У фокусі чорно-білих емоцій
У Хмельницькому міському центрі соціальних служб відкрито персональну виставку фотомитця, лауреата всеукраїнських і міжнародних фотоконкурсів, і водночас практикуючого психолога Сергія Аніськова. Її назва тотожна з всеукраїнською акцією “16 днів проти насильства”. У виставковому показі — 16 тематичних світлин майстра, які розкривають грані “непомітного” насильства — домашнього. Як виглядають у фокусі фотокамери біль, страх, відчай, самотність? Про це візуально розповідають чорно-білі сюжети, контраст кольорів-антагонізмів емоційно вражає , змушує зосереджуватись на відчуттях, які переживає жертва насилля: чи то дитина, жінка, чи чоловік…
“Цей фотопроєкт є колаборацією міського центру соціальних служб, який надав простір для експозиції, громадського простору “Татохаб. Хмельницький” і Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії, студентки якої стали моделями для світлин, — розповів автор фотовиставки.
— Починався проєкт з того, що я читав публічну лекцію в педакадемії, і з тамтешніми психологами ми прописали сценарій майбутніх світлин. Цей сценарій охоплює існуючі форми насилля: психологічного, фізичного, економічного та сексуального. Зараз далися ще дві його форми: гендерно зумовлене насильство та жорстока поведінка з тваринами. Щоб візуально відобразити, як “виглядає” кожен вид насильства, ми запросили студенток І-ІІІ курсів педакадемії, які на світлинах демонструють відповідні епізоди, включаючи різні емоції: страх, гнів, самотність тощо”.
За словами Сергія Аніськова, наступний етап фотовиставки відбудеться, власне, в педакадемії, де вона й задумувалась як соціальний проєкт. “На базі цих світлин будемо робити перформанс, тобто в режимі реального часу, як жива бібліотека: 16 світлин тримають у руках 16 студенток, і вони будуть розповідати про форми насилля та вживу показувати ті відчуття, емоції, які переживають його жертви. А для студентів, майбутніх психологів — це реальне стажування: проживати ці емоції, щоб потім розуміти інших людей”.
У проєкті “16 днів проти насилля” Сергій Аніськов поєднав дві складові: мистецьку і психологічну, адже тема посттравмачного синдрому йому близька, він досліджував так званий “афганський синдром” у темі своєї кандидатської дисертації. “Ми живемо в стані і середовищі війни, вона “заходить” в емоції, в життя кожного з нас. Війна народжує свої форми насилля. Я працював у свій час з реальними “афганцями”, тепер це все повторюється у нашій ситуації: повертаються з війни хлопці з важкими ментальними травмами, і ці травми важкі, згубні — стресами, контузіями, як, власне, поранення під час бойових дій. До того ж, на тилові території “прийде” алкогольна й наркотична залежність, а ще зброя, а з нею агресія, яка стане загрозою для найближчого оточення — дружин, дітей і т.д. Про це болісно говорити, але країни, де були війни, це вже проходили, — розповідає Сергій. — Зараз війна триває на лінії вогневого зіткнення, а після закінчення війна, як стверджують психологи, більше двох років ще проходитиме в наших домівках. І, крім того, ще одна страшна річ: не буде кому хоронити батьків. Молодь гине на фронті, а державної програми поховання батьків загиблих дітей ще немає. Ось такий ланцюг подій і закономірностей… І щоб не скувати себе ним, потрібно пропрацьовувати подібні моделі.
Тому завдання психологічного просвітництва нині — запобігати цим ситуаціям, щоб уникати непередбачуваних стресів, убезпечувати своє ментальне здоров’я. Тобто, навчити людей піклуватись про себе, не вигорати, щоб потім вони могли допомагати іншим не вигоріти”.
Одним з учасників всеукраїнської акції став громадський простір “Татохаб. Хмельницький”. Чим займаються у ньому татусі? “Це простір для чоловіків. Жіночих організацій в Україні дуже багато, а ось чоловічих майже немає. Раніше чоловік що робив, коли його “допікали”? Розвертався і йшов у гараж, на риболовлю, і це така була своєрідна медитація, “втеча” від проблем, нерозуміння. Але це тимчасова втеча, звісно . А наш проєкт спрямований на виховання свідомого батьківства, — розповіла психотерапевтка простору “Татохаб” Ольга Заводна. — Нещодавно я проводила сеанс психотерапії “Тато з дитиною”. Було показано, як татусі можуть робити те, чого вони бояться — масаж своїм малюкам. По-перше, татусі вчаться не нашкодити крихіткам, по-друге, дуже важливий тілесний, тактильний контакт. За соціологічними дослідженнями, якщо батько приділяє свідомо своїй дитині більше 11 хвилин уваги, намагається її почути, він суперовий тато. Не просто разом пообідати чи разом подивитись якийсь фільм, пограти в комп’ютерну гру. А співвідчувати, підтримувати, розуміти. У “Татохабі” працюють психологи, які ці речі роблять, навчають. У нас є також проєкт “Татошкола”, де повністю прописані всі сегменти, моделі поведінки, як виховувати дітей на всіх етапах — від перинатального до підліткового і старших”.
Які враження у психотерапевтки від фотовиставки свого колеги? “Емоційне враження сильне, — каже пані Ольга. — Який висновок? Незважаючи на обставини, які є навколо нас, ми маємо зберегти емпатію, взаєморозуміння, особливо серед найближчих людей, тому що нам іноді легше допомогти комусь чужому, а своїх близьких травмуємо, в сім’ї розв’язуємо отой “мішок” емоцій, які ховали”.
Тетяна Слободянюк
