Важко усвідомлювати, що більше ніколи не зустрінуся з сином

Розповідь жительки Херсона, яка тікала від окупації і нині мешкає в Хмельницькому, одна із тисяч подібних історій, замішаних на страхові, болю, розчаруваннях і вірі.

Звістку про початок повномасштабної війни Надія Задніпряна почула по телевізору. Одна в квартирі, хвора на ковід, вона заціпеніла від почутого.

— Як бути, як діяти? — в голову жодне рішення не приходило. Не було з ким порадитися. Рідний син з невісткою та п’ятьма онуками в росії. Інших родичів у Херсоні немає. Мені здавалося, що це відбувається не зі мною, що це страшний сон, — розповідає 73-річна Надія Борисівна. — Але, на превеликий жаль, це була жахлива реальність.

У перші дні окупації міста більшість із нас, проукраїнських херсонців, сподівалися, що у головах окупантів ще, можливо, є тверезий глузд. З жовтоблакитними прапорцями, українською символікою та гаслами: “Ідіть додому”, “Херсон — це Україна”, іншими ми виходили на мітинги. Але одночасно в Херсоні вже аж кишіло зрадниками. Вони почали здавати тих, хто служив в АТО, хто був волонтером, хто відкрито засуджував росію. То до одного, то іншого будинку під’їжджав “воронок”, як ми називали, людей виводили і — “у підвал”. Таких “підвалів” по Херсону було кілька, але один із найстрашніших, де були неймовірні звірства, в мікрорайоні “Сєвєрний”, що в приміщенні СІЗО чи то тюрми. Керівництво цього закладу прийняло окупантів із обіймами. Також запроданські гниди полізли в усі ефіри на телебаченні, горланили на площах. Серед них і Раїса Муршаті. З нею ми познайомилася в метагалактичному центрі. Мене завжди цікавили питання розвитку людини, і я слухала тут різні лекції, проходила тренінги. Кілька разів читала нам лекції і Раїса Муршаті, науковець-математик. І ось вона виявилася у числі перших зрадників. Давала інтерв’ю, говорила що в Херсоні ущемляють росіян. До речі, з часом я почала помічати, що лекції, зустрічі з науковцями носять більше пропагандистський характер. А потім дізналася, що Сердюк (прізвище хоч і українське) організував такі центри російської пропаганди чи не у всіх областях України, а сам проживає в москві. І слухачів ніби ненав’язливо підводять до думки, що росія – мегадержава, що вона повинна керувати світом. А тепер все стало зрозумілим. Та коли і серед близьких знайомих, сусідів, теж побачила зрадників, то для мене це було наче ніж у серце…

Через 26 блокпостів…

На мітинги протестів ми вже не виходили. Бо русскіє почали застосовувати сльозогінний газ, а потім і стріляли. В магазинах зникли продукти, всі аптеки зачинені. Люди з хронічними хворобами, яким ліки потрібні щодня, дуже від того страждали.

Окупанти запроваджували свої рублі, за які можна було щось купити з продуктів. Але треба було обміняти паспорта на російські. Я не ходила. Вдома закінчились всі запаси. Тоді зв’язалася зі своїми добрими знайомими, в яких був свій будинок, вони вже давно облаштували кав’ярню поряд. Разом із господарями нас зібралося 15 чоловік, і ми жили в підвалі їхнього будинку, харчувалися запасами колишнього кафе.

Якось пересіклася на вулиці ще з однією знайомою, чоловік, якої працював у поліції. Вона розповіла, що всі правоохоронці отримали наказ сидіти вдома або виїжджати.

У місті були люди, які ризикували та ще якось добиралися на українську територію, привозили ліки, продукти. Ми організували таємний пункт видачі ліків, продуктів за списками. Були й такі, хто займався вивезенням людей із окупованого міста. Ми всі вирішили, що треба вибиратися, просили їхньої допомоги. Одного дня мені зателефонували, давали пів години, щоб зібратися. В мікроавтобусі на 12 місць були лише жінки і діти. Їхали дуже розбитими дорогами. Водій скеровував: “направо!” — і ми всі схилялися на правий бік. “Наліво!” — ми хилилися ліворуч. Пройти довелося 26 російських блокпостів. Кожну сумку вивертали, обшукували нас, оглядали автобус. Може, через те, що підібралися лише жінки з дітьми, вони не виявляли до нас агресії. Ніхто з нас не спілкувався, всі мовчали, але про себе молилися цілу дорогу. “Бахкало”, здається, зовсім поряд і ніхто не знав, чи виберемося цілими. Коли ж лишилася позаду “сіра зона”, і ми доїхали до першого українського блокпоста, то багато хто вже не стримував сліз, емоції виривалися назовні. А в мене було таке відчуття, що нарешті я дихаю…

Вас надо “унічтожать”!

Але поряд з тим жахом, що мені довелося пережити, мене спіткало просто неймовірне жахіття. Бо що може поранити більше, ніж те, що рідний син відмовляється від тебе? Як пережити це матері, яка народила, виростила, яка всю себе присвятила дитині? А путінська пропаганда виявилася сильнішою.

У Херсоні я мала свою справу, була перукарем. І навчила цього сина. Він теж став дуже хорошим майстром. Ще задовго до війни поїхав працювати до росії. Створив сім’ю. До речі, невістка із західної України, виросла у багатодітній сім’ї з національними традиціями. Її рідний брат, до слова, воював в АТО, нині очолює реабілітаційний центр для воїнів.

І хоч невістка жила в українському середовищі, її батьки, брати й сестри — українці, а, поживши на росії, її погляди кардинально змінилися. Коли почалася антитерористична операція, вона телефонувала мені і кричала в трубку: “Ви убіваєтє людєй! Ви бомбітє Донбас! Ви мальчіка распялі!” І жодні мої заперечення категорично не сприймалися, їх вони просто не хотіли чути.

Коли ж почалася велика війна і якраз дуже бомбили Чорнобаївку, нам же все так чути було, я востаннє мала розмову з сином і невісткою. “Кажу: синочку, нас бомблять, щось страшне твориться”. А він мені: “Мама, а как ви хотєлі?”. “Ви же всє бандеровци”, — додає невістка.

— Що, і я бандерівка?

— І ти! У нас єсть всьо, путін нам дал всьо. А вас, бандеровцев, надо унічтожать! Ви восємь лєт бомбілі Донбас, пусть тєпєрь вас бомбят…

Уявляєте? Зростати в Україні, мати рідних в Україні і таке казати. Невістка Людмила теж відцуралася своє великої української сім’ї. Скільки ж разів вони приїжджали до нас в гості, і наша гостинність не мала меж. Як же ми хотіли допомогти, віддавали все найкраще. А тепер вони радіють, що нас убивають, бомблять. І називають бандерівкою мене, маму, яка в Херсоні ніколи українською не розмовляла. Зараз я принципово перейшла на українську.

Мій син, його сім’я, виходить, бажає мені найгіршого, бажає загибелі. Бо путін “дал всьо”, а мама, яка дала життя, яка хотіла для нього лише щастя, стала ворогом. Моє серце розривається.

На росії в мене багато родичів, двоюрідна сестра, наприклад, проживає в Пітері. І коли я написала їй смс, що росія почала проти нас війну, що так не повинно бути, страждають люди, вона відписала: “А ми кардінально протівоположного мнєнія”.

Не знаю, чи налагодяться колись наші стосунки. Дуже важко усвідомлювати, що ти ніколи не поспілкуєшся з сином, онуками, не побачиш. У голови всіх росіян заклали стільки ідеологічного сміття, що вигрібати його звідти дуже непросто.

Думаю, треба, щоб всі вони на своїй шкурі відчули все те, що пережила за ці останні роки наша Україна. Може б, мізки їхні стали на місце. А поки це істоти без серця, зомбовані запроданці, які проміняли батьків, братів і сестер на служіння путіну…

Записала Світлана Шандебура