Пташка в розколотому серці

У День матері Галина Машнова завжди отримувала від сина квіти. Він часто дарував їх матусі, і не обов’язково у день народження чи на інше свято. Востаннє в День матері її син Володимир Голота надіслав у Вайбері фото з квіточкою, яка розцвіла у здибленій, пошматованій вирвами землі, вціліла під обстрілами Донеччини. “Вітаю, матусю, вибач, букета не знайшов…” — супроводжував світлину аудіозапис рідного голосу сина.

То був травень 2022 року, пекельна перша весна повномасштабного вторгнення, і природа, замість зелених шат і буяння, чорніла та корчилась у пожарищах боїв. А 6 листопада 2022-го в Хмельницькому провели в останню дорогу Героя, добровольця, 43-річного Володимира Голоту. Старший сержант ЗСУ, десантник-штурмовик з позивним “Горець” загинув 29 жовтня 2022-го на позиціях під Новомихайлівкою Мар’їнського району на Донеччині. Його група прийняла важкий нерівний бій. Рятуючи побратимів, командир підрозділу отримав численні поранення, але, допоки стало сил, керував боєм…

У цивільному житті чоловік займався дизайнерським ремонтом, мав золоті руки. А ще був головною підтримкою всієї родини. Та з перших днів війни Володимир із товаришем пішли захищати країну добровольцями. Володимира розподілили у 79-у окрему десантно-штурмову бригаду. З побратимами пройшов чи не усі гарячі точки — Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Лиман, Піски, Авдіївку, Мар’їнку…

Володимир Голота удостоєний звання “Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади” посмертно. За військову звитягу нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня посмертно. У нього залишились дружина, син, батьки, сестра та племінниця. Поховали Героя на Алеї Слави кладовища у мікрорайоні Ракове.

У день матері до своїх синів на Алею Слави прийдуть сотні матерів. За життя сини дарували їм квіти у цей день, а тепер матері несуть квіти та свічі до своїх найрідніших. Війна обпалила їхні душі, зруйнувала звичний уклад життя, спокій, мрії. Материнський біль незрівнянний ні з чим, бо безмірний. І в кожному дні, в кожній миті матуся намагається розпізнати, прочитати душею невловимі знаки, звісточки з неосяжного всесвіту від сина.

Важко пояснити, як у цьому безмірі горя мама стає сильною і, попри величезну особисту трагедію, волонтерить, допомагає фронту і своїм побратимкам, які втратили дітей, знайти далі шлях у житті. “Мій син нізащо не хотів би, аби я опустила руки, спустошила себе. Я знаю, що він зараз пишається мною. Він пішов добровольцем захищати Україну, здобути Перемогу. І хіба він намарне загинув? Тепер для Перемоги все маю робити я. Це як заповіт мого Володимира. І я його виконую”, — каже пані Галина.

Коли прийшла чорна звістка про загибель сина, вона, хмельницька підприємиця, не бачила іншого сенсу існування, ніж щодня їздити до нього на кладовище. Досі розповідає про ті перші найважчі тижні зі сльозами на очах: “Коли його поховали, я думала, що з розуму зійду. Мені казали: виходь на роботу, між люди. Але я щодня до нього бігала, летіла з базару, з Львівського шосе, аби встигнути на маршрутку в Ракове на цвинтар до заходу сонця. Тоді ще не їздили автобуси аж до кладовища. І коли не встигала, брала таксі, забігала на 10 хвилин до нього, сонечко вже й сідало. Якось там такий вітер страшний був: йду до Вови алеєю — і мене здуває. Кажу: Боженьку, дай мені сил добігти… Майже добігаю і бачу: свічечка горить вчорашня. Значить, це Вовчик мене чекає”.

В один із днів весною 2023-го Галина зазвичай прийшла до сина. Коли вже прощалась, поцілувала фотографію, наче відчула у відповідь поцілунок у щоку. “Боже мій, що це? Таке враження було, що світ захитався. Сіла на лавочку, виплакалась, — розповідає пані Галина. — Але ж я відчула! А потім знову підходжу до могили, дивлюсь, а за хрестом, у гілках гніздечко. Я зазирнула обережно, там шість яєчок лежить. І такі гарненькі, кольорові, як маленькі писаночки. Потім помітила пташину пару — крихітні такі пташечки з грудками руденькими. Уявляєте, пташки чомусь обрали саме Вовину могилу. Згодом всі шестеро пташат вилупились, зростали у гніздечку. Я з тими пташками розмовляла. Люблю слухати, як одна з пари співає. Записала її щебіт на телефон, слухаю тепер. На моїх пташок приходять люди дивитись, вже знають, що вони там живуть”.

А в сім’ї сина тепер Дешик живе — сірий кіт, який привіз син до Хмельницького з бойових позицій десантно-штурмового підрозділу. “Цей котик прибився до хлопців у підвал, де вони ночували. І вмостився прямо у Вовин спальник, — розповідає мама. — І постійно був з Вовою, лікував його, годував. Але на позиціях з Дешиком було важко, і Вова вирішив переправити котика в Хмельницький. Тепер Дешик живе у Вовиній сім’ї. Його в мікрорайоні знають, він улюбленець. Коли приходжу до дітей, гуляю з котом, а назустріч люди: Дешику, привіт!”.

Володимир був чудовим сином. Матуся згадує: “Я просила Бога, щоб послав мені доброго чоловіка, а він мені дав доброго сина. Займався боксом, гімнастикою, любив активне життя. Був лідером з дитинства. Вчився у ЗОШ №5. У другому класі повів однокласників на екскурсію в парк. Уявляєте? До мене батьки дзвонять, хвилюються: що це ваш синок замислив? Це ж небезпечно! А він потім усіх назад до школи привів. Я звісно, сердилась, хвилювалась, але в душі захоплювалась, бо знала, що він дуже сильна особистість. А ще був безвідмовний. Кому треба допомоги — одразу брався. Дуже жалів мене, бо маю поліартрит, руки крутить, і він весь час турбувався, щоб я відпочивала, щоб мені було комфортно. Все по дому лагодив”.

Галинина мама, вже старенька, живе в Києві, хворіє. Донька за неї тривожилась, ділилася з сином: “Це в старості я також немічною буду”. А Вова: “Мамусю, в тебе ж я є. Так що не бійся старості”. А я тепер, — витирає матуся сльози, — ходжу до нього на могилу , питаю: як мені тепер старіти, синку?”. Цей біль неможливо стерти, вирвати з серця. Якось одна мама мені каже: “Маєш дякувати Богу, за те, що твій син на небесах і там щасливий. От міг би закінчити в якійсь поганій компанії, а так — загинув як герой, і тепер в раю”. Кажу: “ Мій син ніколи не був у поганих компаніях, не пив, не курив, людям помагав. І поки інші вичікували, він добровольцем пішов у перші дні” . Але намагаюсь не слухати подібного. Що такі люди знають про біль?”.

Із 2014 року Галина Машнова волонтерить у ГО “Захист — об’єднання волонтерів”, і син пишався, допомагав у цій справі матері. Коли прийняв рішення у лютому 2022-го відправитись добровольцем на фронт, не сказав про це матусі, щоб не хвилювалась. Лише перед від’їздом забіг до неї на волонтерку: “Мамочко, я тебе люблю!” “Для мене це було звично, бо він постійно так говорив. Я й не знала, що він на війну відправився і забіг попрощатися. Ввечері дзвоню до невістки: “Як там Вова?” “Так він же поїхав…” “Як поїхав? Куди?” “ Війна ж, мамо. Куди Вова міг поїхати? На війну…”.

Спочатку групу добровольців у Львів відправили на навчання. Та через два дні Володимир вже був у Сєвєродонецьку. Потім Лисичанськ, інші фронтові міста. “Їх 70 добровольців на початку було в підрозділі. Не вистачало найнеобхіднішого, — розповідає мама. — Дзвоню, питаю: “Вовчику, як ти?”. А він роззуває берця, показує ногу, а там замість шкарпетки одна резинка лишилась. Як же посилку відправити? Наш знаний волонтер Олександр Попов сказав, що може доправити посилку до самих позицій Вовиного підрозділу. Ми зібрали ліки їм, продукти. Я ще побігла на базар за шкарпетками і купила 140 пар, щоб усім по дві дісталось. І ще футболки, білизну. Потратила все, що мала. Бо син казав: “Мамо, якщо будеш збирати посилку, то для всіх побратимів. Якщо тільки для мене, то краще не треба”.

Бої були пекельні, страшні, але син завжди казав, що в нього все в порядку. Якось, щоправда, у відпустці, показав фото з фронту. Галина запитувала: “Вово, що ж ви там обороняєте? Це суцільні руїни, розруха”. Син відповідав: “От ми відійдемо на метр, вони на метр просунуться. А якщо далі? Зрозумій, це не люди, це звірі. Ми для них “запад”, бандерівці, вони нас ненавидять. І нікого не пощадять”. А на іншому фото: стоїть в глибині окопу Володимир, а там мазуту, грязюки по кісточки. І поки хлопці спали, він, щоб не заснути на посту, цю грязюку лопатою вигрібав. Про хлопців піклувався завжди. Отримав важку контузію, але позицій не залишив.

У жовтні 2022-го старший сержант Голота отримав тижневу відпустку. “Я спала, а тут чоловік, Олександр, будить мене. Я подумала, що тривога, бомблять, бо ми тоді ще всі в підвал бігали. Вискочила в коридор і бачу — Вова! Обіймаю синочка, обличчя гладжу, а воно все тремтить. Каже: “Я найбільше в житті хотів вас побачити”. Розповів потім, як приїхати вдалося. Коли повернувся із завдання, командир повідомив: “Голота, збирайся, можеш їхати!”. “А я такий брудний, — розказував син. — Швидко поправ те, у чім був. Бо одягу більше не було, все згоріло. Оце мокре одягнув і в дорогу”.

“Синок побув з нами тиждень, — розповідає пані Галина, пам’ятаючи кожну мить їх останніх зустрічей. — Ми його збирались проводжати на поїзд, а Саша Попов каже: “Нащо поїзд? Ми відвеземо його на точку, бо збираємося їхати”. Ми тоді ковдри спеціальні пошили, бо в окопі дуже холодно пізньої осені. Волонтери з Центру “4.5.0” надали ніші медичні. Син казав: ніколи не можна залишати “трьохсотих”. Бо як далі жити, пам’ятати, як ти товаришів покинув помирати, віддати в руки ворогу? Він допомагав волонтерам бус завантажувати і поспішав, бо вже командир дзвонив з частини, квапив, тож Вова носив сітки, мішки та коробки. Уявляєте, він сам повантажив у машину два здоровенні мішки пакетами для “двохсотих”. Я потім себе картала: моя дитина для себе погрузила пакет… Я потім не могла на подвір’ї на те місце дивитись, тому що бачу, як той бус від’їжджає, як Вова мені рукою на прощання махає, і в нього такі очі сумні. Напевно, відчував, що може більше не повернутися. У середу ввечері ми його провели, а в суботу ввечері він загинув”

Як розповів потім командир, бій був страшний, обстріл тривав 15 годин. Поранений Володимир був шість годин без допомоги, зійшов кров’ю, бо до поранених не можливо було вчасно дістатися. “Вову довго везли до Хмельницького, ховали вже на 9-й день після загибелі. Я досі думаю: чи був він без свідомості, чи відчував страшний біль? І картала себе: як я не захистила, не відчула, що моєї дитини не стало… Але тепер думаю: я щаслива, бо змогла поховати його, а десь такі ж мами не можуть похоронити своїх дітей, бо тіл немає. І тому я буду жити, допомагати хлопцям на фронті, бо вони усі мої синочки. Ми, матері, тапер за наших синів живемо, щоб ніхто не казав: твій син даремно загинув. І треба жити і нести те, що вони хотіли б людям нести. Є люди, які це розуміють, а є такі, що кажуть: “Чого я маю ті сітки в’язати? У мене там, на передку, нікого немає”. У Галини з побратимками із “Захисту” за 11 років волонтерства таких сіток, маскувальних костюмів – тисячі. Коли син загинув, його дружина ініціювала збір на зарядну станцію для підрозділу, де служив Володимир. І це було його останнє прижиттєве прохання. І коли ми купили ту зарядну станцію для хлопців, то сказали, що це від “Горця”.

Волонтерство, громадська діяльність є для матері важливою частиною її життя, продовженням зв’язку з сином. І для таких матусь, дружин, сестер комунальний заклад “Ветеранський простір”, що на вул. Кам’янецькій, 76, стали місцем підтримки і духовної сили. Тут створено групу підтримки “Незламні матусі”, її натхненницею стала волонтерка-психологиня Леся Стебло. З матерями та вдовами працюють психологи, арттерапевти, організовують ретрити. Для учасниць незабутніми стали заняття з виготовлення лялечок—мотанок з майстринею Мариною Соколовою, розписування писанок, виготовлення оберегів для захисників. “Ми тут щоп’ятниці спілкуємося на різні теми, як посестри, бо розуміємо і приймаємо біль кожної”, — зізнається моя співрозмовниця.

Але єдине, чого не очікувала від себе Галина Машнова, що почне писати картини. У квітні відбулася перша виставка благодійного проєкту “Незламні матусі”. Кожне полотно — це історія життя матерів, втілена у фарбах. Проєкт реалізує артстудія “Polotno” та її засновниця Жанна Ялець, він є частиною всеукраїнського проєкту “ЖИВА. Справжні історії кохання”. Роботи, створені хмельницькими матерями, також частиною всеукраїнської експозиції. Написала своє полотно й пані Галина. “Я намалювала свою дорогу, якою я прямую до серця. Воно розколоте навпіл, а всередині — пташечка, схожа на хмаринку… Це моє серце, а в ньому душа-пташка мого сина, — розповідає жінка. — Звісно, нам допомагали художниці Жанна і Настя, підбадьорювали, показували, як фарби змішувати, як з полотном працювати. І потім це захопило. Ми писали наші картини два тижні, по три години щодня. Ці роботи зараз по Україні їздять”.

Риси свого сина мама Галина зараз бачить в онукові, також Володимиру, 22-річному студентові. “Це щастя, що у Вови є продовження. Але скільки матерів віддали війні назавжди своїх юних синів, так і не одруживши, не діждавшись їхніх нащадків”, — каже Галина. Ще у 2014 році вона написала вірш про війну, про материнську скорботу, де є рядки: “Страхи, розруха, горе, сльози. Як Україні витримати все? Як матері дітей своїх віддали на ту війну — хіба то варте все? Щоб по ночах подушку сльози вкрили, щоб проклинала все своє життя, коли грудьми упала на могилу — в могилі там лежить її дитя… Ой, скільки хлопців вже життя лишили, і скільки має там іще лягти? Щоби нарешті владці зрозуміли: пора, пора вже рішення знайти…”.

Тетяна Слободянюк