“Передайте своєму чоловікові, що ви — найкраща жінка”

Після цеху “Азовсталі” — кермо хмельницького тролейбуса: це життєва історія Ольги Бондар, яка з дітьми і онуком здолала шлях із окупованого Маріуполя до Хмельницького, де її часто бачать і вже впізнають містяни. Адже Ольга, “азовсталівка” за професією, нині — водійка тролейбуса в нашому місті.

Війна змістила акценти в гендерному питанні, і раніше так звані чоловічі професії в тилу опанували жінки. У ХКП “Електротранс”, за інформацією директора підприємства Сергія Бобуха, третина колективу тролейбусників — представниці так званої слабкої статі. Та чи справді слабкої?

Маріуполь — рідне й улюблене місто Ольги. Вона там народилася, закінчила машинно-будівельний технікум за бухгалтерською спеціальністю. Практику студентка проходила в Хмельницькому, де в приміському селі жили татові родичі. Тут і кохання своє зустріла, народила двох синів. Працювала в одному з міських ЖЕКів, спочатку машиністкою, згодом начальницею дільниці. Та сімейне життя не склалося, і в 2008-ому переїхала з дітьми в Маріуполь, знову вийшла заміж, народила донечку, Ніку. Коли Ніці виповнилося два рочки, влаштувалася на завод “Азовсталь”. Була апаратницею хімводоочищення. 26 лютого 2024 року в доні був день народження, тож заздалегідь купили з чоловіком продукти, готувалися. Потім, розповідала Ольга, ці продукти та овочі рятували сім’ю, коли довелося жити у погребі до кінця березня. “Втікати нікуди не збиралися. Думали, що буде, як у 2014-ому: росіяни постріляють, полякають і покинуть місто”, — пригадує Ольга. Проте вже на початку березня вибухи ставали щільнішими й сильнішими, не стало води, газу. “Ми ламали дерев’яні піддони, на вогнищі варили їсти. Топили сніг”, — каже жінка. Проте у маленькому погребі всі не вміщувалися. Рятували наймолодших — доню Ніку і внука Максимка. Йому ще й року не було. “Хтось з сусідів приніс манку, її варили на воді та годували онука. Добре, що невістка ще мала трохи свого молока”, — пригадує. Коли сусідський будинок розтрощив снаряд, від вибуху в оселі Бондарів повибивало вікна. Жити вже було не можливо. Вирішили вибиратися. Але як? Дороги навколо були заміновані.

В середині березня Бондарям, крізь обстріли, минаючи замінування, вдалося добратися до села Мелекіне, де мешкав її батько. “Коли Ніка побачила на столі скибочку хліба, вхопила її і так почала їсти, ніби нічого смачнішого в житті не бачила”, — пригадує Ольга. Наступного дня з чоловіком повернулися в Маріуполь, щоб забрати з підвалу домашніх улюбленців — собаку, кота, папужку та хом’яка. Та довго в Мелекіному не вдалося жити: в кінці березня вулицями вже ходили окупанти, чіплялися до чоловіків, вишукували “бандєровцев”. 31 березня родина прийняла рішення їхати на підконтрольну Україні територію. Загалом, до кордону з українським прапором Бондарі подолали 19 ворожих блокпостів. На одному з них старшого сина Ольги, якому було трохи за двадцять, хотіли забрати на фільтрацію в Донецьк. Але його вдалося відкупили.

Для їхньої великої сім’ї потрібне було й просторе житло. Волонтери допомогли знайти хату в Малашівцях, під Хмельницьким. Покинуте житло зустріло пусткою та відсутністю будь-який зручностей. Побачивши сім’ю переселенців з маленькими дітьми, господар лише зітхнув: “Як же ж ви будете тут жити?”. Ольга відповіла: “Головне, щоб дах був над головою і стіни стояли, а решта не має значення”. Роботяща родина провела газ, воду, зробила ремонт. Невдовзі чоловіка мобілізували, відтоді він захищає країну на фронті. А до рідних приїхав дідусь з Мелекіного, подолавши довгий шлях через росію, Прибалтику, Польщу. Привіз із собою й їхніх домашніх улюбленців — собаку та котика.

Перебиватись на соцвиплатах для ВПО Ольга не захотіла. Й одразу ж почала шукати роботу в Хмельницькому. Дізналась, що в ХКП “Ектротранс” набирають на навчання водіїв тролейбусів. Вирішила спробувати, бо мала водійські права, кермувала автівкою. По закінченню курсів у жовтні 2022-ого вперше самостійно виїхала на маршрут. “Спочатку був острах, бо тролейбус — велика машина, ще й відповідаєш за життя пасажирів. Проте сіла, видихнула, рушила з місця і відчула, що це моє”, — усміхається водійка.

Щоб вчасно виїхати на маршрут о 6-й ранку, щосвітанку доводиться долати шлях від Малашовець до міста. “Встаю десь о пів на четверту, приводжу себе в порядок, пораю якісь домашні справи і їду до міста”, — розповідає про свої будні. Завжди привітна, чепурна, ця вродлива водійка часто чує і подяки, і компліменти від пасажирів. А історії різні трапляються. “Якось уже зачиняю двері і бачу в дзеркало, що з усіх сил біжить чоловік, дуже поспішає. І ще й така кепська погода була, дощ. Я його почекала. То він протиснувся по салону від задніх дверей до кабіни й так емоційно дякував, так дякував… “Передайте, — каже, — своєму чоловікові, що ви — найкраща жінка!”, — усміхається, пригадуючи, пані Ольга. — А я саме тоді розмовляла зі своїм чоловіком. Звісно, він почув, ми посміялися, але він ще не раз згадував це”.

І хоча Ольга за вдачею оптимістка і ніколи не опускає руки, та душа стискається, коли думає про рідний Маріуполь. Досі не знає, в якому стані будинок, який з такою любов’ю, стараннями зводили. А ще вся сім’я з нетерпінням чекає звісток з фронту від татка і його короткі приїзди в Малашівці — велика радість для всіх. І велике спільне бажання: після перемоги повернутися в Маріуполь і вдосталь накупатися в морі.

Вікторія Катрич