На порозі третього воєнного новоріччя
Третє новоріччя наближається і нагадує про себе бадьорими мелодіями в супермаркетах і пірамідами цукеркових викладок на вітринах. На майданчику біля “Дитячого світу” — запашні зграйки ялинок та сосен на новорічному базарчику.
“Для мене символом свята вже третій рік буде не ялинка в хаті, а новини з фронту, якщо будуть втішні”, — сказала молода жінка, проходячи повз новорічний ярмарок.
Так, за час великої війни прожиті проміжки міряємо не календарними датами, а нашими відчуттями і надіями. Майже три роки безмірного болю, втрат і крихкої, але живої віри і сили, яку дають ненависть і огида до ворога. У цих майже трьох роках повномасштабної біди спресувалося все: руйнування і виживання, розпач нічних і буденність денних повітряних тривог, страх за майбутнє, молитви за наших хлопців і дівчат у пеклі фронту, розчарування в “крапельній” допомозі партнерів і хронічному балансуванні союзників між “треба” і “тримайтесь, ми з вами”. На додачу — відверте жирування “доларових” МСЕКів, масова прокурорська інвалідизація, нові мільйонні автівки й елітне житло топ-чиновників, корупційні “схеми” воєнних закупівель, “кришовані” підприємства, які штампували браковані міни та снаряди — все це вкотре “прославило” нас на весь світ. А ще за три роки ми стали найбіднішою країною Європи. Але ми виживаємо. Балансуємо між фантастичним підвищенням цін і вдвічі-втричі зрослими податками, зате з “президентською тисячею”, яка нікого не врятує, і необхідність такого жесту благодійної зрівняйлівки наші владці притомно не пояснили.
Ми не знаємо, скільки років ще буде ця війна. Але є нормальна людська психіка, яку треба підтримувати в нормальному стані, бо це суцільний стрес або й депресія. Але хіба радість під час війни — це не правильно? Різдво, Новий рік, а особливо в сімейному колі, не означає, що ми забули про війну. Свято потрібне насамперед для дітей. Й особливо для дітей військових. Маємо робити свято, казку дітям, які й так потерпають від того, що тато не поруч з ними, що вчаться і виховуються в укриттях. Тому їх точно не треба позбавляти радощів під час війни. Навпаки, ті діти, які тут з нами, в Україні, в будь-якому разі вже втрачають дуже значну частину нормального звичайного дитинства. Давайте не будемо ще й свідомо забирати в них те, що залишилося. У Хмельницькому в період різдвяно-новорічних свят проводитимуть лише тематичні мистецькі акції, в яких братимуть участь діти. Ялинковою локацією попередньо, за інформацією управління культури й туризму міської ради, буде чи парк Шевченка, чи то майданчик біля ТРЦ “Дитячий світ”. Також у місті планують встановити світлодіодні фігури, які місто придбало шість років тому.
Але є і протилежна крайність. Коли бачиш на Ютубі зйомки з весілля за мільйон доларів, то виникає одразу два запитання. Перше: звідки це у молодих чиновників чи їхніх батьків-держслужбовців той мільйон баксів? По-друге, скільки на цю суму можна було б купити бронежилетів? Коли бачимо, як в природоохоронній зоні хмельницького парку культури й відпочинку будується приватний ресторанний комплекс у понад тисячу квадратних метрів, замовником якого є хмельницький екс-посадовець, то логічно знову замислюєшся про “обранців” долі, яких не торкається війна.
Зате вона найпекучіше торкнулась дітей, що залишились без батьків, дружин, що стали молодими вдовами, матерів, які ці зимові свята проведуть біля найрідніших – могил синів на Алеї слави…І в підніжжях прапорів над обелісками зеленітимуть принесені, дбайливо і причепурені новорічні ялиночки. Пам’ятаймо про це. І в підготовці, закупівлях до різдвяно-новорічних свят чи замовляючи столики в ресторанах, або вистоюючи кілометрові черги дорогою в Буковель, не забудьмо задонатити для наших воїнів, які третій рік слухатимуть колядки (якщо є така змога) в бліндажах при окопних свічках, у прострілюваних шанцях, у шпиталях. Дякуючи їм, ми можемо святкувати Різдво в затишку, в рідних містах та селах.
Як прожили хмельничани рік, що минає? Які події стали для них важливими, що засмучувало, що радувало? Про це їхні розповіді.
Артем МАМОНТОВ, вимушений переселенець, працівник Маріупольської міської ради , член координаційної ради ГО “Я Маріуполь”:
— Ми вже четвертий рік живемо в Хмельницькому. Дуже подобається місто, взагалі Хмельниччина, я захоплений Кам’янцем-Подільським… Постійно підтримую зв’язки з маріупольцями і тут, і в рідному місті, бо там залишилася моя мама. Як почуваються в окупованому Маріуполі? Чекають визволення, чекають нас. Знаєте, коли я читаю у пабліках, ЗМІ, що там, мовляв, залишились ждуни, це дуже боляче. І не з усім я згоден. Там залишились ті, кому нікуди їхати, або життєві обставини так склалися. Коли почалась окупація, мій рідний брат ще залишався в місті. Пробув там півроку і зумів вирватися: виїхав з родиною до Канади. Залишив майно, вцілілий новий будинок. А в хаті моїх сусідів зараз чеченці живуть. В усі вцілілі будинки на вулиці позаселяли сім’ї феесбешників і військових.
Що засмучувало в цей рік, які події? Знаєте, засмучували не корупціонерка Крупа і не прокурори-інваліди: їх, на жаль, скрізь вистачає, і чим більше місто, тим більша “риба”. Насправді засмучує те, що постійно продовжує виїжджати молодь з України, зокрема й з Хмельницького. Це боляче.
Що було радісного? Те, що мій старший син навчається вже на другому курсі в Хмельницькому політехнічному коледжі, а молодший, школяр, дуже успішно займається футболом. Коли смутнішає душа від згадок про Маріуполь, намагаєшся думати: зате ми живі-здорові… Хмельничани бідкаються, от, мовляв, дістали відключення світла. А в хлопців у бліндажах проблем з блекаутами та відключеннями взагалі немає! І треба частіше думати про них, допомагати, підтримувати військо, і тих, кому справді ще важче.
Як живеться маріупольській громаді в Хмельницькому і в області? Працюємо. Нам уже виділили транспорт для гуманітарних вантажів, їздимо щомісяця по всій області, де є наші люди, возимо продукти, засоби гігієни, дитячі речі тощо, допомагаємо землякам. Ось кілька днів тому були в Шепетівці. А громада наша — одна з найбільших. Лише в Хмельницькому офіційно зареєстровано понад 2300 маріупольців. І сьогодні ще трьох дівчаток зареєстрували: вони народилися вже в Хмельницькому.
Олег МАКАРЕНКО, ветеран, російсько-української війни, доброволець підрозділу ТрО, волонтер:
— Війна забрала мого сина Назара, він загинув у мене на очах у бою, ми разом воювали. Але попри страшенні втрати, попри біль, трагедію, треба жити, продовжувати бути корисним нашій рідній Україні, такій же зболеній, як усі ми. У ліцеї №6, який носить ім’я мого сина Назара Макаренка, я працюю з побратимами, такими ж ветеранами: допомагаємо у вишколі дитячій військово-патріотичній організації “Джури”. А днями наші “джуренята” порадували: дві групи, старша і середня, перемогли в обласному етапі військово-патріотичної гри “Сокіл” (“Джури”). Я щасливий, що долучений до виховання юних патріотів. Також волонтеримо з дітьми. Постійно відвідуємо наші військові шпиталі, це дуже важливо.
Що засмучувало у році? Звісно, політика і влада, яка зганьбилась корупцією. Але найбільше — люди черстві душею, яких війна, як кажуть, не торкається. А що було для мене радісного в році? Мій молодший син, Артем, став чемпіоном світу з кікбоксингу. А ще радію, коли хлопці приїжджають з позицій й одразу йдуть до нашого ліцею, спілкуються з дітьми. Оце наші цінності, які роблять нас міцними, гідними. Це головне.
Людмила МОЛОДНІЦЬКА, соціальна робітниця с. Черепівка Олешинського старостату Хмельницької міської тергромади:
— Рік важкий, морально важкий. Всі дні наче спресувалися в очікуванні: а що далі? І продовжуєш далі надіятися на краще. Навіть важко виділити якусь подію, яка б змінила реальне життя, думки. Молюся за наших хлопців, за Україну, за своїх дітей і внуків. Це тримає. Але це й крик душі, коли про майбутнє думаю. Робота відволікає, маю в селі 13 одиноких старичків, це мої підопічні. І хоч нелегко буває з ними, турбот багато, але й переживаю за них, бо ж немічні, соціально одинокі. Зараз, взимку, мені важче, ніж в інші пори року. Бо я, коли погода, велосипедом до своїх підопічних їжджу, а зараз то снігом замете, то болото ногами місиш, то по льоду ковзаєшся, і сумки з продуктами в руках. Але ж старенькі чекають. Треба і нагодувати, і сніг відгорнути, і господарство, якщо є, попорати, води наносити. На жаль, нещодавно двоє померли. І хоча в багатьох є діти, родичі в Хмельницькому, до них у село ніхто не навідується, хоч до міста, он, рукою подати.
Болить й інше: ми, старші за віком люди, ховаємо наших хлопчиків, які у сини, у внуки годяться. Хіба з таким можна змиритися, забути? От збираємося коли гуртом — сусіди, родичі, одна розмова: швидше б перемога, швидше б наші герої повернулись живими і здоровими. Допомагаємо фронту, донатимо, коли є збір чи то на автомобіль, чи на медицину. Ніхто тієї копійки не жаліє, бо людей біда добрішими робить. Що радує? Діти та внуки. У нас з чоловіком троє онучат. Чекаємо Різдва, Нового року, зберемося разом, малі колядувати будуть, ми їм гостинці готуємо.
Людмила ГОЛОВКО, директор Хмельницького міського центру первинної медико-санітарної допомоги №2:
— Наприкінці року прийнято підбивати підсумки. Звісно, складним був 2024-й, третій рік війни. Наша держава продовжує тримати оборону проти російського агресора. Багато медиків пішли до війська. Ми ж намагаємося сумлінно працювати тут, у тилу. Дбаємо, аби пацієнти отримували вчасну та якісну допомогу. Наш центр ПМСД обслуговує 164 тисячі осіб і є одним з найбільших закладів первинної медичної допомоги в Україні. І ми пишаємося цим, як і тим, що пацієнти довіряють нам.
Ми працюємо за командним принципом — як у Центрі, так і в медичній галузі міста. Саме завдяки такій командній роботі цьогоріч я отримала високу громадську медичну нагороду — орден Святого Пантелеймона. До речі, це вже третій орден у нашому місті. Раніше його отримали директорка Хмельницької міської дитячої лікарні Наталя Зимак-Закутня та завідувачка відділення паліативної та хоспісної допомоги Хмельницької міської лікарні Галина Величко.
Це свідчить про те, що медична галузь міста працює для людей. Як правило, лікарі працюють совісно. Робочі будні наші максимально насичені. Розширюємо перелік послуг для пацієнтів, дбаємо про їх високу якість. Після повномасштабного вторгнення значно побільшало людей з ментальними розладами здоровʼя. Тож нині усі сімейні лікарі можуть надавати первинну психологічну допомогу. Якщо потрібно, скеровують пацієнта на консультацію до вузького спеціаліста.
Ми не просто виконуємо свою роботу, ми ще й намагаємося бути корисними для Збройних Сил України. Волонтеримо, донатимо. Постійно підтримуємо наших працівників, рідні яких нині на фронті. І мої родичі воюють, і в нашій родині, на жаль, є загиблі.
Дуже боляче — наше суспільство переживає велику скорботу. Війна повинна боліти кожному з нас. Кожен громадянин повинен підтримувати ЗСУ — і на передовій, і в тилу. Мусимо мати непохитну віру, терпіння, мудрість. Вірю, нам вистачить сили.
Прагнемо Перемоги і, як каже наш Президент, — справедливого миру.
Світлана ДОВГАНЬ, практичний психолог закладу дошкільної освіти №53 “Веселка”:
— Закінчується ще один рік війни, маю надію, що останній. Це рік, коли кожного ранку, прокидаючись, дякуємо нашим воїнам за життя, рік, коли жахаємося від звісток про загибель наших захисників…Рік, коли усі в дитсадочку вдосконалили свої уміння швидко спускати малят в укриття, поміж тривог і блекаутів проводити заняття, свята, брати участь у різноманітних конкурсах. Рік, коли вже навчилися спати міцно під час тривог, коли вже не шукаєш безпечного місця, на кшталт, три стіни, якщо вночі не було тривог, то уже й не висипаєшся… Емоційно стомлені? Так. Але продовжуємо працювати, донатити на потреби Збройних Сил України. Діти малюють малюнки про Перемогу, розмовляємо про війну в дитячих іграх…
Попри труднощі, у році, що минає, вдалося покращити матеріальну базу нашого садочка. Закуплено холодильне обладнання, яке було конче необхідним. Відремонтували частину даху, провели аварійне освітлення в укритті. З позитивних підсумків року в особистому житті: у сина днями захист диплома. Надіюся, що диплом інженера знадобиться у розбудові мирної переможної України. Віримо в Перемогу!
Олег Кириченко, водій тролейбуса Хмельницького КП “Електротранс”:
— Рік, що минає, був для мене, як, мабуть, для кожного з нас, важким. У нашій країні триває кривава війна. Звісно, ми живемо надією на Перемогу, на мирне майбутнє, тому робимо максимум для того, щоб економіка розвивалася, щоб працювало наше підприємство. Щодня на маршрути виходить вдосталь тролейбусів, аби хмельничани могли вчасно дістатися до місця своєї роботи, підвезти дітей до дитсадка чи школи, відвідати лікарню. Нам потрібні водії, тоді тролейбусів могли б випускати на маршрути ще більше. До речі, наступного року чекаємо на поповнення тролейбусного парку.
Для продуктивної роботи у нас на підприємстві створено відповідні умови. Ми вчасно отримуємо заробітну плату, маємо комфортні умови для відпочинку. Свою сумлінну працю доповнюємо постійною допомогою, яку наш “Електротранс” надає українській армії. Підприємство регулярно переказує кошти для потреб Збройних сил України. Міцний тил — підтримка для фронту. Кожен мусить підставити своє плече, аби наблизити Перемогу.
У 2025 році, як і всі, очікую на переможний мир. Головне, щоб ми вистояли, щоб наші захисники поверталися живими й неушкодженими.
Тетяна Слободянюк, Тетяна Кірик
