Малоросійський синдром
Пригадуєте, як у перші дні, тижні повномасштабного вторгнення ми приймали переселенців, що втікали від “руского міра”, який прийшов з танками і бомбами в східні, південні регіони, пхався в центральну Україну… Коли тисячами в Хмельницькому виходили з поїздів переселенці і пероном залізничного вокзалу, вулицями прокочувались хвилі російськомов’я? Дехто з прибульців переходив на українську, хтось записувався на оперативно організовані курси з вивчення української. Соцмережами гуляли відео, що стали мемами, як наші тероборонівці виловлювали диверсантів та загублених у поспіху “бліцкрігу” “асвабадітєлєй”, і контрольним запитанням було: “Скажи, враже, “паляниця”. У кацапів морди клинило, не виходило. Українська мова була паролем для своїх і провалом для русні. Напевне, не в мене однієї тоді, у страшні тижні Бучі, Гостомеля, Ірпеня, інших міст-мучеників, почуття ненависті до мерзоти, яка забрела на нашу святу землю, змішувалося з ейфорією від усвідомлення, що ось так крізь кров, страшенні жертви постає глибинна Україна. Постає мовою, до якої горнулись, яка давала силу: бо там, де звучить українська, там свої, рідні. Це стало тоді інтуїтивним самозахистом. За початок війни, здавалося нація самоствердила себе більше, ніж за попередні 30 років.
Але що далі? Що з нами почало відбуватися? Так, я вже чую всередині себе докори: досить піднімати мовне питання! От переможемо, тоді й українізуємося і духом, і мізками. А зараз мовне питання розколює націю. Та невже? Це ж якою сильною має бути українська, щоб ось так теліпати російську! І тут почав потихеньку прокидатися синдром малороса. І почав виповзати на світ божий другий “рускій мір”. Перший прийшов до нас з війною, кров’ю, геноцидом. А інший “рускій мір” вкупі з війною породив ще одне чудовисько — малоросійський синдром. Здавалося, як можуть українці у на третьому році війни на наше знищення дивитися пропагандистські російські серіали? Чому в розпал війни за наше виживання набув популярності серіал “Слово пацана” про підліткові банди в Казані, а його саундтрек очолив рейтинг українських чартів. Iнстаграм та TikTok заповнені схвальними відгуками від українських користувачів. Як так? Коли відома мовознавиця Ірина Фаріон висловилась про те, що російська мова в українській армії — нонсенс, на неї накинулись зграї захисників честі наших воїнів. Хоча самі воїни на це ніяк не відреагували. А ось відвертий ФСБшний попсовий продукт зустріли рейтингами? І нікому поперек горла не стали фрази героїв серіалу на зразок: “Всегда нужно быть готовым встать на защиту своей родины, умение защищать свою родину спасает нас от вторжения, но до этого понимания нужно дорасти”, — каже одному з головних героїв генерал у Суворовському училищі. Явне відсилання до однієї з головних тез владіміра путіна про те, що вторгнення в Україну було необхідне, щоб “запобігти нападу на росію”.
Так, незрозуміле захоплення російським пропагандистським кінопродуктом викликало обурення в мережі і навіть заяву Міністерства культури про блокувати піратських сайтів зі стрічкою, а також закликало блогерів і громадян не поширювати продукт ворога. Так, заборонити, заблокувати найпростіше. А що взамін? Тому ж міністерству культури далі виділяти кошти платників податків на “Скажене весілля”, “рагуль-комедії” про Поворознюка та фільми, в відсутність сценарію та бездарну постановку намагаються компенсувати “патріотичністю” теми? Коли нарешті з’являться кінопродукти, які справді резонуватимуть в української молоді? Талановиті режисери, сценаристи та продюсери в Україні є. Досвід останніх років, коли вийшло чимало хороших стрічок, це доводить. А поки що. Жодне міністерство, на жаль, не може залізти в мізки, вражені “малоросійським синдромом”, який залишає спустошення та порожнечу, фантомні болі душі. До речі, за аналогією із “стокгольмський синдромом”, коли жертва обожнює свого мучителя. І хіба велика різниця між цими двома синдромами?
Тетяна Слободянюк
