Материнський біль, що став силою

У Хмельницькому відбулась 95-а акція, ініційована родинами військовополонених та волонтерами “Поверніть Героїв з полону!”. Понад півсотні її учасників вкотре наголошували, що влада, українська та світова громадськість не повинні забувати, що наші захисники стали мучениками рашистських катівень, і маємо все зробити, аби врятувати військовополонених від знущань і повернути в Україну.

На жаль, обміни стають усе рідшими. І хоча крайній відбувся нещодавно, 31 травня, але попередній — ще на початку року, 8 лютого. Світлини хлопців, що повертаються на рідну землю, вражають: неймовірно схудлі, змучені, в яких, здається, ледь жевріє фізичне життя. І скільки б ворожа пропаганда не брехала про належне утримання українців, ці фото і відео свідчать про абсолютно протилежне: подібне можна побачити лише на архівних світлинах з фашистських концтаборів. Важко навіть уявити, якого болю все це завдає родичам полонених, адже російська сторона позбавила бранців будь-якого зв’язку з рідними в Україні. А численні звертання в різні владні, міжнародні інституції та гуманітарні місії найчастіше безрезультатні. Але материнське серце, зболене і втомлене, не позбавлене ані віри, ані надії, і це дає силу боротись за своїх синів, в кожному обміні шукати рідне прізвище. Так було й 31 травня, коли в Україну повернули 75 захисників та захисниць. Щонайменше третина з врятованих мають поранення, тяжкі захворювання або інвалідність.

“Ми виходимо сюди для того, щоб суспільство пам’ятало, якою ціною живе. Складно, бо з кожним разом матерів, які приходять на цей майданчик, стає все більше й більше, об’єднаних спільним горем. На цьому плацу, за моєю спиною, стоять родини військовополонених і безвісти зниклих. І для усіх це величезна надія і сподівання, що їхні рідні живі”, — каже Леся Стебло, координаторка акцій, які проводить щотижня, з вересня 2022 року. Хмельничани знають про ці акції, втім, кількість учасників майже стабільна, хоча більшість з містян, що проходять повз, співчувають матерям, дружинам, сестрам, дітям з плакатами-зверненнями. Хоча буває й протилежне…

“Самі віновати, зачєм здалісь?”

Так просичав у вічі мамі військовополоненого “азовця” Ользі Пендюр чолов’яга, який тут же чкурнув у юрбу на тротуарі. На акцію “Поверніть Героїв з полону” Ольга Пендюр, мама двох українських воїнів, приїжджає з Шепетівки щотижня. Вона вже два роки чекає з полону 33-річного сина Михайла Пашка. До повномасштабного вторгнення він жив з сім’єю в Маріуполі, з 2015-го служив у полку “Азов” артилеристом. “Приїжджаю для єднання з іншими матерями, які чекають синів з російського полону. Це морально легше, бо бачиш знайомих жінок, в яких така ж біда, є спільна розмова, підтримка. Але от так стоїш, а люди йдуть у своїх справах, без будь-якої реакції. Якось я стояла поруч з іншою жінкою, і пройшов чоловік між нами, й сказав: “Самі віновати, зачєм здалісь?”… Ми з нею оторопіли, так зле стало. Якби я зразу зметикувала, може, відповіла б щось. Бо ж є ще інші чиїсь сини, які воюють, які повертаються без рук, без ніг… Бо захищали й ось таких, як той чоловік”, — каже пані Ольга.

“Коли почалася повномасштабна війна, я була в Польщі, — розповідає жінка. — Десь за три тижні поляки всі нас питали, що збираєтесь робити, адже буде війна. Я дзвонила сину, хвилювалась. А він: “Мамо, про що ти говориш?”. А вже за тиждень до вторгнення розказував, що розвозять вже боєприпаси по позиціях…Востаннє Михайло телефонував матері, коли його з полоненими побратимами відправили в Оленівку. Запевняв, що їх незабаром визволять свої, бо є домовленості. Але так не сталося. “З Оленівки він телефонував чотири рази. Я не знаю, яким чином. Він дав мені списки, які хлопці диктували, я потім в СБУ дзвонила, для підтвердження. А вже після вибуху в липні 2022 року, коли чотирьох командирів вивезли за обміном, ті підтвердили, що Михайло був в одній камері з начальником поліції Маріуполя. Він телефонував Михайловій дівчині, сказав, що вони були разом в Донецькому СІЗО 5 травня 2023 року. Відтоді жодних звісток”. Пані Ольга зверталась і в державні, і в міжнародні організації, але жодної інформації не отримала. Однак відчай, біль жахливої невідомості не дали цій мужній жінці припинити боротися за сина. “Я їздила в Київ, також на подібні акції, зверталась в міжнародний Червоний Хрест. Поки що нічого не добилась, але збираю відомості по крихтах, не втрачаю сил і віри, бо я потрібна своєму сину”, — каже мати.

Молодший син Ольги Пендюр також воював, служив із 2019 року парамедиком в Коломиї в 10-й бригаді. “Коли на Київ наступали росіяни, поїхав захищати столицю. Ешелон дорогою потрапив під обстріли. Синова дитина лишилася обгорілою, він боявся мені подзвонити і сказати”, — розповідає пані Ольга, якій війна пошматувала материнське серце, але не відібрала силу і віру.

“Ми залишаємося голосом совісті”

Жодна з матерів не бажає народжувати синів для війни. І хто заперечить? Але сини виростають героями, захисниками. Як у Тетяни Демчук, матері двох героїв. Старший її син, який загинув під час бою, Богдан, з позивним Вогник, “азовець”, Почесний громадянин Хмельницької громади, нині дивиться на нас з плакатного білборда на одній із вулиць міста. А молодший уже понад два роки в полоні. “Він вийшов в почесний полон з “Азовсталі” з побратимами 18 травня 2022-го, — розповідає постійна учасниця акції Тетяна Демчук. — Наші військові вийшли за наказом. Їм обіцяли 3-4 місяці полону, але жодні домовленості не виконані з боку рф”. Також, каже пані Тетяна, порушуються принципи Женевської конвенції щодо прав і свобод полонених, з ними немає зв’язку, їх катують. “Листи ми написали і навіть відправили посилки від Червоного Хреста. Але зворотного зв’язку досі немає. Ми ходимо на акції, ми залишаємося голосом совісті, який мають почути. Полонені потребують насамперед лікування. Мій син був в оленівському бараці, який підірвали, отримав поранення. І ще 59 полонених отримали важкі травми. Їм надали стабілізаційну підтримку, але оперативного втручання не робили нікому, сказали, нехай це роблять вже на великій землі. Але досі наші бранці чекають на обмін, хворі, скалічені. З Оленівського бараку їх у в’язницях 128”.

Тетяна переконана, що потрібно боротися й далі, підтримувати родини полонених, вірити разом з ними на повернення близьких. “Найперше — це віра, що ми дочекаємося своїх рідних. Вони там тримаються, їм там устократ важче, тому й ми тут не повинні здаватися. Маємо перед ними обов’язок. Наша спільнота — родини полонених, зниклих безвісти. І ми є натхненням одні для одних, цим тримаємося”.

Нагадаємо, серед наших військовослужбовців, яких обміняли 31 травня, є й наш земляк з Кам’янець-Подільського району. На початок січня 2024 року у російському полоні перебували майже 4 тисячі українських військовослужбовців. Відбулося 52 обміни з початку російсько-української війни. Визволити з полону окупантів вдалося 3210 захисників та захисниць України.

Тетяна Руса