в точку: «Ти ж бо  думав, сучий синку, чадо чорної пітьми, що тебе із хлібом-сіллю будем зустрічати ми? Ні, тебе зустріне куля, моя куля у бою, щоб роки тобі зозуля не кувала у гаю! Ти прийшов, як злодій, підло, і тому я вб’ю тебе.  Я уб’ю тебе, як світло убива пітьму. Я уб’ю тебе, мій враже, за Житомир, Київ, Львів. І ніхто мені не скаже, що Людину я убив. Бо ти зовсім не Людина –  син двоглавого орла, недарма твою країну звуть імперією зла». «Ти злочинець, а не воїн, ти пройдисвіт і палій, ти могили недостоїн у моїй святій землі!»

«Не по зубах тобі, я – Україна! Я – Нація, я – Сила, я – Народ! Я – світло, що ніколи не згасає, я – правда без прогнилих нагород,  я – істинна любов, що не вмирає!».

Контрастом для емоційних монологів і  пісень стало сценічне тло: без звичних декорацій, майже у суцільній темряві, що її прорізували   лише струмені світла і спалахи смартфонів, які стали частиною акторської гри. Але саме такий декоративний  мінімалізм давав можливість глядачу глибше відчути, зрозуміти  кожну деталь динамічного дійства. Власне, цей режисерський стиль Володимира Павловського глядач оцінив ще з часу, коли митець понад чотири роки почав втілювати свої авторські проєкти. Його  «Діалоги Майдану», «Монологи війни», «Монологи війни.Жінки» та інші здобули популярність не лише в хмельницького, а й загалом в українського глядача. Сильний текст, абсолютна правдивість акторів, які в реальному житті не були сценічними професіоналами, але надзвичайно переконливо розповідали  зі сцени свої історії Майдану,  волонтерства,  воїнства – це захоплювало не менше, ніж вистави з професіоналами сцени. Про ідею цьогорічної прем’єри  Володимир Павловський розповідав напередодні: «Нам здалося, що сьогодні не варто робити якісь великі театралізовані концерти, дійства, тому що йде війна, і було відчуття такого якогось монохромного, скромного, лаконічного дійства, без зайвої театралізації, без зайвих виразних засобів. А тема одна – це боротьба за віру, за віру в нашу Перемогу, за віру в себе, долаючи  страх, якісь розчарування, безвір’я».

У цілковитій хвилюючій тиші звучала  єдина лірична поезія «Мила, я так хочу побачити море…»  у талановитому виконанні авторки, учасниці театру-студії, керуючої справами міськвиконкому Юлії Сабій. Про історію написання поетеса розповіла напередодні: «Мій рідний Маріуполь зруйнований.В цій постановці я читаю свій вірш, який має назву «Азов». Він присвячений коханню бійця, який зараз в полоні, до своєї дівчини. Це є сила любові попри смерть. В ньому дуже багато крику, що, незважаючи ні на що, треба жити, треба кохати».

Особливість вистави –  сценографія, як окремий артефакт, і водночас нероздільна дійова особа вистави. На сцені з допомогою акторів звичні предмети, як-от, стільці та смартфони, трансформуються  у різні образи символи воєнного часу. Накидки-плащі  на спинах  негативних персонажів – це в реальності , чорні целофанові мішки, які дуже нагадують «ємності» для рашистських «двохсотих». Врешті, символічний  мішок  «200» учасники  вистави розривають на клапті: бо навіть мертвому вбивці не місце у нашій святій землі.  «Кожний   стілець, на яких ми, артисти, сидимо,  він і зброя, що стріляє , він і руїна, він і валіза переселенця, і навіть розбомблений будинок.  І телефон став деталлю образу, що є асоціацією з нашими підвалами, коли ми  там світимо,з нашими  моментами, коли вимикається електрика –  ми живемо в цьому середовищі. А наше середовище, наше життя – це війна, російсько-українська війна», – пояснює режисер, він же  актор вистави. Кульмінацією гри предметів на сцені  стали  щити з символікою окупанта «z», «v»,«o», які , варто лише перевернути ненависне «v», уже читаються, як «zло». Ці трансформації в контексті вистави надзвичайно промовисті.

Заключним акордом дійства   прозвучала пісня «Я не втомився» у виконанні відомого українського музиканта, фронтмена гурту «Мотор’рола» Сергія Присяжного. «Ця пісня  вже перевірена в боях на передовій, її авторка – молода рівненська  музикантка, волонтерка Христина Панасюк. Українці сьогодні – це єдине ціле, всі заряджені, всі працюють. Нелегко, але ми віримо в нашу Перемогу», – сказав співак.

 «Дуже складно зараз тут говорити, тому  що  цей перформанс, який ми побачили,  зайшов  глибоко в серце, в пам’ять. Тому я всім  дуже дякую. Знову лютий, знову той страшний лютий,  і багато хто говорить, що лютий вже майже рік не закінчується, а ми з вами знаємо, що насправді лютий триває вже з 2014 року, –  звернувся до акторів і глядачів заступник Хмельницького міського голови Микола Ваврищук. –  Той лютий, який приніс у наші серця і біль, і смуток, і горе,  і лютневий мороз. Але й той лютий, який приніс кожному з нас , в наші серця і душі гордість  за Українську націю і гордість за український народ. Ми плекаємо пам’ять про Небесну Сотню, про всіх Героїв, які віддали життя за українську свободу. А допоки живе пам’ять  – живе народ. Небесна Сотня по цеглинках робила  міцний фундамент сучасної української нації,  і сьогодні ми  будуємо на цьому фундаменті стіни нашого дому – України. І я впевнений, після нашої Перемоги, а вона обов’язково буде,  ми точно зробимо крутий євроремонт в нашому домі, і він буде називатись європейська, вільна, незалежна Україна. Іншого варіанту у нас просто немає. На нас дивляться згори наші хлопці і дівчата, а  знизу – наші маленькі дітки, які мріють жити у вільній, щасливій країні».

Тетяна Слободянюк