У Хмельницькому відбулася прем’єра екстримдрами «Васьок «Go!» в постановці хмельницького режисера-фронтовика Бориса Кривця

 В академічному  драмтеатрі ім. М. Старицького відбулась  чергова прем’єра на малій сцені – екстримдрама «Васьок «Go!» за п’єсою української драматурги ні Лєни Лягушонково ї«Чапаєв і Василіса» в постановці режисера Бориса Кривця.

Ця вистава має особливу історію: молодий режисер, педагог  театру, постійний учасник всеукраїнських та міжнародних  мистецьких  проектів Борис Кривець став переможцем другої лабораторії «С.Т.Р.У.М» – драматургії для підлітків, запропонувавши для конкурсу виставу «Васьок «Go!». Розпал репетицій випав на лютий 2022-го року, адже в березні творча група готувалась до прем’єри… Та показ повелося відкласти на 18 місяців: режисер змінив мистецький фронт на реальний:  відправився на передову,  захищати Україну. Повернувся  до Хмельницького 24 серпня і відразу відновив репетиції. І ось нарешті прем’єра. Вона не просто  перенесена в часі, а оновлена режисером-фронтовиком гротесковими  «відголосками» совка і руского міра, які все ще стоять  за нашими плечима, як цвинтарний привид «не того» Чапаєва  у виставі чи сталінського портрета. Зараз, у час великої війни, це наповнилося новими, трагічними сенсами.

За годину перегляду перед очима глядача на шаленій швидкості  проносяться  ймовірні і неймовірні події, емоції на піку вибуху, правда  змішується з фарсом, трагедія – з гротеском, зриваються і наново одягаються маски…І весь цей вихор  закручується навколо  звичайнісінької дівчинки, підлітка Василіси-Васі з комп’ютерним ніком  «Васьок Go!» (актриса Анастасія Болюх). Дівчинки, яка любить кішок, веде свій блог у Ютубі і  всього-навсього бажала єдиного: подобатись ровеснику Даніліщу і бути своєю, прийнятою в середовищі однокласників, яких віковий гормональний пік робить ошалілою зграєю. З цього, на перший погляд, локального  конфлікту  (шкільний булінг хіба досі рідкість?) розгоряється куди значиміша трагедія: дитячої самотності, дорослого лицемірства і цинізму – наріжних каменів суспільного пристосуванства. І актриса у цьому переконлива.

Трагедія  її героїні – це осколок  дзеркала, зазирнувши в який, побачите насправді величезне, багатолике віддзеркалення, можливо, своєї власної сім’ї,  своєї шкільної учительки, яка, насправді, не вчить, а мстить, влади, яка, прикриваючись високоморальними  гаслами, ту ж мораль  руйнує і плюндрує.

У виставі це – головний кульмінаційний момент: влада міста вкупі з великим бізнесом  урочисто відкриває новий торгово-розважальний центр, найкрутіший в регіоні, випередивши всі «Сільпо» та «АТБ»,  в парку Слави, на місці, де були могили воїнів Другої світової. Фактично це божевільні танці на кістках тих, кого ще вчора ця ж влада називала героями і покладала квіти та вінки, виголошувала  патріотичні  мантри про шану і пам’ять. І на вчорашній братській могилі розгортається величезне загальноміське гуляння. А напередодні «славетної»  події закохана десятикласниця Вася зібралась звести  рахунки з життям, бо невдало станцювала в тому ж парку Слави, як  виявилося, на тій же забутій братській могилі… Відео з танцем хтось  злив  в мережу. І понеслося…  Закохана і ще вчора безтурботна дівчинка стала  ізгоєм, жертвою цькування і фізичної розправи зграї однолітків, помсти учительки-сталіністки, байдужості батьків… Єдиний, хто почув і зрозумів дівчинку –  цвинтарний привид «не того» Чапаєваз братської могили (актор Роман Падура),  який у свій час  став такою ж, як і Вася, жертвою трагічних обставин – війни, її  гарматним м’ясом.

За сюжетом вистава є екстрим драмою, тобто шаленою. Втім такий темпоритм  не позбавив сценічної постановки чітких  акцентів, чіткого промальовування композиції, а лише сконцентрував напругу подій, які стрімко змінювали однаодну. Головні учасники вистави – звичайні десятикласники (найкращий клас у школі!), ролі яких дістались акторам молодіжної трупи театру. І, потрібно завважити, їхнє перевтілення в середовище некерованих агресивних підлітків було настільки природним, що трепет  жаху, який переживала Вася, відчув кожен у глядацькій залі. Кульмінаційний гротеск  шкільного уроку – один з найкращих епізодів вистави. Учителька історії  Елеонора (заслужена артистка України Лариса Курманова),  яку позаочі називають Елеонорковою Шубою, відстороненим, як з потойбіччя голосом, розповідає про період репресій, голодомор, сталінізм. Цей сталевий і якийсь неживий голос  дисонансує з підлітковою некерованістю і, здається,  взагалі з життям. Але ця пані з яскраво червоною краваткою ( наче прапор срср) на грудях  молиться в самотності на свого кумира, сталіна,  і люто ненавидить всіх учнів, перетворивши  своє спілкування з ними на тотальний контроль. Це – її насолода, її помста за власну розтоптану юність. Виявляється, в свій час вона, юна і чиста, просто послухала один раз з приймача хіт-молитву   «Бітлз» “Letitbe” і стала …антирадянським елементом.  Тоді подібні розправи з «несвідомцями», звісно,  не називали булінгом, але  його коріння досі стирчитьзвідти – з темряви  тоталітаризму, страху бути  не в системі, не як всі. Елеонора лише один раз випала із системи і на все життя залишилась її заручницею і катом. Така  сценічна антитеза: учителька з «мертвим» серцем і  нуртуюче середовище, яким можна маніпулювати,  ламати – чудове режисерське  і акторське напрацювання.

Якщо Еленоркова Шуба – це привид минулого, то наступна чудово поставлена сцена телевізійного ток-шоу, учасницею якого змусили стати нещасну Васю,  вже породження наших днів. І чи не вперше  в сучасній виставі  так висміється «продукт» телевізійного  цинізму – запит на так звані сенсації,  які вивалюються на голову глядача потоком безглуздя, і де про Васю, яку запросили розповісти свою історію, тут же в студії й забули…

Прем’єра анонсувалась, як вистава про підлітковий  булінг, але жорстокість цього середовища – це лише частина  широкого суспільного тла, з якого власне й починаються і дитяча жорстокість і дитяча самотність. Це – сім’я, де ніхто не чує один одного, і тому  залишається єдине: зовні «вписатись» у систему, шкалу порядних громадян.  Нещасна Вася, яка стала епіцентром публічного скандалу зі своїми танцями в парку Слави,  псує батькам картину благочестя. Тато (заслужений артист України Степан Бортнічук), баптист, настільки зайнятий врятуванням людських душ і, очевидно, всього людства, що не помічає страждань і самотності єдиної рідної доньки і готовий  нею жертвувати заради власної репутації. Красива мама в шовковій піжамі і пухнастих  кімнатних капцях (актриса Сніжана Туткевич-Самойлова), схожа на  виплекану кішечку,  переймається лише собою.  Уїї планах і не було материнства: де вже згорьованій дитині, яка кричить, що не хоче жити,   достукатись до цього піжамного  серця? Врешті все закінчується, як має бути: Васю, після всіх її поневірянь, таки приборкують батьки: силоміць одягають на її розтягнуту футболку  класичну білу сорочку – як символ «правильної» порядності…

Вистава ставить багато запитань,  і вони настільки актуальні і правдиві,  що побачене здається задокументованою  розповіддю очевидця. Можливо, багатьох із нас. І ще довго після перегляду прем’єри  залишався у   пам’яті, в емоціях ще один персонаж вистави – величезна біла сорочка  з тугим комірцем, розіпнута на заднику сцени. Вона схожа і на розп’яття, і на гамівну сорочку.  Декорація-символ, яка супроводжувала всю сценічну гру:  адже під білизною  зовнішньої пристойності можна  приховати  бруд  тіла і душі. І Вася тут вже й ні до чого. Це – про нас, дорослих.

Тетяна Слободянюк.