На Хмельниччині понад сто храмів покинули московський патріархат. Перехід церковних громад до ПЦУ не припиняється

Путін втрачає солдатів у рясах:  такого церквопаду московського патріархату Україна не знала зпочатку незалежності. А  за три місяці  окупаційного вторгнення росії з мп розірвала стосунки  половина  з тих храмів, які приєднались до  ПЦУ з 2018 року, з часу повернення священного Томоса про автокефалію,  який росія відібрала в нас  ще  у ХУІІ столітті. Нагадуємо, з 2018 року мп покинули  понад тисячу храмів,  на Хмельниччині  –   понад сто, тобто найбільше в Україні, а в  області – найактивніші  громади  в  Хмельницькому районі: понад третину  від загальної кількості в регіоні.

Побільшало вірян і в хмельницькому храмі Преподобного  Іова Почаївського ПЦУ, що в мікрорайоні Озерна. Хто ці нові прихожани? Як наші хмельничани визначаються з церковним питанням, яке нині таке ж актуальне, як і війна з ворогом –  росією? Чим живе релігійна громада ПЦУ нині? Про це напередодні великого християнського свята – Трійці розмовляємо з настоятелем храму,  митрофорним протоієреєм, благочинним м. Хмельницького Ярославом РІБИМ.

–  Отче, як змінила війна  життя громади, як  зараз проходять служби, як церква допомагає армії, переселенцям?

– Коли починається тривога, ми рекомендуємо усім переходити в укриття, яке поруч, в приміщенні школи. Але частина людей не  бажають відлучатися із служби. До речі, в нас за цей час значно побільшало прихожан, які не бажають більше відвідувати храми мп. Це ті люди, яких  сколихнули жахливі події війни, жорстокість і  цинізм окупанта, і вони   зрозуміли, що московський патріархат –  це  ворожа церква. Хоча до цього часу вони вважали, що Бог є один, і не має значення, в яку церкву ходиш.  Але усвідомили, що це не так. Коли бачили, як  деякі московські священники ставали коригувальниками вогню, коли батющки зустрічали окупантів хлібом-сіллю, казали їм «слава Богу, що ви рийшли». Цього року це показала Пасха Христова: у нас було дуже багато людей.

– Серед ваших вірян є багато  волонтерів. Як церква бере участь у допомозі армії, переселенцям?

–  Так,  ми постійно займаємося волонтерством. Постійно допомагаємо армії, збираємо кошти,   піклуємося про переселенців: одяг, продукти. Звичайно, є й душпастирське спілкування, спільні молитви,  тому шо в багатьох  на окупованих територіях  залишилась рідня. Їм хочеться говорити про все: про Україну,  про свій край, куди вони хочуть  повернутися, переживають, щоб ті території  залишались українськими. Запам’яталась історія жінки з Маріуполя. Вона  була довгий час під завалами,  її присипало, і вона думала, що вже це кінець , ніхто не врятує. В якийсь момент почула голос: чи є хто живий? І вона  щиро зраділа: бо гукали українською мовою. Та жінка  російськомовна,  але  відгукнулась. Це був український солдат. Казала, якби почула російську, то не озвалася б,  бо не знала, що чекатиме на поверхні: чи її доб’ють, чи  депортують до Росії. Тому  в теперішній час має значення  й мова. Українська – значить, свій.

–  Коли  переселенці чують молитви українською мовою, вона їм зрозуміла, вони впускають її в своє серце?

– Так, їм це подобається. Більшість до цього часу й не була в українських храмах,   вони були в суто московських і вважали, що українська церква, служби  рідною мовою – не канонічні. Звісно, все це робота російської пропаганди, якою просякнутий московський патріархат. Особливо на сході і півдні.

–  Ви активний учасник подій у міській громаді, пов’язаних з церковними переходами з мп до ПЦУ. Які висновки для себе робите з цього процесу? Які враження найсильніші?

–  У цих процесах дуже багато людських емоцій,  і важливо, щоб в громадах не було розколу, протистояння, важливо розмовляти з людьми.   Нещодавно дуже емоційні збори були в Лезневому,  пристрасті вирували.  Особливо, коли одна з прихожанок храму мп  у запалі вигукнула, що, мовляв, українською можна тільки лайливі слова на паркані писати,  а для молитви вона не годиться, це дуже обурило людей. Але таких, насправді, дуже незначна кількість. Прикро, що  й деякі священники мп так само себе поводять, до їх свідомості не дійшло те, що правдиво хочуть люди.

– А яке зараз священницьке середовище мп?  У перші дні березня  понад триста їх  офіційно звернулись до митрополита Онуфрія з проханням засудити дії росії, яка почала загарбницьку війну проти України, проти українських православних, і на це криваве побоїще їх благословив патріарх кіріл. Але вище духовенство мп досі не спромоглося на рішучі кроки.

–   В  Україні  досі діє понад  10 тисяч парафій мп, більшість  священників обурені діями російської «материнської» церкви,  особливо її керівника кіріла. Але нічого далі не роблять. Вони вважають, що щось порушують, що канонічна церква у нас лише московська, хоча самі з історії знають, що до 1668 року у нас була Київська митрополія. 333 роки ми виборювали свою церкву, і тільки  4 роки тому добилися, що маємо свою Помісну церкву, ПЦУ, підпорядковану Вселенському патріарху. І обов’язково настане день, коли в Помісну церкву об’єднаються всі три гілки  нашого православ’я. Я думаю, що священники мп просто бояться  своїх керівників.

–  Чому виходять з мп   переважно сільські конфесії? У місті хіба менш свідомі прихожани, священники ? Досі лищев Ружичній і Лезневому оголосили про перехід до ПЦУ. А інші громади?

– Кожний храм – це окрема громада. Чомусь  храми мп , які знаходяться в місті, чекають вказівки згори, очікують: що далі? Інші бояться бути «ізгоями», чужаками  в ПЦУ. Якби було веління згори, понад 70 відсотків, я думаю, перейшли б.

–  Від кого має надійти  ця вказівка? Від держави, від митрополита Онуфрія?

–  Звісно, від митрополита. А він чекає  команди від москви. А та, звісно,  цього не дозволить. Ці маніпуляції  чудово бачать українці,  засуджують  таку вичікувальну позицію. Особливо зараз, коли росія  влаштувала геноцид проти всього українського народу.

–  Щодо переходів. Чому більшість громад обмежуються зборами, які проголошують, що  бажають вийти з  мп, а юридично не поспішають оформлювати документи? Або оголошують, що будуть створювати якусь автономну, незалежну церкву. Незалежну від кого?

–  Неможе бути незалежного церковного  приходу чи незалежної парафії. Це така ж «фільчина  грамота», як і недавній собор мп  27 травня. Це принесе лише черговий розкол в  українське церковне життя. Але розкол також має своїх керівників, яким це вигідно.  Але не вигідно Україні, виснаженій війною. Незалежна церква має мати Томос, тобто  документ про автокефалію. Тому що церковне життя – це обов’язкова сувора ієрархія. У Лезневому також подавали голоси за незалежну церкву.  Паралельно ми подали документи на перехід  до ПЦУ, вже підготували документи на реєстрацію. Розумієте, тут дуже тонка грань: частині людей уявляється, що незалежна – це «вільна» від москви. Але це не так. На жаль, люди цього не розуміють у більшості. Тому потрібно ще дуже багато працювати з громадами, роз’яснювати. Навіть більше: зараз, у час війни, деякі люди  неусвідомлюють,  що ходять до російської   церкви, чим і є в Україні московський патріархат.  І навіть продовжують стверджувати,  це –  церква канонічна, бо так  її називає  їхній батюшка з мп, а решта – не канонічні, тобто «не правильні». Ця дискусія триває давно і свідчить, що кремлівська   пропаганда досі потужна. Але люди вже почали замислюватися. У нашу церкву багато почали приходити людей з проспекту Миру, які раніше відвідували храм мп. Переходять до нас і  люди з  московського храму на Озерній. Я це особливо чітко відчув, побачив під час  Великоднього богослужіння. І зараз у церкві  все більше і більше нових людей.  Бо церква – це усвідомлений вибір. Я впевнений, що усвідомлять  всі, але ще потрібен час, бо це велика внутрішня, духовна  праця. Адже навіть до ПЦУ на початку масово не пішли, бо цей процес поступовий. І ми відкриті для всіх. Релігієзнавці запевнюють, що на це потрібно навіть  не кілька років, а майже два   десятиліття.

–  І в нас є стільки часу? Хіба війна, злочини росії, яку благословила на вбивство українців російська церква, не прискорює ці  зміни в свідомості?

–  Так, прискорює. І на часі й політичне рішення держави, адже відповідний проєкт закону  про визнання мп російською церквою в україні, тобто, закордонною, вже є у ВР. Але поки що  наші політики  не поспішають, щоб не вносити  начеб громадянський розкол. Але  після війни  ці процеси знову можуть пригальмуватися, а мп обере нову тактику для самозбереження.Тому так важливо працювати з  громадами на місцях, знизу, і тоді цей процес йтиме швидше.

–  Собор упцмп 27 травня  засудив війну і оголосив про незалежність цієї церкви.   Якої думки Ви  про цю подію?

–  Це зроблено, аби вгамувати, стримати  людей: шоб вони не переходили до ПЦУ. Але абсолютно зрозуміло, що ніякі перемовини з кірілом щодо від’єднання московського патріархату  від російської церкви  вестись не будуть. Нічого в мп за час війни не змінилося за суттю. Статут вони не змінюють, не перереєстровуються. Мп начеб хотів напряму приєднатися до Вселенського патріархату: це лукавство, бо  для цього спочатку  потрібно отримати  дозвіл від кіріла про від’єднання від російської церкви. А він на це ніколи не піде.

– Який вихід?

–  Лише об’єднання українських  церков. Це не приєднання до ПЦУ, це рівноправна участь у церковному житті, з рівними правами. Ці процеси нині йдуть, повторюю, знизу, від громад, і мп  змушений буде на це реагувати.

–  Українська Помісна церква молиться за українську державу, за наш  народ, значить, держава також має її підтримати?

– Поки що цієї підтримки не відчуваємо. Нам держава «допомогла»:  газ по 67 гривень з минулого року. Церква фактично всю зиму стояла холодна. Якби держава хотіла підтримати українську церкву,  нам  могла б залишити  вартість газу, як для населення, а газ за такими цінами залишити для іноземних  церков.

–  Як ви ставитесь до терміну «лагідна українізація», в тому числі й у питаннях церкви також?

–  Це щось між «ні так, ні сяк». Держава має бути наполегливою, послідовною  в цих питаннях, бо українізація –   це державна політика,  ідеологія, а  значення ідеології ми вже всі оцінили  і відчули. У домі має бути господар. А Україна наш дім, і  тут не можуть  хазяйнувати  всі, хто в ньому живе.

– Ваші  побажання українцям, хмельничанам напередодні Трійці?

– Молюся і бажаю Перемоги та  миру. Щоб наші воїни  не гинули, щоб всі повернулись живими до своїх домівок,  а наш народ завжди пам’ятав, якою ціною дістається нам свобода,  і шанував всіх, хто віддав життя за Україну. Нехай Бог укріпить всіх нас у  вірі, в силі, об’єднає в любові до Бога і України.

Розмовляла Тетяна Слободянюк.