Щоб не повторився урок геноциду

Четверта субота листопада, тремтлива свічка у вечірньому вікні: 26 листопада — День пам’яті жертв Голодомору, який забрав більше життів українців, ніж у роки Другої світової війни, який став геноцидом, що його не знав світ у ХХ сторіччі. Офіційною датою найбільшого штучного голоду вважається 1932-й і 1933 роки, хоча московська комуновлада тричі організовувала голодомори, які історики назвали “найдешевшою зброєю масового знищення”, фактично страшною гібридною війною: 1922-1923, 1932-1933, 1945-1947 роки.

Три покоління українців жили після цього в іншій реальності, радянськомосковській, яка намагалася стерти історичну і генетичну пам’ять про страшні звірства, про катування голодом і терором і карбувала в наших мізках міф про “братні” народи. Кривавий міф брехні, лицемірства і зухвальства ката, який, затягуючи зашморг на шиї жертви, переконує, що робить з великої братньої любові. Міф якийсь час “працював”, всією колоніальною, тобто псевдоінтернаціональною толокою різноликі республіки СРСР будували спільне комуністичне май- бутнє, так і не дочекавшись, коли кожному “за потребою”, як співалось в московських мантрах. І якщо не братами, то найближчими сусідами (яких уже Бог послав) росіян вважали мільйони українців, і багато хто продовжував вірити, що Голодомор — це вигадка націоналістів і, як завжди у таких випадках, американців, а був просто неврожай, голод. І не лише в Україні, а й в Поволжі, Казахстані, Кубані. Про цьому “не мало значення”, що голодували в совітській росії лише там, де жили етнічні чи депортовані українці. Хоча, до речі, у 1932-му Україна зібрала рекордну кількість збіжжя… Пам’ять до українців по- чала повертатися із здобуттям незалежності. Бо свобода скидає шори, і правда стає реальністю. А правда ро бить нас сильними. І це визнав нарешті світ, вражений страшною правдою про те, як москва цілеспрямовано і безжально знищувала українців — покоління за поколінням. Бо росія ніколи не бажала, щоб чергове покоління на землі народжувалось укра- їнцями, які можуть нарешті згадати їй все, що вона вчиняла з нашим народом. Якщо винищувати, то до кореня. Від стариків — до немовлят і ще не народжених. За офіційними даними, тільки в роки Голодомору 1932-1933 років загинуло понад 7 мільйонів українців. А в минулий, в наступний голо- домори? Скільки не встигли народитись? А якими вижили народжені? Як зазначають психологи, що досліджують ці процеси, травми дитинства гальмують будь-які самовияви особистості. Із таких дітей зазвичай виростають закриті, нервові, пригнічені дорослі. Доказ того — неусвідомлений комплекс меншовартості. Цей комплекс змушує людину думати, що її реальні можливості, здібності, по- тенціал набагато нижчі, аніж насправді. І вона вирішує “не висуватися”. Така людина постійно потерпає від тиску, від чиєїсь переваги, а в Україні це була ще й перевага іншої нації над своєю. Як зазначає директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович: “Понад 1,5 мільйона дітей до 10 років загинули внаслідок штучного голоду. Ті ж з дітей, хто вижили, стали генетичними носіями шокуючого досвіду та правди, яку десятиліттями намагалася приховати радян ська пропаганда”. Але щоб нація випрямилась і встала з колін, мали пройти не одні десятиліття. Як довго тривають наслідки геноциду для суспільства? Як стверджують науковці, приблизно, чотири покоління. У другому поколінні відбувається “напіврозпад” суспільних страхів, моделей залежної поведінки. А в четвертому процес оздоровлення соціуму завершується. Суспільство справді оздоровлюється, міцнішає почуття національ- ної гідності і бажання свободи. Свідчення цьому дві наші революції, народний здвиг у добровільному захисті України від московської агресії у 2014 році, масове волонтерство. Нині націю нарешті об’єднала лють до одвічних ворогів — московитів, і такого народного здвигу, такого єдиного пориву до перемоги Україна ще не знала. Зухвала від безкарності Росія, вла штовуючи новітній геноцид, розпочавши повномасштабного вторгнення 24 лютого, не врахувала, що ми все згадали, що голоси наших за- катованих голодом предків оживають у нас не страхом, а люттю. “Моя прабабуся пила баланду з трави і їла “клей” з фруктових дерев. Доводилось ходити на кладовище зранку, бо, як розвидніється, вже “клею” не знайдеш, інші з’їдять. А ще робила “вареники”. Це той самий “клей”, тільки загорнутий у листя черешні чи вишні. Того року Україна зібрала рекордну кількість зерна, але Москва все відібрала… Коли москалі вбивали голодомором мою Націю, вона була змушена їсти: мишей, кротів, собак, котів, жаб, хробаків і навіть листя з дерев… Батьки їли навіть своїх дітей. Історичну справедливість відновить не скорбота і сльози, а помста за невинно вбитих українців, дідусів і бабусь, матерів та дітей! Бо онуки вбивць — москалі, продовжують вбивати українців! Тільки тепер ракетами і танками! Помста за мільйони невинно вбитих українців змиє біль нації!” Так написав на своїй сторінці у Фейсбуку Назарій Чепко з Городоцького району ще у листопаді 2020 року. Молодий хлопець, у 18 років добровільно пішов воювати, кинувши навчання в Хмельницькому університеті. “Довчуся після перемоги”, — пояснив батькам своє рішення. І сказав, аби не хвилювались, що їде з волонтерами, везе побратимам з “Правого сектора” УДА гуманітарну допомогу. І вже через кілька днів із зброєю в руках захищав Україну в лавах УДА на Донецькому плацдармі. Коли згодом повідомив батьків, де він перебуває, за сином за- квапився батько: “Я самого Назара не лишу!”. Так і воювали удвох, в одному взводі. Разом захищали Донецький аеропорт. Сюжет про батька і сина кіборгів з Хмельниччини ще у 2015 році обійшов Україну в теленарисі військового кореспондента Андрія Цаплієнка. Війна для Назарія ще не закінчилася. Бо з того часу, як захищав Донецьку зем- лю, продовжує залишатись у строю. І нині з побратимами звільняє від москаля ту ж Донеччину, і віриться, що вже остаточно. Тільки нація, яка відчу- ла дух і гідність свободи, здатна народжувати тисячі, мільйони своїх захисників, своїх месників, які вже не пробачать катування рідного народу. Бо свобода повертає генетичну пам’ять про дідівпрадідів, їхні долі і трагедії, які залишаються зарубками на душі наступних поколінь. Найтяжчі мітки на українській душі зробила москва. Революції, репресії, голодо- мори — ось чорний список її злодіянь, які ми ніколи не повинні забувати. І минуле вже не заростає травою забуття, ні. Воно починає волати, кричати, коли біда повторюється. Повторюється в очах нинішній наших згорьованих дітей, які змушені жити у холодних, темних підвалах, ховаючись від невщухних обстрілів, змушені бачити, як рашисти у них на очах розстрілюють їх матерів, як палять і плюндрують їх оселі. Це страшно, коли дитина мріє про єдине: вижити. Так само хотіли замордовані страшним голодом діти. Просто вижити, просто поїсти. Цілі покоління дітей у 1930-х, і нині, через 90 років, наші діти хочуть вижити. Малюки не знають страшного слова геноцид, яке визнав світ, засуджуючи дії росії проти України. Дику лють рашистів усіх поколінь і мастей до українців важко пояснити логікою. Ця лють у них на фізіологічному рівні, це якийсь збочений інстинкт — убивати, завдавати мук. Убивати, як раніше голодом, убивати, як зараз війною, зруйнованими містами, убивати холодом, темрявою, розрухою, убивати новітніми депортаціями, щоб поповнювати генофонд через втрачене на українській війні “гарматне м’ясо”. І це також факт геноциду. Понад 234 тисячі дітей, юних громадян України, росія примусово депортувала на свою територію та територію білорусі, а також примусово перемістила в межах тимчасово окупованих територій України. Про це йдеться в інформації Міноборони України. Про більшість з них нічого не відомо. Наша нація нарешті засвоює гіркий урок безпам’ятства. На жаль, надто дорогою ціною. Пробачили у свій час убивць і катів свого роду, і на цьому пустирі безпам’ятства виросли полчища зрадників, колаборантів, русофілів і їм подібних, які з ностальгією згадують ковбасу по 2,20. Мовляв, хіба при комуністах погано жилося? І порядок був! Чому? Тому що переважна більшість українців довгі десятиліття не пов’язувала Голодомор з владою більшовиків, і навіть після 1991 року в масі голосувала за комуністів ще не одні вибори. Така сила пропаганди і такі наслідки монополії на інформацію. Як трагічно може помилятися більшість, ми побачили на власні очі, але не менш трагічним може виявитись неусвідомлення помилок надалі.

Тетяна Слободянюк