Обпалений цвіт України: в хмельницькій центральній публічній бібліотеці розгорнули експозицію світлин дітей, які загинули через війну
«Привіт, ми двійнята Ніколь та ДенисДейнеки. Нам був 1рік 1 місяць, коли в наш великий та гарний будинок влучили дві російські ракети. Разом нами загинули наша мама, бабуся та дядечко і він ще сам був дитиною. Ми жили на Житомирщині, в селі Юріївка. Дому,де проходило наше щасливе дитинство, також немає…» – це лише одна з 23 історій з фотографіями, на яких немовлята, малюки, діти середнього віку, підлітки, яким назавжди залишиться рік, п’ять, дванадцять, п’ятнадцять… Вони – з різних регіонів України. Вони загинули від російських вбивць від початку повномасштабної війни. Нині таких трагічних історій – понад півтисячі… Але всіх їх об’єднує спільне – російське вбивче вторгнення у рідні мирні домівки, у їх життя, відібране диявольським «рускім міром».
Ці світлини з експозиції «Втрачене дитинство», яку розгорнули на майданчику біля кінотеатру ім. Т. Шевченка и в Хмельницькому у символічний день – 1 червня, Міжнародний день захисту дітей. Нині виставка діє в центральній публічній бібліотеці і триватиме до 9 червня. Її створення ініціювала всеукраїнська платформа пам’яті «Меморіал», яка з березня минулого року розповідає історії загиблих цивільних та військових втрат у війні. У міжнародний День захисту дітей таку ж виставку показали ще у семи українських містах. Напередодні її презентували за кордоном – у Польщі, Ізраїлі та Новій Зеландії. На жаль, цивілізація виявилася безсилою перед нечуваним злом, дикунською суттю орди, і ця експозиція – нагадування всьому світу, що нав’язана росією війна в Україні досі триває, і терористичні обстріли продовжують забирати дитячі життя.
У Хмельницькому експозицію підготували до показу працівники музею-студій фотомистецтва. І чи не вперше в момент відкриття не було ні промов, ні виступів організаторів. Тому що слова просто застрягали в грудях. Віталій Савін, директор музею-студії, зізнався: «Коли ми розвішували плакати на стендах для показу, ледь стримували сльози, це неймовірно важкі почуття, слова неможливо підібрати».
« Ми з учнями прийшли сюди, щоб віддати данину шани тим діткам, які вже не можуть бути з нами, і про них ми всі маємо пам’ятати, жити з усвідомленням, що ніколи більше не допустимо, аби наша країна знову була у війні, щоб гинули наші діти, а живі виростали в сховищах, у руїнах рідних міст і сіл. Історії із світлинами вражають, бо це не особиста трагедія сімей, це трагедія всього нашого народу», – сказала учителька ЗОШ№12 Оксана Паладій, яка прийшла разом зі своїми вихованцями, учнями шостого класу, які принесли квіти та малюнки.
Подаль жінка з квітами в руках не стримує сліз. «Я переселенка з Донецької області, – каже пані Анна. – У мене на очах загинули троє діток разом з батьками, дві сім’ї, з нашого будинку. Це неймовірно важко згадувати. Адже на Донеччині загинуло найбільше діток – понад 400. Майже всі вони – російськомовні, і їх вбив «рускій мір».
…І продовжує вбивати. День захисту дітей для України розпочався знов зі скорботи: у Києві під час масованого ракетного обстрілу загинула 9-річна дівчинка, яка з мамою намагалось дістатися в укриття. Надзвичайно гірко усвідомлювати, що наші діти гинуть не лише від влучання осколків та снарядів, а й від недбальства тих, хто тут, в Україні, залишається злочинно байдужим, хто банально не впускає людей до укриттів, коли кошмарить масованими атаками ракет та дронів, змусило, нарешті, владу через півтора року життя в умовах жорсткого воєнного стану, постійних смертельних загроз для мирного населення почати перевіряти роботу і надійність усіх укриттів, частина з яких, виявляється, досі існує лише формально. І ця велика ревізія об’єктів захисту розпочинається по всій країні. В тому числі і в нашій громаді, адже і в нас не кожен будинок звільнив підвали від багаторічного накопиченого мотлоху і зробив їх безпечними і придатними для укриття. Так само не цілодобово готові приймати мешканців всі укриття комунальних об’єктів та приватної власності. Адже незасвоєний урок може повернутися трагедією.
Кажуть, у війни багато трагічних облич. Але найболючіше вдивлятися в очі дітей, яких уже немає з нами, і пам’ятати тих, які силоміць депортовані, яких викрали окупанти і змінюють їм імена і прізвища. В них намагаються «стерти» їх біологічну і генетичну пам’ять силою, погрозами та катуваннями, щоб зробити їх надалі «гарматним м’ясом» у можливій наступній війні, чи рабами, які в майбутньому мають поповнити втрачений на війні репродуктивний матеріал.
На трагедію українських дітей нарешті звернув увагу світ. Не лише вбиті росіянами маленькі українці, а й покалічені фізично і травмовані психологічно, а також депортовані за межі нашої країни вглиб раші, визнані ПАРЄ геноцидом проти українських дітей. 27 квітня 2023 року Асамблея підтримала рекомендації терміново визначити та використати конкретні механізми для возз’єднання всіх дітей, переміщених з України в росію та тимчасово окуповані території, з їхніми сім’ями, також допомогти Україні в цьому процесі. Нагадаємо, за даними дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ, з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну загинула 501 дитина, ще майже тисяча дістали поранення. 121 тисяча дітей було депортовано на територію росії. Це лише підтверджена ООН кількість.
Тетяна Слободянюк
