Слава Героям! Не зможу виплакати біль…

Коли Олена пригадує найщасливіші миті свого життя, то серед них — перша зустріч з Олегом. Вони випадково опинилися в компанії друзів і саме тоді й познайомилися. Він видався їй спокійним, навіть сором’язливим. Але вразили очі — дуже гарні, з таким проникливим поглядом.

Той день і та зустріч стали для них доленосними. Бо вже за чотири місяці Олег Ковальчук зробив Олені пропозицію одружитися. І його батьки, які зростили двох хлопців, неймовірно раділи синовій обраниці, мовляв, мрія про доньку таки здійснилася…

У щасливому калейдоскопі спогадів і їхня остання зустріч. Після госпітального лікування уламкового поранення в ногу Олег на п’ять днів вирвався додому.

— Хотів нам зробити сюрприз, не повідомляв про приїзд. Але в той день на душі було так добре. Навіть наш синочок Артем сказав тоді: “Я чомусь хочу плакати від радості”. А незадовго на подвір’я заходить Олег, з букетом квітів, із сумкою. Від такого щастя й справді хотілося плакати, — розповідає пані Олена. — Ми тоді до пізнього вечора сиділи всі разом — я, Олег, наші діти — Артем і Валерія перед вогнищем. Смажили рибу, розмовляли, жартували, горнулися одне до одного. Думаю, тих кілька днів, які провели з Олегом перед від’їздом на фронт, закарбується в пам’яті і моїх дітей. Бо ж тоді вони бачили батька востаннє.

Він зібрався у дорогу 12 травня, а водій мікроавтобуса забув підібрати його. Я й кажу: “Може, залишишся, сьогодні не їдь”. А Олег відповів, що його чекатимуть у частині. По телефону просив водія, щоб зачекав, хоч той вже заїхав аж у Вінницю. Якби ж ми знали, що поспішає на свою загибель…

Втім навряд чи це зупинило б його, бо ж завжди дотримував слова і ніколи не ховався за спини інших..

***

У перші дні війни Олег Ковальчук пішов до військкомату. Йому сказали чекати, коли вручать повістку. І з 29 січня 2023 року розпочався його армійський шлях. Навчання в Житомирському військовому підрозділі, а за тим — у Великобританії. У телефонних розмовах із дружиною казав, що тренування дуже виснажливі, але вони тримаються.

А перше бойове хрещення Олегу довелося пройти в складі 79-ї десантно-штурмової бригади біля Мар’їнки на Донеччині.

— У кінці квітня біля Мар’їнки Олег отримав поранення. Хоч було йому непросто, а нас заспокоював, щоб не тривожилися.

В одній бригаді з Олегом був його земляк Олесандр Сендзюк. Вони були неподалік одне з одним і Олег підтримував з ним зв’язок. Обидва — з Волочищини. Олег виріс у Соломній, рідне село Саші — Великі Жеребки, — продовжує розповідь Олена. — І мені наче було спокійніше, що в Олега на фронті є близький друг.

18 травня чоловік написав, що завтра виходить на позицію. Можливо, на три доби. Щоб не хвилювалися. Якраз наступного дня у Валерії був випуск з 4-го класу. Усі фотографувалися, а ми раптом обидві розплакалися. І їй, і мені якось було не по собі.

Минуло три дні, від Олега жодної вісточки. Пишу йому, а повідомлення не прочитане. Від тривожних думок земля йшла з-під ніг. Телефон Олега мовчить. Добре, що записала номер ротного. Дзвоню йому. А він каже, що в госпіталі, що їхню позицію накрили “Градами”. Про Олега нічого не знає, але спробує розпитати.

Пізніше телефонує і каже, що в нього погана звістка, що тіло Олега згоріло, він не мав шансів вижити…

А я не хотіла в це повірити. Телефонувала ще і ще. Один із бійців сказав, що начебто кілька хлопців взяли в полон. Можливо, серед них був і Олег. З військкомату мені принесли сповіщення, що чоловік пропав безвісти. А я все намагалася хоч щось дізнатися про нього. Здавали тест ДНК… І ця невідомість була дуже болючою.

А вже 21 жовтня, через шість місяців, нам сповістили, що Олег загинув.

25 жовтня 2023 року ми провели його в останню дорогу, а 27 жовтня я дізналася про загибель Олександра Сендзюка.

Поховали Олега в Соломній. Його мама дуже просила, щоб її старший син спочив у рідному селі. Ми з Олегом збудували дім у Розсоші, де проживають мої батьки, правда, ще не закінчили всі внутрішні роботи. Відкладали до кращих часів… А тепер я часто їжджу на його могилу. Щоб виплакати весь свій біль. Та чи зможу?

Після важкої втрати наші діти подорослішали. Артемко каже, що тепер уся чоловіча робота по дому — це його відповідальність. У 13 років він і траву косить, і дрова рубає. А одинадцятилітня Валерія старається замінити мене. Бо я зараз завантажую себе роботою по повній. Працюю швачкою, то, щоб не думати про погане, навалюю на себе все більше і більше роботи.

Кажуть, час лікує, це треба пережити. Можливо. Але я знаю, що вже ніколи ні я, ні мої діти та рідні не пробачать русні, що відібрали у нас найдорожчу людину.

Ольга Дубінська