Школа, де твориться українське майбутнє

Хмельницька початкова школа №1, що на вул. Залізняка, 32, яка запрацювала у січні 2022 року, за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, стала наймолодшим освітнім закладом нашої громади, амбітним проєктом міської влади, інноваційним у впровадженні ідей Нової української школи попри всі випробування воєнного часу. “Школа, де твориться українське майбутнє” — це її гасло не лише про мету, а й про реальне, щоденне втілення національної ідеології виховання і сучасної освіти. А подібного забезпечення матеріально-технічного, зокрема мультимедійного, не було досі в міських школах. “Такою мати бути вся освіта нашої громади”, — зазначив у день відкриття міський голова Олександр Симчишин. Цьогоріч тут завершують навчання ті, хто прийшов до першого класу в перший повновоєнний рік.

Перша початкова — демографічна освітня рекордсменка, нині тут здобувають освіту 1114 дітей 6-10 років. А починали із 760. Заняття — у 34 навчальних аудиторіях. І ось 206 четвертокласників, які шестилітками сіли за парти за кілька тижнів до повномасштабної війни, вже випускники. І в цьому є певний символізм події, що відзначають щорічно у День Героїв, 23 травня, і присвячують нашим захисникам, завдяки яким юні українці в умовах реального воєнного часу мали змогу завершити черговий навчальний рік.

Місцем української сили назвала школу директорка першої початкової Тамара Газда, адже завдання освіти не лише давати якісні знання, а й формувати сильну, активну особистість. І це не тільки активні заняття спортом, для яких тут є сучасний спортзал, стадіон, працюють секції, навіть коридорний хол спортивний: два ряди столів з шахівницями і тенісний стіл, де діти проводять так звані “розумні” перерви. В основі всього — патріотичне виховання. Родзинка гарту — щоденні дитячі обітниці і виконання Гімну школи, слова, мелодії яких дуже схожі на клятву і марш українських пластунів. Щоранку, о восьмій, в усіх 34 класах триповерхової школи дружно дзвенять дитячі голоси, заповнюючи відлунням просторі коридори — діти разом з педагогами промовляють зворушливе присягання любити і захищати Україну, родину, бути вірними, чесними, добрими і завершують присягу енергійним виконання шкільного славня. “Над моїм кабінетом також є клас, і коли всі дітки співають, азартно притопують ніжками, наді мною аж стеля гуде, — усміхається директорка. — В такі миті наповнює відчуття: все у нас буде добре. Це дуже круте налаштування на день. І це нині надважливо”.

Як розповідає Тамара Миколаївна, академізм в освітній процес прийшов згодом. Спочатку треба було створити ось це місце сили, щоб тут було цікаво. А головне, щоб це була територія дитинства. “У нас багато і про війну, і не про війну. Тому що дитинство в усіх його барвах не відкладеш на потім, на кращі часи. Коли лунає сигнал тривоги, вся тисячна дитяча родина прямує в укриття, де освітній, виховний процес триває. Якщо дні народження, то навіть працюють аніматори, розважають діток”.

Хоча війна щодня нагадує про себе тривогами, болить втратами найближчих. Особливим місцем у школі стала простора світлиця, де розміщені прапори, шеврони, подяки військових підрозділів, яким постійно допомагає школа. На центральній стіні — портрети 12 загиблих Героїв — батьків дітей, родичів колег. Напередодні Дня Героїв цей мартиролог збільшився: шкільна родина отримала сумну звістку про загибель чоловіка працівниці школи — сержанта Олега Ніколаєва.

“Багато татусів воюють, чимало мам також військові, — розповідає директорка. — І діти дуже стрімко дорослішають. У нас є дівчинка, тато якої зник безвісти, але вона не знає про це. Та дитина живе в такому болі, в переживаннях. “Мама мене дуже любить, але тато любить більше. Він тут не може цього показати, бо він же воює”, — дитина на ментальному рівні ідеалізує татову любов через розлуку, тривогу. Діти, в яких батьки на фронті, дуже складні. Багато хто плаче зранку, коли бачить чужих татусів. Особливо першокласники, вони дуже горнуться до мам, інтуїтивно бояться їх втратити”. У школі наразі навчаються 50 внутрішніх переселенців. “Коли ми в нашій світлиці розповідаємо дітям про війну, яка розпочалась насправді в 2014 році, ці діти розповідають: “Я з Бахмута. Мого міста вже немає”. “А я з Маріуполя. І я не знаю, чи туди повернусь”. “А я з Харкова, дуже хочу повернутись додому”. Ця війна для них, таких ще маленьких, вже особиста історія, вони народились у війні. У нас і вчителі з окупованих територій працюють. Для них українське середовище дуже важливе. Коли одна з колег-переселенок почула вперше, як діти промовляють обітницю, співають гімн пластівський, вона розплакалась: “Я думала, що вже ніколи не зможу відродитися”. І виявилась чудовою учителькою. Інша наша колега з Мелітополя — крута педагогиня, привезла з собою стільки волонтерських ініціатив, міжнародних зв’язків”. А загалом у дружному колективі — 120 працівників, з них 84 — педагоги.

Воєнні реалії звісно, впливають дітей. “Потрібно дуже ретельно обмірковувати, про що і як з ними говорити, — зазначає педагогиня. — У когось тато загинув, у когось — на передовій і важливо не зробити емоційно боляче таким дітям. Намагаємось так спілкуватись з ними, щоб діти багато сміялись, щоб було багато музики, співів, тобто позитиву. Діти обов’язково мають займатись спортом, ходити на секції, гуртки, гартували тіло й дух, а не усамітнюватись з гаджетами”.

За чотири роки в школі вже усталились й власні традиції. Одна з таких “П’ятниця без вчителів”. У цей день вчителі лише присутні на заняттях, а уроки ведуть батьки — від першого до четвертого класів. “Перший рік було десь 16 уроків, а сьогодні всі охочі вже в розклад не вміщаються. І діти дуже чекають п’ятниці, щоб урок вели чиясь мама чи тато. Військові приходять. Дехто з батьків проводять заняття з математики, іноземної мови. Є уроки, яких немає в шкільній програмі, як-от, мінна безпека, перша домедична допомога, — каже директорка. — Батьки ведуть “на ура” уроки фізкультури, здорового харчування, є уроки-майстерки перукарського мистецтва, фотографування. Або як з гаджетами працювати, встановлювати паролі — і про це батьки розказують”. Цього року в школі вперше провели батьківський форум, п’ятиденна програма якого охоплювала п’ять тематичних панелей з актуальних для батьків тем. А з наступного року вже працюватиме школа щасливого батьківства на постійній основі.

Об’єднує учнівський, батьківський, педагогічний колективи спільне волонтерство, найчастіше у форматі благодійних ярмарків. Доброчинну складову має і День Героїв. У школі цьогоріч збирали на черговий дрон. Також постійно збори на автівки, військове спорядження. Почесними гостями у День Героїв є військові, волонтери, у цей день проводять спортивні турніри пам’яті батьків, які загинули. Зокрема, це турніри з футболу, з регбі. Цього року в школі організували масштабний забіг “Біжу з Героєм”. З дітьми бігли і батьки, а також бійці ДСНС, Нацполіції. Ці заходи — благодійні, для допомоги ЗСУ. Рекордним збором у січні 2024-го відзначили триріччя школи — зібрали донати одразу на три дрони. Окрім співпраці з волонтерськими організаціями, у школі напряму допомагають підрозділам, де служать батьки дітей, родичі колег. І це дуже важливо, це всіх мотивує. “Один тато знайшов можливість подзвонити з фронту класному керівнику: “Знаєте, ви перші, від яких за такий тривалий час щось прийшло”. І діти знають: це ми допомогли Олиному таткові, це дуже круто”.

А які підсумки інноваційного навчання в форматі НУШ за чотири роки? “Наша Нова українська школа з присмаком воєнних реалій. Але залишаються наріжними ідеї, цінності, закладені в НУШ: дитиноцентризм, демократизм, постійна співпраця з батьківською громадою, — підкреслює Тамара Газда. — Для педагога у нас на першому місці професійна, творча свобода. Коло дружнього спілкування “учень-учитель” — це коло рівних, це зовсім інший простір освітньої поведінки. Тут немає учительського диктату “рівно, струнко, сядь” — тут і парти мігрують, і діти мігрують по класу. І хоч школа дає простір свободи, діяльності, але й навчає відповідати дитину за свої вчинки, за свій вибір. Це нелегко. Але це реальний досвід”. Тому праця вчителя сьогодні — це колосальна праця, враховуючи рівень відповідальності. Однак рівень зарплати (а в школі переважає молода вікова категорія педагогів) не відповідає сучасним вимогам до професії. “Дуже жаль, коли зі школи йдуть молоді, здібні учителі. Зарплата молодого спеціаліста — сім тисяч гривень. Нею не закрити базові потреби, уже не кажучи про інші”, — зауважила Тамара Газда. Тож від держави освіта очікує обіцяного винагородження за працю вчителя, особливо у важких реаліях війни.

А поки що шкільний рік добігає фінішу. Цього року — 30 травня. І знову — без протокольної загальношкільної лінійки, а у вигляді квесту “Порятунок останнього дзвоника”. Попервах всі класи збираються в актовій залі, отримують завдання, потім проходять квестовими станціями по всій школі і знаходять дзвоник, який завжди в кабінеті директора. Але шлях до нього щоразу різний. Переможці, які першими його знаходять, дзвонять і сповіщають про закінчення урочних занять. А вже з 2 по 19 червня школа працюватиме в режимі літньої табірної зміни.

Тетяна Слободянюк