Тендітні і незламні героїні війни

Після початку повномасштабного вторгнення кількість жінок у Збройних Силах України зросла на 40%. Це найбільше у новітній світовій історії за кількістю жінок на полі бою. На березень 2024 року понад 47 тисяч жінок служать у ЗСУ. З них понад 4 тисячі — безпосередньо на передовій. Серед них і хмельничанки. День Героїв України, який відзначали 23 травня, — це їхнє свято.

Тетяна Цимбалюк, бойова медикиня 86-го ОБТрО ЗСУ, нагороджена орденом “За мужність” ІІІ ступеня, нині продовжує свою військову біографію в лавах Збройних Сил. Служить разом зі своїм чоловіком, виконує обов’язки і медсестри, і психолога, допомагає військовим побороти труднощі, з якими стикаються після ампутації. Адже сама пройшла через це. Про бойовий шлях, виклики долі й війни — розповідь хмельничанки.

“Мені видали автомат і ознайомили з обов’язками”
Я працювала у службі “швидкої допомоги” та 23 лютого 2022 року була на чергуванні за межами міста. О п’ятій ранку зателефонував чоловік і сказав, що почалася повномасштабна війна. Першим ділом дісталася дому та вивезла дитину до батьків. У мене були знайомі, з якими я намагалася встановити звʼязок, щоб піти служити, але певний час не могла до них дістатися. Ввечері 7 березня до мене зателефонувала знайома і покликала іти служити до них, в тероборону.
Почала свою службу в 86-ому ОБТрО з людьми, яких свого часу ставила собі за приклад. Тож зібрала документи і пішла. Мені видали автомат і ознайомили зі службовими обовʼязками. Переважна більшість людей, які на той час пішли в тероборону, думали, що залишаться в місті, але бойові дії почали загострюватися, і нас відправили на Харківщину. 12 квітня ми вперше виїхали на бойове завдання. Виїжджали в н.п. Близнюки, але дорогою обстановка змінилася і нас перекинули в Барвінкове. Через зруйновані дороги не змогли дістатися і висадилися неподалік. Зайняли позиції, облаштували побут, наскільки це можливо. Якщо на одній позиції ми затримувалися 3-4 дні, це було добре, але якщо більше, — небезпека зростала.
Мої знайомі допомагали мені як фінансово, так і порадами. Вони спорядили мій тактичний рюкзак. Це фактично велика аптечка з медикаментами з розрахунку на 3-4 поранених. Чоловік сказав, що я маю все вміти донести самостійно, тому так і зібралася: тактичний рюкзак бойового медика, сумка з медикаментами, а для себе — маленький рюкзачок. Аби нести ще й спальника, сил не вистачало, то й вирішила його не брати. Але колеги допомогли донести все, адже без спальника було б незручно.
Вчилися в бою, адже
мусили вижити
Праця бойового медика дуже важка і фізично також, адже часом треба тягнути пораненого без свідомості до безпечнішої точки, тому дуже часто побратими кидалися мені допомогти, але я спиняла, щоб не бігли натовпом, бо тоді вони ставали легкою мішенню. Я не хотіла показувати побратимам, що я дівчина, і цим спонукати по-особливому до мене ставитися, допомагати, але вони все одно старалися підтримувати. Колектив у нас склався дуже гарний, взаємини ґрунтувалися на взаємоповазі. Я жартувала, що в умовах розлуки з сім’ями вже за місяць стану для них найгарнішою жінкою, тому одразу попросила не позиціонувати мене як саме жінку: я посестра. Окопи я не копала, але знаходила собі легшу роботу, аби допомагати побратимам.
Людина звикає до всього: працювати або лагодити побут під обстрілами, коли воно все летить та свистить, ти спокійно пʼєш каву, готуєш обід, бо розумієш, що твоє тебе знайде будь-де. Ми не мали кваліфікованої підготовки до ведення бойових дій, нам потрібно було всьому вчитися вже в бою, адже мусили вижити.

Єдиний приліт, який розділив життя на до і після
Одного разу поверталися зі Словʼянська, та в дорозі пробили колесо якраз в той момент, коли по нас почали прицільно працювати. Слід було негайно евакуюватися з машини, адже вона була мішенню. Мене ніхто того не вчив, як правильно випасти з машини, щоб не травмуватися, але я зробила все на інстинктах максимально чітко та обережно, при цьому забравши свою зброю та побратима, що був за кермом. Притримуючи магазини та решту, викотилась, залягла в ріллю та чекала на водія, який уже відігнав авто трохи далі. Підбіг до мене, спитав, чи я в нормі, побачивши мій стан, зробив комплімент, що я справжній воїн.
Волонтери майже не доїжджали через небезпеку, але у кінці квітня на Великодні свята приїхав один волонтер, в якому я впізнала свого сусіда. Яким же було моє здивування! Привіз листа з села. Ми хоч і воювали, але в душі залишалися цивільними, дуже сумували за своїми родинами, тому від того листа плакали всі.
Трохи згодом нам привезли обід на яскравому червоному бусі. Якраз кілька днів, як налагодили постачання обідів і раз на добу привозили їжу, адже часто їздити було ризиковано, щоб не видавати позиції. Я не була голодна, вирішила піти на інший фланг написати рапорти і саме проходила повз чергу за обідами, як почався артилерійський обстріл. Спочатку я сховалася за дерево, потім перебігла в укриття. В якусь мить здалося, що обстріл закінчився, і ми з побратимом вийшли з окопу: я чула крики і розуміла, що маємо поранених. Побратим вийшов першим, я за ним. Один-єдиний останній приліт після незначної паузи, нам потрібно було просто перечекати ще хвилин п’ять… Для нього цей вихід став останнім, а для мене розділив життя на до і після. Снаряд зачепився за верхівку дерева над нами і полетів донизу. Нас відкинуло в той самий окоп, почалися якісь крики, а я просто побачила свою ногу поряд. Перше, про що подумала після усвідомлення того, що трапилося, — це моя дитина. Мене часто питали, навіщо я іду в армію, якщо у мене є дитина, але саме заради неї я туди і йшла. Підсвідомо розуміла, що відірвана кінцівка дорівнює масивній кровотечі, тому наклала собі турнікет. Коли зрозуміла, що починаю мліти, попросила побратима накласти ще один вище вже накладеного та затягнути. Моя нога лежить поряд, а я сварюся на побратимів, щоб забрали свої аптечки, у мене є власна, і вже все зроблено правильно, вони мусять свої аптечки тримати при собі на випадок повторного обстрілу. Проте вцілілі побратими не розгубилися, відтягли дерево, підігнали машину, мене одразу вивезли до точки евакуації, а далі в Краматорський госпіталь. Там зробили операцію і перевели в Дніпро. Після стабілізації вже запропонували поїхати за кордон за програмою протезування.

“Або біль здолає мене, або я його”
Я потрапила в Німеччину. В тій клініці я була першою українкою, тому було дуже важко обходитися без спілкування, адже мови не знаю, вайфаю немає, перший місяць взагалі в повній ізоляції з операціями та процедурами, ще й моя англійська виявилась не такою вже сильною. Протезист запевнив, що моя мобільність не порушиться і я зможу ходити, адже при збереженому коліні стати на протез простіше. Я не уявляла, як ходитиму на протезі. Біль настільки сильний, наче виймають всі твої нервові закінчення. Але розуміла, що або я його здолаю, або він мене, а я здаватися не звикла.
Отож продовжую служити після довгої реабілітації, сприймаю свій протез як частину себе, допомагаю хлопцям. Я могла б звільнитися зі Збройних Сил, але хочу Перемоги, хочу сама собі довести, що це все сталося недарма.
Переважна більшість військових — чоловіки, а чоловіки не люблять ділитися наболілим. Після отриманого поранення вони геть закриваються і витягнути його з того стану дуже і дуже непросто. Багато залежить від спеціаліста, який прагне допомогти. Цивільному психологу військовий не відкриється, бо не впевнений, що його зрозуміють. Я ділюся власним досвідом, можу проводити заняття, деяким навіть показую своє поранення, аби донести людям, що я вчу їх тому, що допоможе їм вижити та повернутися додому здоровими та цілими.
“Привіз мені великий букет квітів, розписаний побратимами прапор і освідчився”
Мій чоловік також військовослужбовець. Незважаючи на те, що служимо разом, ми вдома виключно цивільні люди: не обговорюємо жодні службові питання, лише ми, побут, майбутнє. Після поранення я усвідомила, що родина може розпастися, адже не кожен чоловік буде доглядати дружину, сприймати її як жінку. Я до цього була якоюсь мірою навіть готова. А на той момент ми навіть не були одружені, п’ять років жили в цивільному шлюбі. Я одразу йому сказала: якщо не готовий, то я зрозумію. Натомість він і привіз мені великий букет квітів, розписаний прапор його побратимами та освідчився. Дуже сильно допомагав у всьому, доглядав. Ми були дуже вдячні його командиру, адже він відпустив чоловіка бути зі мною в найважчий час.
Нам нелегко повертатись до тилового життя. У транспорті я принципово їжджу за посвідченням. Не тому, що мені жаль 12 гривень, а щоб вчити цивільних поважати нас. Щоб нам не закидати на зразок “якби ви були на передовій, то їхали б безкоштовно”, я завжди можу показати протез і дати зрозуміти, що не в тилу я ногу втратила. Хочу, щоб люди поважали хлопців та дівчат з пораненнями, адже їм і так дуже важко, а як їм почнуть відмовляти скрізь, то посттравматичний синдром лише загострюватиметься, а з нього далеко не кожен зможе самостійно вибратися.
Чого я бажаю? Звісно, Перемоги, бажаю зберегти своїх найдорожчих живими та здоровими, а також примножити свою сім’ю.

Олег Фугело,
Тетяна Слободянюк