У Хмельницькому відбувся ювілейний концерт волонтера та виконавця співаної поезії

Заповнена вщерть глядацька зала, овації –  про подібний ювілейний концерт з нагоди 60-річчя мріє кожний професійний  виконавець.  У такій атмосфері людської єдності  в Хмельницькій школі мистецтв відбувся творчий вечір   «Україна переможе» барда, лауреата  всеукраїнських премій виконавців співаної поезії,  волонтера  Ігоря Білого з нагоди  його 60-річчя  Організатори заходу – Хмельницька міська рада та ГО «Мистецька сотня «Гайдамаки».

Ігор  Білийу житті  спортсмен, викладач фізкультури, у бардівській творчості – самородок і талановита  особистість. Переконаний, що барди  –  це сучасні кобзарі, які  мають доносилти людям правду, і це  його місія: «Маю співати тільки правду».   Його пісні на злобу дня переходять у нищівний сарказм, інші зачіпають теми справжнього патріотизму на генетичному рівні, тому він має багато шанувальників співаної поезії – різноманітних за віком та соціальним статусом. А в житті, сказав ювіляр, має дві дати народження. «Перша –  шістдесят, солідна, вагома. Значить, якийсь шлях таки пройшов, –  звернувся він на початку концерту до глядачів. –  Але не дуже багато радості від слова «пенсіонер». Зате друга важлива  дата – це  вісімнадцятиріччя».І  про цю дату ювіляр також згадав з гумором: «У 42 роки  я взяв до рук гітару, написав перший вірш і заспівав. І пішло…  Пам’ятаю, як мене через два роки,вже 44-річним, запросили  в Київ на всеукраїнський фестиваль. Ведучі, коли оголошували учасників,  не згадали, як це часто буває, що я лауреат в  номінації «Відкриття року».  За лаштунками, перед виступом, до мене підходять журналісти з камерами і кажуть : «Радіо «Культура». У Вас можна взяти інтерв’ю?» А я ж тільки приїхав,  ще не оговтався. «Скільки Вам років?». «Сорок чотири ». А коли Ви почали писати?». «У сорок два». «Ого, щось запізно…»…  Ну й коли мене запросили на сцену, я вийшов і сказав: «Для телеканалу «Культура». І заспівав. Слава Бугу, були овації.

А про свої  життєві відчуття Ігор Білий, як завше, розповів рядками з нової пісні: «Народжуватись в сорок два – негарно, кажуть, якось не до діла.І час не той, пройшли літа, момент невдалий, щоб ламати долю. Але брикається душа, тремтить у грудях,проситься на волю».За 18 років  написано понад 300 пісень, відбулися  вже не сотні,  а тисячі концертів  на різних  сценах: від столичних – до окопів, бліндажів  на передовій. З початку проведення АТО, з 2014-ого,  його слухали бійці в Мар’їнці, Широкиному, Пісках, Авдіївці, Сватовому…

Бо вільним бард почувається між своїми, між побратимами по духу:  на обох Майданах у 2005 і 2013-ому,  з  добровольцями АТО, волонтерами, з нинішніми нашими захисниками, до яких постійно їздить у складі волонтерських груп, зокрема з мистецькою сотнею  «Гайдамаки». То ж у  творчому вечорі ювіляра взяли участь побратими-митці:  від Катрусі Кульбаби, юної виконавиці власної співаної поезії, учениці Ігоря Білого – до  широко відомих  гурту «Stanza» з гітаристом-віртуозом  Олександром Ролдугіним та співаком Андрієм  Журбою, лірником Ярославом Камінським,  співачками   Мариною  Українець, Олександром Говорадлом, письменниками Дмитром та  Віталієм Капрановими.  Усіх їх  поєднало волонтерство, адже з часу Майдану, початку російсько-української війни вони учасники  мистецьких десантів. Ось і літо напередодні ювілею Ігор Білий провів не Хмельницькому, а на сході, на передовій.  «Так склалося, що в свою відпустку , а вона в учителя трохи довша,  ніж в інших, я зміг проїхати з побратимами-волонтерами Херсонську, Запорізьку, Донецьку, Луганську  і Харківську області, – розповів він. – Співав для наших захисників, для наших титанів, які воюють з дійсно сильним, потужним ворогом і , не шкодуючи життя і здоров’я, відвойовують нашу землю і наші цінності. І тому всі мої концерти  починаються подяками,  і вся моя творчість – це вдячність нашим захисникам. Я в таких поїздках живу з хлопцями,  бо там, на сході, найкращі з українців».

Він не вважає себе професійним музикантом, бо головне в його піснях зміст, але ті, здавалося б, прості рядки, слова  –  це емоційний електрошок, який нікого не залишає байдужим. Пригадує, як важко було на початку війни, одразу після Майдану, коли йшла потужна московська, антиукраїнська інформаційна  накачка, коли багатьох наших співвітчизників почали називати «ватниками». «Коли ми в 2915-ому  приїхали з концертом в один із райцентрів на  Донеччині, над адміністрацією якого майорить український прапор, українські пісні сприймали нормально. Коли ж я заспівав «Ти збери мене в дорогу, моя мила» , пішов гул. Вони думали, що для них буде українська «развлєкаловка», а не про те, хто наш ворог. Радує лише те, що у кінці до мене підійшов чоловік, котрий воював, та сказав: такі пісні сьогодні їм потрібні.Ватника переконати, на мій погляд, неможливо. На це є цілий ряд причин. Але головна: держава їхтридцять років не помічала, аби не гнівити москву. От  ця вата й «розповзалася» і слухала російських пропаганду. Там і досі складно»,  – каже Ігор. Нині в інформаційному просторі не бракує патріотики: нові виконавці, нові  гурти, нові тексти, які піднімають дух патріотизму і палають гнівом до московського окупанта, зривають ярлики «єдиного народа»  і «общей історії». А коли Україна  обрала після Віктора Ющенка черговим  президентом януковича, такий сарказм  впереміш з огидою, який був в усіх піснях та концертах Білого, «толерантною» частиною суспільства сприймався, як небезпечне зухвальство, виклик у непримиренному ставленні  до  влади, яка кишіла зрадниками  та колаборантами,  хоч так їх тоді ще не називали. Так відбувалося й раніше, коли президентом був Кучма,. На рок-фестивалі патріотичної пісні в Гукові виступ Білого налякав навіть членів журі, хоча   фестиваль, як відомо, був створений для оспівування героїки УПА. А Білий «перейшов» на сучасність, на зрадників у владі, виконуючи пісню  на “донецьку тематику”. То був час, коли янукович був прем’єром уряду, а в бардівському цеху мало хто із співаків писав подібні тексти, які лякали багатьох гострою публіцистичною тональністю. Тому на багатьох офіційних  концертах, організованих  владою, вибуховий бард був небажаною персоною. А він і не думав змінювати щось у поглядах на життя і на свою в ньому роль. І нині Ігор Білий залишається  у строю і знову готується до чергової поїздки:  адже День Української армії планує зустріти на передовій, між найдорожчими своїми слухачами. І розмірковує про  світове і наше майбутнє:

Прийде ще час, коли в усьому світі

Поменшає загрози у рази,

На карті не побачимо росії

Московія  там буде на віки.

Маленька та безядерна країна,

Без армії, без фоту,  без царя.

І заживе щаслива Україна.

Я ж заспокоюсь лиш

На згарищі кремля.

Тетяна Слободянюк